Лекція 18. Тема: Утвердження російсько-більшовицького режиму в українських землях.

Навчальна мета: розкрити розвиток державності і права в українських землях в умовах утвердження російсько-більшовицького режиму.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 20 хв.

2. 20 хв.

3. 20 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Політика радянської влади в Україні 1919 р.

2. Україна в другій половині 1919 – на початку 1920 р.

3. Ризький договір.

1. Політика радянської влади в Україні 1919 р.

В історію України 1919 р. увійшов встановленням ра­дянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви дер­жави – Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 ро­ку держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з пе­реїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чо­лі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи – народними комісаріатами. По-третє, Тимча­совий уряд перетворився на постійний.

Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської дер­жавної структури. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади – військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демо­кратичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обирали­ся, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі, контролювали про­цес виборів тощо.

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функ­цію виконували і комітети бідноти, які активно створюва­лися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства – се­лянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реаліза­ції більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на те­ренах України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Кон­ституцію УСРР, розроблену на основі конституційної мо­делі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Ук­раїні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної влас­ності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і со­юзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд рад, Всеукраїнський Цен­тральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компе­тенції яких входили всі загальнодержавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорс­тких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних Украї­ни, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Ос­новна мета утвореного союзу – шляхом мобілізації та цен­тралізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об'єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, про­мислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

За російським шаблоном розроблена не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс, що одержав назву «воєнного комунізму», був ком­плексом економічних, соціально-політичних ідей, принци­пів і заходів, на яких вибудовувалася політика більшовиць­кої партії з літа 1918 р. по березень 1921 р. Запровадження його було пов'язане із встановленням однопартійної більшо­вицької диктатури, створенням державного апарату, ата­кою на капітал і політичним тиском на село у першій поло­вині 1918 р. Багато чим ця політика нагадувала надзвичай­ні заходи у Німеччині в період Першої світової війни.

Елементами «воєнного комунізму» були націоналіза­ція промисловості, що охопила всі сфери виробництва (з листопада 1920 р. розпочалася націоналізація дрібної про­мисловості); заборона свободи торгівлі, згортання грошово­го обігу, запровадження карткової системи розподілу про­дуктів (декретом від 21 листопада 1918 року про перехід системи розподілу під контроль держави постачання насе­лення товарами здійснювалося тільки через споживчі комуни і кооперативи); запровадження безкоштовних ко­мунальних послуг (проїзд на транспорті, користування телефоном, газом, електроенергією, житлом); зрівняльна оплата праці робітників і службовців; організація всеохоплюючого обліку праці; централізація та мілітаризація на­родного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової по­винності; запровадження продовольчої розкладки.

В основу цього курсу покладено ідеї форсованого ривка до соціалізму, запровадження у практику управління еко­номічними процесами позаекономічного примусу, підпо­рядкування державі суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів. Уже в квітні 1919 р. було створено табори примусової праці, заборонено самовільний перехід радян­ських службовців із однієї установи в іншу, в червні – роз­почато запровадження замість паспортів трудових кни­жок, а в листопаді Рада Народних Комісарів затвердила положення про робітничі дисциплінарні товариські суди, які мали право застосовувати санкції аж «до звільнення з підприємства з передачею в концентраційний табір».

Стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 року. Відповідно до неї кожна губернія мусила здати державі «лишки» зер­на та інших продуктів. Спочатку їх розміри визначалися реальними потребами сім'ї та наявністю у неї зерна, але невдовзі головним критерієм стала потреба держави у хлі­бі. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що проявилося у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твер­дих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продза-гонів для примусової хлібозаготівлі. Більшовики поклада­ли на неї великі надії. Так, схвалений у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з'їздом Рад план ГОЕЛРО, який передбачав розвиток народного господарства на основі електрифіка­ції, мав в основному фінансуватися за рахунок продрозкладки і лише на третину – зарубіжними позиками.

Важливою складовою політики «воєнного комунізму» був план колективізації села, реалізація якого розпочалася з 1918 р. У результаті усуспільнення селянських дворів, яке стало «репетицією майбутньої колективізації», до кін­ця року в Радянській Росії нараховувалося більше 3,2 тис. радгоспів. Подальший розвиток ідеї колективізації отри­мали у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористуван­ня і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 14 лютого 1919 року. Курс на ліквідацію великих помі­щицьких і селянських господарств, на перехід від одноосіб­ного господарювання до усуспільнення виробництва ви­кликав невдоволення та протест селянських мас, а тому «колективізаційний експеримент» було згорнуто.

Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянсько­го руху, спрямованого проти продрозкладки та насиль­ницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зе­леним (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні – липні – 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій Укра­їни, що замість «широкої підтримки населення ми знахо­димо майже одну ненависть останнього...». Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хви­ля невдовзі охопила всю територію УСРР.

Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива ра­дянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919 року) він закликав український народ брати владу в свої руки. Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вдалося за­хопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери пов­станців – Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Укра­їна – для українців!» відлякувало значну кількість потен­ційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами зброй­них формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстан­цям та придушили виступ М. Григор'єва.

Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радян­ської державної структури, прийняття першої Конститу­ції УСРР, включення України до «воєнно-політичного со­юзу» радянських республік тощо.