4. Організація і структура збройних сил зунр

Одним з найважливіших завдань в закріпленні державно-полі­тичної влади ЗУНР, зрештою, як і кожної новоствореної держави, є завдання організації збройних сил.

Наприкінці жовтня 1918 року на розвалинах Австро-Угорської імперії проголосили свою незалежність Угорщина, Чехословаччина, Австрія та інші держави. 18 жовтня була проголошена Українська держава, а 13 листопада ЗУНР. Передбачаючи зброй­ну боротьбу за державність на базі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 року, у вересні 1918 року було створено Українську Військову Організацію, що створила Цент­ральний Військовий Комітет (ЦВК), який очолив сотник УСС Дмитро Вітовський, а членами були сотники Гірняк та Кузьма, поручники Паліїв, Огоновський, Старосольський.

Активна діяльність комітету почалася в кінці жовтня, коли настала загроза приїзду Польської ліквідаційної комісії, створеної у Кра­кові, для прийняття влади над Галичиною. Незважаючи на пасивність членів Української Національної Ради аргументація і рішучість Дмитра Вітовського переконали депутацію в потребі негайно розпочати повстання. З цього часу ЦВК йменувався Українським Головним Командуванням, яке зібралось о 19 годині 31 жовтня 1918 року на свою першу надзвичайну військову раду. На цій раді був затверджений план проведення повстання і після цього в кожну окружну команду були відправлені таємні накази. До активних дій у Львові було залучено 2500 вояків.

Відзначимо, що 1 листопада за три годи­ни українські вояки без кровопролиття зайняли у Львові всі стратегічні об'єкти і роззброїли польські національні формування. Тим часом, 1 листопада Начальник штабу польської армії генерал Розвадовський дав польським організаціям у Львові наказ про захоплення влади, а можливий опір «непольського населення» вимагав суворо придушувати.

1-2 листопада УН Рада видала звернення до усіх вояків-українців колишньої австрійської армії стати на оборону рідного краю. 3-го листопада аналогічне звернення було видане до офіце­рів (старшин).

2 листопада УН Рада звернулася з гарячим закликом до усього чоловічого населення краю стати добровільно зі зброєю в руках на захист своєї держави.

Військовими справами у цей час продовжувала керувати Го­ловна команда українських військ, утворена 1-го листопада УН Радою замість Військового комітету, її очолював Дмитро Вітовський. Військовим комендантом був призначений полковник Ми­кола Маринич.

5 листопада у зв'язку з хворобою Д. Вітовського Головну команду очолив генеральний отаман Григорій Коссак, шефом ге­нерального штабу призначено отамана Сеня Горука. В цей же день УН Рада видала ще одне звернення "Українські вояки" і заклик до українського народу "Під оружжя!" "В ньому були ска­зані знаменні слова:"... Кожний нарід має бути вільний і рівний, господарем на своїй власній землі! Один нарід не сміє більше панувати над іншим!... Та перед лицем цілого світа не повстидалися Поляки заявити, що український нарід не хоче бути вільним і рівним іншим, що тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі! Таким способом чужинці заперечують нам право на са­мовизначення, хоч Українська Національна Рада признала Поля­кам на українській землі повну рівноправність і свободу, а з По­ляками за Сяном і коло Варшави хоче жити в добрій сусідській згоді... Наш ворог... доти не покине своїх претензій, доки не пока­жемо йому,... що у нас єдність, порядок і право. До того мусимо мати передівсім своє військо, національну армію... Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, хто натомість бажає собі справед­ливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче жити більше в неволі, темності і убожестві, бути визискуваним і поштуркованим, той зараз як стій пристане до українського війська".

Наплив добровольців до лав українського війська був великий. Селянство охоче доставляло воякам хліб, молоко та інші харчі, часто не вимагаючи за це ніякої оплати.

4 листопада на допомогу Львову прибули з Чернівців Україн­ські Січові Стрільці. Правда, їх було небагато – близько 2 тис. чол. Спішили на оборону столиці й загони добровольців з ближчих і дальших повітів краю. Першими прибули добровольці з Золочева, Рави-Руської, Комарно, Тернополя, Снятина, Коломиї. На жаль, серйозної допомоги у захисті Львова вони надати не могли, оскільки були погано озброєні, не навчені військової справи.

Зрештою, не тільки вояки, але й чимало старшин виявилися не здатними керувати бойовими діями у специфічних умовах вели­кого міста. Очевидно, саме тому УН Рада 9 листопада замінила генерального отамана (командуючого) українських військ. Ним став кадровий військовий, полковник Гнат Стефанів. Григорій Коссак був призначений комендантом Стрийського військового округу. Проте необхідність створення регулярної армії ставала все оче­виднішою. 13 листопада Державний Секретаріат військових справ видав розпорядження, де вся територія держави була поділена на три військові області: А –Львів, Б – Тернопіль, В – Станиславів. Кожна з них ділилася на 4 військові округи.

До кінця 1918 року найбільшою військовою одиницею була «група», яка складалась з трьох-п'яти куренів (батальйонів) піхоти.

Була також оголошена часткова мобілізація. Всі придатні до вій­ськової служби чоловіки з демобілізованої австро-угорської армії 1883-1900 рр. народження підлягали мобілізації. Інші річники повинні були стати на військовий облік. Звільнялись від військової служби учні середніх шкіл, службовці державної адміністрації, судівництва, пошт і телеграфу, залізниць, учителі, а також особи за станом здоров'я і сімейним станом. Мобілізація не стосувалася національних меншостей.

Оголошена мобілізація була з зрозумінням зустрінута населен­ням. Патріотизм, устремління захистити рідну землю від ворогів були дуже великими. Про це свідчать численні повідомлення то­гочасної преси, архівні документи, спогади учасників тих подій.

13 листопада Державний Секретаріат військових справ (далі ДСВС) встано­вив текст присяги для військовослужбовців, яка була затверджена постановою Української Національної Ради.

16 листопада Державний Секретаріат військових справ видав до усіх окружних військових команд наказ негайно скласти списки всіх офіцерів-українців з вказанням їх звання, загальної і військової освіти, посади та надіслати ці списки до секретаріату. Належало також виявити і взяти на облік усі вій­ськові споруди, будівлі, казарми, військове майно, холодну і вогнепальну зброю, особливо скоростріли і гармати, запаси набоїв, мундирування, медикаменти, продовольство.

На підставі цих рішень окружні військові команди спільно з повітовими комісарами приступили до формування збройних сил ЗУНР – Української Галицької Армії (скорочено – УГА). Для цього був слушний момент, так як 21 листопада українські частини під натиском переважаючих сил ворога були змушені, як зазначалось вище, залишити місто. Владу тут захопив у свої руки Польський тимчасовий урядовий комітет, який оголосив, що Східна Галичина приєднується до Польщі, бо це корінні, історичні польські землі. У зайнятому поляками Львові почались єврейські погроми, терор щодо єврейського і ук­раїнського населення, знущання над його національною і люд­ською гідністю.

У структурі УГА на початковому етапі були наступні роди військ і служб: 1) піхота; 2) кіннота; 3) артилерія; 4) санітарна служба; 5) ветери­нарна служба; 6) військове судівництво; 7) інтедантура; 8) канце­лярська служба.

Згодом, у грудні-січні, появились ще інші роди військ – повіт­ряні сили "летунський відділ", комендантом якого був призначе­ний син Івана Франка, поручник УСС Петро Франко, який підпо­рядковувався безпосередньо ДСВС, саперний кіш і ін.

4 лютого 1919 р. ДСВС видав наказ про "Організацію духівниц­тва Українського війська". Згідно з наказом при ДСВС утворено "вищий духовний уряд" під назвою Преподобництво, а при Голов­ній команді українських військ – Польове преподобництво. При всіх військових формаціях, лікарнях, лазаретах встановлювалась посада військових духовників, яких призначало Преподобництво. Крім своїх безпосередніх, релігійних обов'язків, вони повинні бу­ли вести "метрики смерті" по загиблих в боях чи померлих у лікар­нях військовослужбовців, причому не тільки української, а й во­рожої армій. Кожного місяця духовники повинні були надсилати ці метрики у Польове преподобництво. Духовники проводили і вінчання військовос­лужбовців, оформляли їх заповіти тощо.

Преподобник ДСВС Микола Їжак видав до військових духов­ників таке ось коротке патріотичне звернення: "До Вас, ВСЧ. Пан-отці, які стоїте від початку боротьби рука в руку з україн­ським стрільцем-козаком, з окремим закликом до сповнення обов’язків звертатись не треба. Якщо у Вас серця горіють правдивою любов'ю до України, до сього віками поневоленого українського народу, не Ви, а та любов горяча буде говорити і діяти. Праці же Вашій хай благословення зішле Предвічна Любов і Пречиста Ма­ти" .

Рішенням УН Ради від 13 листопада і розпорядженням Держав­ного Секретаріату військових справ від 5 грудня 1918 р. усім військовим службовцям встановлена державна платня, військова форма і норми відпуску продовольства. Так, наприклад, стрілець одер­жував 50 сотиків щодня, вістун 1 корону, булавний старший десятник – 2 корони 50 с., хорунжий 200 корон місячно, поручник – 300, полковник – 560. Старшинам (офіцерам), починаючи з хорунжо­го, виплачувались ще квартирні доплати. Рядовим – ні, оскільки вони мешкали в казармах

За використання на різних роботах цивільних робітників, гу­жового транспорту і т.п. – їм теж належало платити (за підводу по 40 корон у день, робітникам – 5 корон і харч). Це були, до речі, високі оплати! З кваліфікованими робітниками (ремісниками) належало укладати окремі угоди.

В окремому "Доповненні до платень Українського Війська" пе­редбачалась виплата певних, причому досить значних сум родичам усіх військовослужбовців і пенсій – сім'ям загиблих воїнів.

У грудні окремим розпорядженням були врегульовані структу­ра і правове положення окружних військових команд (ОВК), на яких покладався відповідальний обов'язок набору і формування збройних сил. Ці команди очолювалися, як раніше вказувалося, військовими комендантами. Кожен з них призначав собі заступ­ника (з санкції Головної військової команди). При ОВК створюва­лись відділи: мобілізаційний, евіденційний, амуніційно-артиле­рійський, інтендантський, обозний, санітарний, ветеринарний, а також посада коменданта запасного куреня.

До обов'язків ОВК відносились: 1) Зберігання ладу і спокою в окрузі. 2) Формування з демобілізованих українських вояків ко­лишньої австрійської армії та добровольців відділів української армії. 3) Виявлення, облік і зберігання військового майна. 4) Дис­локація військових частин в окрузі і ін.

Окружним комендантам належало також негайно організувати санітарну службу, "зробити здатними до служби" санітарні уста­нови, лікарні, аптеки і т. п. У кожному окрузі належало призначи­ти головного санітарного лікаря.

Особлива увага з боку ДСВС приділялася до підбору старшин­ських (офіцерських) кадрів. Старшинами в УГА призначались, як правило, старшини-українці колишньої австро-угорської армії – тобто ті особи, які мали відповідну військову освіту і військовий, в т. ч. бойовий досвід. Про це старшинам слід було представити відповідні документи, а за їх відсутності (втраті) – свідків, покази яких звірялись окружним комендантом. Якщо кандидат на офіцерське звання не мав закінченої офіцерської школи, то для присвоєння йому такого звання (у вигляді винятку) він повинен мати щонайменше загальну середню освіту і практичний вій­ськовий досвід. Відтак йому належало обов'язково закінчити шко­лу старшин.

Особи, які претендували на офіцерське звання і представляли необхідні документи – проходили ще спеціальну "іспитому комі­сію" при окружній військовій команді. Вона присвоювала їм мо­лодші офіцерські звання – хорунжого і четаря. Вищі офіцерські звання присвоював ДСВС. Військові звання присвоювались старшинам в порядку черго­вості звань, наростання. У виключних випадках – "за спеціальні заслуги і здібності" – допускалось підвищення позачергово.

Усі офіцерські звання остаточно затверджував парламент на пропозицію ДСВС. Про це було сказано в пф.З Розпорядження ДСВС від 26.ХІ. 1918 р. Проте фактично це робив Державний Секретаріат.

Щоб не допустити анархії і самозванства у військових званнях, ДСВС у січні 1919 р. встановив, що регулярно (раз у три місяці) буде публікуватись "Спис іменовань у війську". Перший з них був опублікований в період з 1.XI. 1918 р. по 1.І.1919 р.

У ньому, зокрема, були присвоєні звання полковників підпол­ковникам Кравсу Антону і Слюсарчуку Константину, отаманам Вітовському Дмитру та Коссаку Грицю, сотнику Стефаніву Гна­ту. Звання підполковників – отаманам Паппу де Яноші та Федо­ровичу Володимиру; отамана – сотнику Ерлє Альфонсу, Букшованому Йосипу, Горуку Сеню та ін. (всього 13 чол.); сотників (61 чол.), поручників (111 чол.), четарів (69 чол.), хорунжих (5 чол.) і т. д. [36; 28].

Слід вказати, що до УГА приймались і вступали добровольцями не тільки українці, а й австрійці, угорці, євреї і ін.

1 березня Рада Державних Секретарів на пропозицію ДСВС знову присвоїла офіцерські звання великій групі військових, суд­дів та жандармів. Серед них звання полковників – підполковни­кам Вариводі Антону, Курмановичу Віктору, Тарнавському Мирону; підполковників – отаманам Бриковичу Станиславу, Вітошинському Амброзію, Вольфу Адольфу та ін.

22 квітня розпорядженням ДСВС була введена єдина форма для Українського війська ("зеленаво-землистого кольору"), відзнаки по родах військ, старшинські відзнаки тощо.

Слід відзначити, що ще на початок 1919 р. була утворена чи­сельна – понад 100-тисячна дисциплінована й патріотично нас­троєна армія. Велика заслуга в цьому належала Державному Секретаріату військових справ та Головній команді українських військ. Державний Секретаріат військових справ ділився на відді­ли (або департаменти) та служби: загальний, мобілізаційний, амуніції, технічний, санітарний, військового судівництва, інтен­дантський, пресовий, канцелярія, кур'єрська служба зв'язку та ін.

Головна команда складалася з оперативного та матеріального відділів. До першого належали референти: оперативний, зв'язку, розвідки, амуніційний, залізничних шляхів і автомо­більний. До другого: персональний, інтендантський, санітарний, ветеринарний, військового духовенства, військового судівництва тощо.

На чолі УГА був поставлений Начальний вождь зі своїм шефом Генерального штабу. З великої України був запрошений досвідчений бойовий генерал Михайло Омелянович-Павленко. Він разом з полковником Євгеном Мишковським на початку грудня прибув в Галичину і 9 числа був призначений Начальним вождем УГА [60; 123], а полк. Мишковський – шефом Генерального штабу, замінивши на цій посаді отамана Сеня Горука – досвідченого бойового старшину.

Під керівництвом ДСВС генерал Омелянович-Павленко і пол­ковник Мишковський енергійно приступили до реорганізації ук­раїнських збройних сил і створення з них регулярної, дисципліно­ваної, боєздатної армії. У складі УГА було утворено три корпуси. 1-й корпус очолив полк. В.Курманович (потім полк. Й. Микитка, далі полк. А. Шаманек); 2-й корпус – полк. М. Тарнавський (по­тім полк. А. Вольф); 3-й корпус – полк. Г. Коссак (потім полк. А. Кравс). 1-й корпус займав фронт від Сокаля до Жовкву-Яворів. 2-й – оточував Львів. 3-й – від Львова до Карпат.

До складу кожного корпусу входили по 4 піхотні бригади. Кож­на бригада складалась з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії (4-5 батарей легких гармат по 4-6 гармат кожна і однієї батареї важких гармат), кінної сотні, технічної сотні, сотні зв'язку і допоміжних відділів (санітарного, інтендантського та ін.).

Навесні 1919 р. у бригадах проведено реорганізацію. Кожна бригада тепер складалася із двох полків піхоти (по три курені кожен) та інших, вказаних вище, військових підрозділів. Кожна бригада мала свій порядковий номер і назву округи, звідки черпа­ла резерви і поповнення (1-ша коломийська, 2-га бережанська і т.д.).

Бригада нараховувала в середньому 5 тис. вояків і відпо­відну кількість старшин. На фронті, згідно даних учасників тих подій, перебувало біля 60 тис. вояків, а з резервами, тиловими частинами, військовими школами. УГА на весну 1919 р. нара­ховувала біля 125 тис. чол. Коли зважити, що ще понад 100 тис. українських вояків і старшин з колишньої австро-угорської армії знаходилось у полоні (в Італії, Сербії, Росії) або не встигло повернутись з віддалених фронтів до краю, то можна зробити висновок – співставляючи кількість військ до кількості українського населення Східної Галичини – що боротьба за ви­зволення рідної землі з-під іноземного гніту, за свою державність набула масового, всенародного характеру і сама УГА теж була народною армією, яка воювала за рідний край, за свій народ.

Слід відзначити, що в армії приділялася велика увага ідейно-політичній роботі. Правда, спеціальних політичних працівників (комісарів) введено не було. Але в УГА служило старшинами, підстаршинами й рядовими стрільцями багато відданих патріотів, особливо з інтелігенції, тобто найбільш політично свідомої, зрілої частини народу, яка в масовому порядку записувалась доброволь­цями в УГА – вчителів, лікарів, інженерів, художників, письмен­ників, поетів, студентів й учнів старших класів гімназій. Вони та військові духівники вели т. зв. "політичну роботу" в армії. Для армії видавалась спеціальна газета "Стрілець", виходили окремі кор­пусні газети, листівки, плакати, публікувались щоденні опера­тивні військові зведення. Державний Секретаріат військових справ видавав "Вістник ДСВС".

Зазначимо, що в УГА бракувало досвідчених офіцер­ських кадрів. Колоніальне становище Східної Галичини за часів австрійського панування зумовило те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіцерів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише 2 українці, але аж 27 поляків. До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Отже, на весну 1919 р., у розпал українсько-польської війни, в УГА служило всього 1412 офіцерів усіх рангів [54; 80]. Це означає, що на 70 вояків припадав один офіцер. Якщо вра­хувати, що певна частина офіцерів служила в військових урядах, штабах тощо – то ці цифри значно зміняться. З огляду на потреби боєздатної модерної армії цього було мало. До того ж переважна більшість офіцерів були не кадровими вій­ськовими, а офіцерами запасу, резервістами з цивільного насе­лення.

Однією з проблем УГА був різкий брак озброєння, патронів, військового спорядження, обмундирування, ме­дикаментів, харчів.

Новий період в історії УГА наступає з моменту її відступу з території ЗУНР 16 липня 1919 р. Саме з цього часу вона, позбавлена можливості діяти як самостійна військова формація незалежної держави, змушена була виконувати поставлені перед нею командуванням збройних сил інших держав військові і військово-політичні завдання. Ряд документів та матеріалів дають підстави стверджувати, що з липня 1919 р. по лютий 1920 р. змінювався лише її статус, а структура та організація залишались практично незмінними.

ІІ-й семестр