2. Органи охорони суспільного порядку

Паралельно з формуванням центральних і місцевих органів управління ЗУНР відбувався і процес становлення системи органів охорони суспільного порядку. Важливим джерелом для вивчення процесу формування та діяльності органів жандармерії в ЗУНР є повідомлення, інформації, редакційні статті, які були надруковані в тогочасній крайовій пресі.

Як зазначалось вище, в процесі зламу старого державного апа­рату у багатьох повітах і населених пунктах була ліквідована колишня австрійська жандармерія – особовий склад її роззброї­ли, людей розпустили – в основному це були поляки, частково австрійці і в незначній кількості – українці.

Оскільки жандармерія в Австрії не була політичною поліцією, як у Росії, а загальною поліцією, то замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати т. зв. "народну міліцію". Часто вона обиралася на зборах чи на вічах. Однак, її роль не була суттєвою. Держава потребувала наявності чітко організованих й дисциплінованих органів охорони суспільного порядку.

Як зазначає з цього приводу І. Лісна, “для забезпечення внутрішнього порядку була утворена державна жандармерія, її очолювала Команда державної жандар­мерії під проводом Головного коменданта Піндишевського. У повітах створювалися повітові станції жандармерії, які очолюва­лися жандармськими повітовими комендантами. Останнім підлягали сільські і містечкові станиці жандармерії”.

6 листопада УН Рада згідно з попередньою домовленістю з Начальною командою українських військ було прийнято розпорядження утворити "Корпус Української державної жандармерії". На місцях планувалось утворення окружних і повітових команд жандармерії та сільських і міських станиць жандармерії, їх особовий склад і комендантів повинні були підібрати повітові комісари спільно з військовими комендантами.

До корпусу Української державної жандармерії можна було включати і колишніх українських жандармів, які не скомпроме­тували себе за часів австрійського панування. В основному ж набирали нових добровольців, в першу чергу з числа військовос­лужбовців.

10 листопада питання щодо ут­ворення єдиної державної поліції на території ЗУНР було розглянуто Державним Секретаріатом. Після його детального обгово­рення, 13 листопада уряд видав розпорядження, яке негайно розіслав у всі повіти, щодо створення державної жандармерії. У ньому ще раз оголошувалось про роз­пуск австрійської жандармерії і створення замість неї з викорис­танням її матеріальної бази і спорядження – української жандар­мерії. Організація цієї справи була покладена на окружних вій­ськових комендантів і повітових комісарів.

О. Вівчаренко стверджує, що для забезпечення внутрішнього порядку, тісно співпрацюючи з державними повітовими комісарами, були ство­рені інститут військових комендантів і жандармерії (Закон від 16 листопада 1918 р.).

Будівництво системи правоохоронних органів здійснювалося на основі людяності і поваги до всіх націй, було спрямоване на захист національних та релігійних інтересів всіх народів, які проживали на західноукраїнських землях. Зокрема, у Львові була створена муніципальна міліція з представників єврейського населення, яка займалась справами наведення по­рядку й самооборони єврейського кварталу.

Незважаючи на складну військову ситуацію, владі Західно­української Народної Республіки, завдяки створенню правоохоронних органів і законодавчому оформленню їх діяльності, вдалось здійснити в короткий строк важливі політичні і соціально-економічні перетворення”.

Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Держав­ному Секретаріату військових справ. Але незабаром вона була відокремлена від військової влади, хоч офіцерські звання жандар­мам присвоювали у наказах ДСВС про присвоєння офіцерських звань старшинам армії.

Незабаром в усіх повітах були утворені станиці державної жан­дармерії, які очолювались жандармськими повітовими комендан­тами. Вони повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії – Команді державної жандармерії. Остання – відділу публічної безпеки секретаріату внутрішніх справ.

Для підготовки відповідних службовців, в першу чергу офіцер­ських кадрів, при Команді державної жандармерії у Станіславові була відкрита спеціальна жандармська школа, куди приймали "здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії".

15 лютого 1919 р. був прийнятий ще один закон УН Ради, який стосувався жандармерії. У пф.2 цього закону підкреслювалось, що "у справах служби публічної безпеки жандармерія підлягає дер­жавним повітовим комісарам, а у справах військових, економіч­них, адміністраційних, контролю служби – своїм комендантам. В послідній інстанції підлягає жандармерія у всіх справах Держав­ному секретареві внутрішніх справ". Загальний чисельний склад жандармерії визначає саме він, а чисельний її склад в повітах – повітовий комендант за погодженням з повітовим комісаром. Всі видатки з організації і утриманні жандармерії взяла на себе держава.

Чисельність Української державної жандармерії навесні 1919 р. становила: 6 булавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 100 жандармів і 400 пробних жандармів. Ці дані повторюються в працях інших дослідників. Зокрема дослідник М. Стахів виявив і опублікував абсолютно ідентичні дані. Однак, на нашу думку це питання вимагає ґрунтовного з’ясування, насамперед, джерельного підтвердження.

Цими невеликими силами утримувався весь лад і порядок в державі.

Що стосується народної міліції, яка утворювалась по багатьох населених пунктах, то вона і надалі продовжувала діяти як орган самооборони даної громади, орган охоро­ни порядку. Всього на території краю нараховувалось близько 3 тис. "народних міліціонерів".

Слід зазначити, що на відміну від процесу формування органів державної жандармерії, становлення міліції на місцях відбувалось за відсутності якогось конкретного нормативно-правового акту, прийнятого вищими органами державної влади та управління. Повідомлення з місць про встановлення влади УН Ради в краї та становище в повітах протягом листопада 1918 р. вказують на те, що формування органів міліції відбувалось під керівництвом адміністративних органів та регулювалось ними.

Отже, становлення та утвердження системи органів охорони суспільного порядку відбувалось послідовно та цілеспрямовано. Цей процес відбувався в межах загальнодемократичних тенденцій становлення держави, ґрунтувався на діючій тогочасній нормативно-правовій базі, враховував, крім того, і особливості національно-політичного характеру розвитку суспільства.