4 .Зовнішня політика.

Відразу після приходу до влади Дирек­торія зіткнулася з проблемою, розв'язати яку прагнули і її попере­дники. Нагадаємо, що Центральна Рада починала з контактів з Ан­тантою, а потім переорієнтувалася на Німеччину. Гетьман Скоро­падський, розпочавши розвивати відносини з Німеччиною, після її поразки знову намагається поновити контакти з Антантою. Дирек­торія ж опинилася перед вибором – або Антанта, або радянська Росія.

Перші зовнішньополітичні акти Директорії, насамперед її Де­кларація, ще не визначили пріоритетів і містили заклик розвивати дружні відносини з усією світовою спільнотою. Але цей заклик не був підтриманий. Антанта, до якої він передусім був звернений, за­ймала вже зовсім протилежну позицію і не згадувала про свої ко­лишні «аванси». Остаточно розвіялися і перспективи знайти поро­зуміння з Москвою.

Отже, як «промосковський», так і європейський орієнтири зо­внішньої політики УНР виявилися примарними, а у квітні 1919 р. Директорія проголосила політику «опори на власні сили». Однак вже у другій половині цього року система орієнтирів Директорії знову змінюється, і УНР входить у сферу зовнішньополітичного впливу Польщі, яка з недавнього противника перетворилася у го­ловного союзника. Результатом цього став українсько-польський договір від 21 квітня 1920 р., котрий і сьогодні викликає неоднозна­чні оцінки, адже за воєнну й іншу підтримку Україна йшла на зна­чні територіальні поступки. М. Грушевський вважав, що цей дого­вір означав «польську окупацію правобережної України». На думку ж С. Петлюри, «розуміння з поляками треба розглядати як тактич­ний хід для налагодження зв'язків з Європою».

Крім «польської орієнтації», українські лідери шукали й ін­ших союзників. Саме тому натиск робився на відносини з країнами Чорноморського басейну. Крім того, 1920 р. характеризується й спробами домовитися з бароном Врангелем. А все це разом зумови­ло зовнішньополітичні невдачі УНР, зокрема те, що «великі держа­ви Європи», за визнанням Петлюри, «не хотіли розуміти українсь­кої боротьби».

Лекція 17. Тема: Західноукраїнська Народна Республіка.

Навчальна мета: проаналізувати становище державності і права періоду ЗУНР.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 15 хв.

2. 15 хв.

3. 15 хв.

4. 15 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Центральні і місцеві органи державної влади і управління.

2. Органи охорони суспільного порядку.

3. Суд і судочинство.

4. Організація і структура збройних сил ЗУНР.

1. Центральні і місцеві органи державної влади і управління

9 листопада Українською Національною Радою був сформова­ний уряд – Державний Секретаріат (або Рада Державних Секре­тарів) на чолі з Костем Левицьким. У складі Державного Секре­таріату було 14 міністерств – Державних секретаріатів, які очо­лювалися державними секретарями.

Слід наголосити, що 10 листопада, коли Державний Секретаріат складав урочисту присягу на вірність українському народові і державі, УН Рада визначила йому чітку долю дальшого національно-державного будівництва: вжити всіх необхідних заходів "для з'єднання всіх українських земель в одну державу", тобто не ізолюватися від вже існуючої на сході української держави, але шукати шляхів до утворення єдиної соборної української держави, до об'єднання всіх українських земель, всього українського народу. Однак про негайне об'єднання мова не йшла з огляду на невизначеність політичного становища на великій Україні. З метою вияснення політичної ситуації і реальних шляхів об'єднання ще 5-го листопада УН Рада вислала у Київ до гетьмана П. Скоропадського свою делегацію у складі Й. Назарука та В. Шухевича. Делегація мала також просити гетьмана про до­помогу, в першу чергу військову. Гетьман погодився скерувати в Галичину корпус Січових стрільців з бронеавтомобілями і важкою артилерією. Одначе самі Січові стрільці, які під керівниц­твом Українського національного союзу готувалися в той час до повстання проти гетьмана, відмовились їхати в Галичину, вважа­ючи боротьбу за українську державність на Великій Україні більш важливою.

Ще одну делегацію (під проводом державного секретаря зов­нішніх справ Василя Панейка) вислала УН Рада у Париж, щоб відстоювати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції.

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади новоствореної української держави, прийнявши “Тимчасовий Основний закон”. У артикулі 1 закону закріплювалась назва держави – Західноукраїнська Народна Республіка.

В артикулі 2 йшлося про те, що її територія включає українські етнографічні землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто ко­лишній коронний край Галичини і Володимирії та Буковини, та укра­їнські повіти (комітети) Закарпаття – згідно “етнографічної кар­ти Австрійської монархії”. Ця територія “творить самостійну Західноукраїнську Народну Республіку” (артикул 3).

В артикулі 4 закріплювалось верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялись всі громадяни держави, без різниці нації чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавчої – Державному Сек­ретаріату. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьо­му полі, повернений в свою праву сторону. Прапором – синьо-жовтий прапор. Затверджено й державну печатку ЗУНР (арт.5).

Проголошення незалежної Української держави на західноук­раїнських землях, звільнення з-під багатовікового гніту інозем­них поневолювачів викликало серед населення велику радість, хвилю патріотизму і піднесення, прагнення до творчої праці, посвяти в ім’я власної держави, свого народу. По багатьох місцевостях проходили святкові збори і віча, вдячні молебні, ву­личні походи. В першу чергу маємо на увазі міста: Коломию, Калуш, Радехів, Бучач та ін. Правда, у деяких громадах населення від­неслося до цих подій без піднесення, особливо у поль­ських та москвофільських. Учасник цих подій О. Кузьма, згодом писав, що у деяких місцевостях “селяни, перевтомлені... та знеохочені світовою війною, ставилися до... власної держави бай­дуже...”.

Згідно розпорядження УН Ради 1-го листопада в усіх місцевос­тях колишні органи влади і управління планувалося ліквідувати. Замість них утворювалися шляхом виборів нові, українські. Зок­рема, у сільських громадах і містах та містечках належало обрати громадських і міських комісарів та їх дорадчі органи – т. зв. “прибічні ради”. У повітах – обрати повітових комісарів та повітові національні ради.

Для організації таких виборів в усі повіти були направлені “упов­новажені УН Ради”, забезпечені відповідними інструктивними матеріалами.

Згідно цього розпорядження у перших числах листопада про­йшли вибори в усіх сільських громадах і містах та повітах краю.

Для охорони громадського порядку створювалась народна мілі­ція, почався запис добровольців до українського війська. Брались на облік склади зброї й амуніції, продовольство, грошові запаси, медикаменти.

У повітових центрах на зборах і вічах обирали повітових комі­сарів та повітові національні ради.

Зазначимо, що комісарами населення обирало, як правило, людей авторитет­них, патріотів рідного краю, що мали певний професійний досвід і бажання працювати. В першу чергу це стосується інституту повітових комісарів: їх обрали з числа колишніх державних служ­бовців, суддів, адвокатів, навіть громадських діячів, вчителів, інженерів, священиків, простих селян.

Так, у Самборському повіті повітовим комісаром став Андрій Чайковський, адвокат, відомий письменник і громадський діяч; у Дрогобицькому повіті – Семен Вітик, популярний громадський діяч, один з засновників Української соціал-демократичної партії; у Стрийському повіті – Остап Нижанківський, відомий україн­ський композитор і диригент; в Стоякові – селянин І. Заремба, в Щирці – директор школи В. Малицький і т.д..

Повітові державні комісари, в свою чергу, допомагали в органі­зації виборів нижчої ланки державного апарату – міських і міс­течкових комісарів по селах. Ніхто з жителів не позбавлявся права участі у зборах, права голосу – голосували всі, незалежно від національності, статі, переконань, віросповідання.

Характерно, що траплялись випадки, коли громадські чи міські комісари при­значались повітовими (якщо не було можливості провести вибо­ри). В цілому слід підкреслити, що українське населення дуже активно приступило до будівництва своєї держави. У Турці, нап­риклад, коли надійшла вістка про утворення Української держави – ЗУНР – зійшлись тисячі селян з навколишніх сіл. Вони розі­гнали всю австрійську адміністрацію, роззброїли жандармерію, озброїлись самі. На вселюдному вічі обрали повітову національ­ну раду, повітового комісара (ним став Всеволод Ріпецький), хар­чову управу, нового директора школи (українця) тощо. Така ситуація спостерігалася майже в усіх інших містах і селах краю.

Для охорони громадського порядку у ряді повітів вирішено поки що зберегти колишню жандармерію, але з неї усунено всіх антинародних службовців. Інші, якщо присягнули на вірність україн­ському народові і державі, могли і надалі виконувати свої правоо­хоронні функції [57; 28]. Однак, у деяких повітах жандармерію розпущено повністю, а замість неї створено народну міліцію (наприклад, в Бережанському, Долинському). У ряді повітів збережено жандармерію, але крім неї створено ще й народну міліцію. В Радехівському повіті, наприклад, створено народну міліцію у кількості 860 чол., і жандармерію – 25 чол.

Щодо персонального складу різних ланок державного апарату на місцях, жандармерії, службовців залізниці, пошти тощо – то ніякої національної дискримінації не чинилося. Поляки, євреї, німці і інші могли залишитися на своїх місцях, при­сягнувши на вірність Українській державі і зобов’язувались не чи­нити їй ніякої шкоди. Усіх робітників покликано негайно присту­пити до праці.

Таким чином, організація місцевого апарату державної влади і управ­ління в цілому проходила чітко, справно. Після виборів громад­ських, містечкових і міських комісарів у деяких повітах почали проводитись їхні наради – з метою інформування комісарів про найближчі цілі і завдання, про прийняті урядом і парламентом законодавчі акти тощо. Такі наради відбулись, наприклад, у Кам’янко-Струмилівському, Радехівському, Станиславівському і інших повітах.

Відзначимо, що у структурі та персональному складі вищих органів державної влади і управління, відбувся ряд змін. 15 листопада на засіданні УН Ради було прийнято закон про доповнення її складу делегатами від повітів та більших міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом. Планувалося обрання по од­ному делегату від кожного повіту, а від міст: Львова – 4, Чернівців – 2, Станиславова – 2, Перемишля – 1, Дрогобича – 1, Коломиї – 1, Тернополя – 1, Стрия – 1, Ярослава – 1, Самбора – 1, Золочева – 1, Бережан – 1, Борис­лава – 1.

Вибір здійснювали по­вітові органи за участю просвітніх, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засіданні, яке скликає по­вітовий комісар. Обирається і “провірочна комісія”, яка стверджує результати і правильність проведення виборів. Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада.

Протягом наступних днів було прийнято ряд важливих законів, які стосувалися процесу організації державно-політичної системи ЗУНР. Так, 16 листопада на засіданні УН Ради був прийнятий “Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки”.

На території ЗУНР залишалось в силі все попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави. Зауважимо, що радянські дослід­ники з цього приводу всіляко критикували ЗУНР, вбачаючи у такому рішенні “незаперечний” доказ “антинародності”, “буржуазності” ЗУНР. Об’єктивно пояснюють це рішення як сучасники подій, так і пізніші дослідники. Зокрема, доктор Матвій Стахів пише: “Ця постанова була конечна, якщо ЗУНР бажала бути державою з правлінням права. Видати нові оригінальні закони у короткім часі було не­можливо, отже мусили залишатися старі закони, щоб не було хаосу, які мали підлягати поступовій зміні або заміні”.

Далі у законі вказувалось, що всі службовці і “державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречен­ня” чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях.

Всі адміністративні органи і власті на території ЗУНР “підляга­ють Державному Секретаріату”, який є найвищим органом вико­навчої влади в державі.

Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Де обрані – затверджували ці кандидатури. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві “прибічні громадські ради” і призначити до них нові вибори (пф.10).

Відмітимо, що суди, пошта, телеграф, залізниці були вилучені з компетенції повітових комісарів. У разі виявлення недоліків у діяльності цих інституцій або зловживань “на шкоду українській державності”, комісарам належало негайно “донести о тім Укра­їнському Державному Секретаріату, а в наглих випадках видати відповідні зарядження”.

В усіх повітах планувалося, шляхом виборів, утворити повітові на­ціональні ради, а у громадах та містах – громадські і міські ради – до них належало провести вибори на основі загального і явного виборчого права, щоб населення могло вільно обрати своїх – довіри представників і щоб “усунути привілеї польської шляхти, які вона посідала по громадах за Австрії”.

Цього ж дня, 16 листопада, на виконання закону і з метою його конкретизації було видано розпорядження Державного Секрета­ріату "Про державну адміністрацію". В ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро-угорської держави, які складуть письмову обіцянку чесно служити ЗУНР – залишают­ься на своїх місцях. Всі органи виконавчої влади на місцях підля­гають Державному Секретаріатові і відповідним галузевим секре­таріатам. Керівним органом державної адміністрації в повіті є державний повітовий комісар, “якого іменує і усуває Державний секретар внутрішніх справ”. Обрані населенням до часу видання цих правових актів повітові комісари повинні бути подані до зат­вердження ДС внутрішніх справ. У випадку незатвердження цих осіб ДСВС може призначити інших.

Обов’язками повітових державних комісарів було:

1) бе­регти інтереси української державності і протидіяти всіляким спробам спричинити їй шкоду;

2) приймати обіцянки праці і при­сягу службовців повітових служб і адміністрації;

3) приймати рішення по всіх питаннях, де дотеперішні австрійські службовці “відмовляють служби”;

4) затверджувати всі розпорядження адмі­ністративних повітових властей, які “мають загальний публічний характер”;

5) дозволяти носіння зброї цивільному населенню;

6) вести нагляд над діловодством усіх державних інституцій і служ­бових осіб у повіті і ін.

В справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і ко­менданти жандармерії. В усіх інших справах вони повинні спів­працювати (пф.8). В господарських справах повітові комісари по­винні були співпрацювати з повітовими харчовими урядами і “наглядати над виконанням заряджень українського харчового уряду” (пф.10).

22 листопада українське військо під натиском переважаючих сил ворога було змушене залишити Львів. Вся українська адміні­страція, всі державні органи й установи спочатку переїхали у Золочів, потім у Тернопіль, де доповнена на основі листопадо­вих виборів УН Рада продовжила свою роботу. Зокрема, переобрано деякі старі і утворено ряд нових комісій, в т.ч. закордонних справ, військову, фінансову, земельної реформи, шкільну і ін. У грудні 1918 р. подав у відставку голова (президент) Ради Дер­жавних Секретарів Кость Левицький і на його місце обрано Сидо­ра Голубовича.

Однак значна віддаленість Тернополя від фронту, від західних кордонів обумовили переїзд УН Ради до Станіславова. Чергове її засідання було призначено на 3 січня. Сюди з’їхались майже всі її делегати, яких нараховувалось близько 150 чол. За національною ознакою всі вони були українцями. Національні меншості, не дивлячись на заклик українських властей вислати до парламенту і уряду своїх представників – не зробили цього. По­ляки – тому, що були непримиренними ворогами української державності і вважали всю Галичину невід'ємною частиною Польщі, німці і євреї тому, що не були впевнені в остаточному резуль­таті кривавої боротьби і боялися помсти поляків у випадку їх перемоги.

У соціальному аспекті члени УН Ради представляли усі верстви населення – інтелігенцію, духовенство, робітників і селян.

У партійному відношенні найбільшою була група делегатів від національно-демократичної партії (з березня 1919 р. – трудової), далі – від радикальної, а потім – соціал-демократичної і селянсько-радикальної груп (остання під проводом К. Трильовського відокремилась від радикальної). Далі – члени дрібніших партій і безпартійні.

4 січня 1919 року УН Рада прийняла декілька важливих зако­нів. Одним з них вирішено утворити Президію УН Ради у складі Президента (голови) Ради і чотирьох його заступників. Президент скликав УН Раду і проводив її засідання. В законі було також записано, що Рада обирає двох секретарів і одного заступника секретаря – для “ведення канцелярії, протоколів нарад і діловод­ства Ради”.

Згідно цього закону Президентом УН Ради було обрано Є. Петрушевича, його заступниками Лева Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика і Андрія Шмигельського. Секретарями – Степана Витвицького і Осипа Устіяновича. Заступником сек­ретаря – Степана Сілецького.

На цьому ж засіданні УН Ради утворено державний орган – Виділ УН Ради, який складався з Прези­дента (голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегі­ального глави держави. До компетенції Виділу відносилось:

1) призначати членів уряду;

2) приймати їх відставку і відкликати їх;

3) оголошувати пропозиції Державного Секретаріату судівництва щодо амністії;

4) затверджувати (підписувати) і публікувати закони.

Виділ діяв на час обрання УН Ради і припиняв свою діяльність з моменту обрання нового парламенту. Рішення Виділу прийма­лися більшістю голосів, а у випадку їх рівності переважав голос Президента. Для кворуму необхідною була присутність 6 членів Виділу.

Він затверджувався у такому складі: Євген Петрушевич – Президент, Лев Бачинський, Семен Вітик, Антін Горбачевський, Григорій Дувірак, Михайло Новаківський, Теофіл Окуневський, Омелян Попович, Андрій Шмигельський, Степан Брик.

Одночасно було прийнято “Закон про спосіб оповіщення законів і розпорядків”. Вони підлягали публікації у “Вістнику законів і розпорядків” за підписом Президента Ради і одного з членів Виділу (стосовно законів), а розпорядки – за підписом відповідного секретаря. Набирали чинності ці правові акти на восьмий день з дня видання (дата видання повинна стояти на кожному з актів).

Слід, також, звернути увагу на закон від 4 січня: “Про недоторка­ність членів Української Національної Ради”, у якому зазначено: “Членів Української Національної Ради не можна без її згоди в’язнити ані потягати судове до відповідальності, хіба що приловиться його на гарячім вчинку”. У такому випадку суд повинен негайно повідомити про затримання посла УН Ради, і, якщо вона не дасть дозволу на затримання, його слід негайно звільнити. Члени УН Ради не могли бути притягнуті до відповідальності за те чи інше голосування і виконують свої обов’язки незалежно від яких-небудь інструкцій виборців”.

У березні 1919 р. УН Рада прийняла закон про скликання Сейму Західноукраїнської Республіки, а у квітні – виборчий закон. Однопалатний Сейм, говориться в пер­шому законі, скликається президентом УН Ради. З днем зібрання Сейму Українська Національна Рада припиняє свою діяльність (пф. 1). Сейм складається з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори призначає Виділ УН Ради на неділю або святковий день червня (пф.З).

Виборчий закон був прийнятий 14 квітня 1919 року. У пф. 1 закону писалося: “Сейм Зах. Обл. Укр. Нар. Республики склада­ється з членів, вибраних на основі загального без ріжниці пола, рівного, безпосереднього, тайного, пропорціонального виборчого права”. Право голосу надавалось громадянам ЗОУНР з 21-річного віку. Право бути обраним – з 25 років.

Водночас, позбавлялись виборчого права: 1) особи душевнохворі; 2) особи, засуджені судами за скоєння кримінальних злочинів, й зокре­ма, за крадіжку, обман, звідництво та ряд інших) в законі перера­ховуються різні нормативні акти, засудження за якими вело до позбавлення виборчого права); 3) особи, які вже раніше були суджені за злочини та проступки проти виборчої свободи по вибо­рах законодавчих органів ЗОУНР; 4) особи, які більше двох разів протягом останніх двох років були засуджені за пияцтво.

З часом зазнав змін вищий виконавчо-розпорядчий орган держави – Державний Секретаріат. Як зазначалось, спочатку ДС складався з голови (президента) і 14 галузевих Державних секретарів, які очолювали відповідні секретарства. Однак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші ж не приступи­ли до роботи взагалі) число цих структур було скорочено. Зокрема, об’єднано секретаріати освіти і віросповідання та шляхів, пошт і телеграфу; ліквідовано секретаріати суспільної опіки і праці та суспільного здоров’я. Замість двох останніх у складі Держав­ного Секретаріату внутрішніх справ створено відповідні відділи. Вони очолювались т. зв. “товаришами секретарями”. У склад цього ж секретаріату був включений як окремий відділ і харчовий уряд. Таким чином, у складі уряду залишилося 10 структурних одиниць. На початку грудня, як зазначалось, подав у відставку голова уряду К. Левицький і на цю посаду УН Рада обрала С. Голубовича.