3. Проблеми військового будівництва.

У Директорії, яка підняла повстання проти гетьмана Скоропадського, на відміну від Центральної Ради, не було жодних сумнівів щодо того, чи потрібні Українській державі збройні сили, спроможні захищати її незале­жність. 24 листопада 1918 р. Петлюра підписав «Наказ Армії УНР», параграфом першим якого проголошувалося створення респуб­ліканських збройних сил «для оборони Української Народної Само­стійної Республіки і захисту всього трудового народу». Однак, як і в багатьох інших випадках, проблеми виникли тоді, коли треба було визначати концепцію формування української армії. Розглядалося кілька її варіантів: від набору добровольців (саме цю ідею підтри­мували Січові стрільці) до організації збройних сил на зразок Чер­воної армії.

Своє бачення цієї проблеми висловив і Винниченко, котрий взагалі вважав, що «вся система організації військової влади не відповідала завданням революції, які були висунуті життям». Особ­ливе занепокоєння викликала недостатня, на його думку, націо­нальна свідомість офіцерського складу, а також служба у лавах української армії значного числа російських офіцерів. До речі, цей факт визнавався й «іншою стороною». Так, один з найвідоміших діячів білого руху генерал Дроздовський писав, що значна частина українських офіцерів вороже ставиться до української ідеї.

Враховуючи ці обставини і виходячи з необхідності «організа­ції революційної і соціалістичної армії», Винниченко виступив з проектом відкриття «старшинських шкіл», до яких приймалися б політично свідомі селяни. Крім того, він запропонував заснувати ін­ститут політичних комісарів. Однак Петлюра не погодився з пропо­зиціями свого постійного «опонента». У результаті з усіх можливих варіантів був обраний найпростіший – масова мобілізація. Згідно з відповідним законом про її проведення, прийнятим 27 листопада 1918 р., «усі громадяни, які пройшли муштру в усіх видах армії й на флоті, здатні носити зброю, від 20 до 35 років включно, і старши­ни до 43 років повинні «негайно стати до лав армії УНР для захисту завоювань революції і боротьби з гетьманатом і гетьманською по­міщицькою владою, для завоювання землі і вільних прав трудовому народові і щоб забезпечити республіканський устрій та демократи­чні порядки в УНР»¹.

Завдяки мобілізаційним заходам збройні сили Директорії у листопаді налічували близько 150 тис. штиків. Однак сталося те, проти чого застерігали лідери Січових стрільців – армію заполони­ли декласовані елементи, які стали тягарем для формування боєздатних частин. До того ж у Директорії не було ні фінансових, ні інших ресурсів, у тому числі й належного командного складу для утри­мання таких збройних сил. Це, до речі, виявилося й у самому законі про мобілізацію, за яким усі громадяни, які підлягали призову, по­винні були прибути добре взутими, одягнутими по можливості у військовий одяг, зі зброєю, якщо хто має.

Саме у цьому законі – хоча були, звичайно, й інші причи­ни – Є. Коновалець бачить корені такого явища, як «отаманія», або «отаманщина». Як і в інших випадках, вину за «отаманію» україн­ські лідери перекладають один на одного: Винниченко звинувачує Петлюру, Коновалець – взагалі усіх членів Директорії, вважаючи, що всі вони, за винятком Винниченка, бажали створити собі війсь­кову частину, на яку можна було б спиратися «як на свою власну гвардію».

Саме «отаманщині» приписують ганебні єврейські погроми. Ха­рактерно, що радянська історіографія однозначно негативно оціню­вала «петлюрівщину», а вчені – представники української діаспори, навпаки, також однозначно представляли Петлюру як переконаного борця з погромами і взагалі з антиєврейськими настроями.

Якщо звернутися до офіційних документів УНР, то у багатьох з них йдеться про необхідність активної протидії погромам. 27 тра­вня 1919 р. був прийнятий закон «Про створення особливої слід­чої комісії для розслідування протиєврейських погромних дій». А 26 серпня з'явився відомий «Наказ Головнокомандування військ УНР», підписаний Петлюрою, у якому він закликав українських воїнів не плямувати себе «ганебними діями» і «не соромити нашу державу перед усім світом». Історична правда полягає в тому, що С. В. Петлюра і уряд УНР не змогли відвернути трагедію українсь­кого єврейства, хоча й намагалися зробити це у міру своїх сил і мо­жливостей¹.

Повертаючись до безпосередніх проблем військового будівни­цтва, зазначимо, що, як і багато в чому іншому, формування україн­ської армії розпочиналося фактично «втретє», якщо брати до ува­ги віхи становлення самої української державності.

Не вистачало амуніції, зброї, майже не було технічного забез­печення, авіації, особливо відчувалася слабкість кінноти. На почат­ку січня 1919 р. в армії налічувалося близько 50 тис. воїнів при 140–150 гарматах. У травні їх залишилося 14–15 тис. – усього 11 дивізій, об'єднаних у три групи: Запорізький корпус, Корпус Січових Стрільців та Волинська група.

Паралельно діяла Українська Галичанська армія, кількісний склад якої оцінюється по-різному. Вважається, що у липні 1919 р. річку Збруч перейшли від 60 до 85 тис. вояків, а в січні 1920 р. їх кількість становила близько 20 тис. Зрозуміло, що для успішної бо­ротьби навіть об'єднаними зусиллями цього було мало.

Серед заходів, спрямованих на зміцнення українських зброй­них сил, слід відзначити реалізацію ідеї, запозиченої у Червоної армії, організатори якої, втім, також не були оригінальними. Йдеть­ся про інститут комісарів, народжений ще Французькою револю­цією, змінилася тільки назва. 13 травня 1919 р. було прийнято закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інститу­ціях».

Державні інспектори, яких тоді називали «правою рукою й очима вищої центральної влади», повинні були в основному інфор­мувати про ситуацію у військах (вони не мали права втручатися в «оперативну й адміністративну» діяльність командирів), але «у крайніх випадках» мали право негайно звільнити з армії «ворожих і ненадійних елементів», невідкладно «повідомляючи про це відпо­відне начальство, уряд і головного отамана». Однак, якщо дії інспе­ктора визнавалися безпідставними, він «підпадав під відповідаль­ність за законом «Про надзвичайні суди».

Сучасники позитивно оцінювали цей закон, оскільки він спри­яв зміцненню дисципліни і порядку у військах, хоча, звичайно, сприймався неоднозначно.

Поступово українська армія отримала і власні статути: у 1919 р. був затверджений статут внутрішньої служби, а у 1920 р. статут гарнізонної і польової служби.

Українські політичні сили навіть в умовах смертельної небез­пеки не зуміли консолідуватися, а міжпартійні чвари посилювали­ся ще й наддніпрянсько-галицькими непорозуміннями, а затим і конфронтацією між командуванням обох армій.