Лекція 16. Тема: унр у часи Директорії.

Навчальна мета: розкрити державно-правовий устрій УНР часів Директорії.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 15 хв.

2. 15 хв.

3. 15 хв.

4. 15 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Державний устрій.

2. Судова влада. Законодавство.

3. Проблеми військового будівництва.

4. Зовнішня політика.

1. Державний устрій.

Утворення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р. українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, соціалісти-революціонери, соціал-демократи, а та­кож деякі інші українські організації, зокрема «Пош­тово-телеграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинува­тив гетьманський уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпорядків, встановити тверду владу, засновану на до­вір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Укра­їнський національний союз» і його тиск на тодішній режим значно посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 верес­ня 1919 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найголовніших вірогідних сил українства», полягали, зокрема, у боротьбі за владу в Україні, проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав укра­їнського народу і української держави у міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зо­нні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, котрий прагнув до порозу­міння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Націо­нального Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім революцією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що почала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український на­ціональний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, ви­значив соціальні, політичні й національні гасла, під якими повинна Пула відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До її складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Цілої Церкви – місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. А в ніч з 14 на 15 листопада 1918 р. з'явилося звернення Директорії до населення, в якому Скоропадсь­кого проголосили «насильником і узурпатором народної влади», а його уряд «як антинародний, протинаціональний» – недійсним.

Далі події розвивалися так. Д. Дорошенко згадує: «Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ. Провінція була залишена са­ма по собі і скрізь владарювала анархія..., яка вимощувала собі шлях більшовицьким відділам, що насувалися з півночі»¹.

У гетьмана залишилася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його дипломатія.

Проте, коли війська Директорії 12 грудня 1918 р. захопили Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні – підтримка гетьмана не входила в наміри Антанти (чого, втім, не мо­жна сказати про її плани, пов'язані з Добровольчою армією А. Денікіна). А коли наступного дня німці, які все ще утримували повста­нців, підписали з Директорією угоду про нейтралітет, стало зрозу­міло, що гетьмана вже ніщо не врятує. Це й зумовило його останній крок – зречення від влади, яке він підписав 14 грудня.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпоча­вся третій період новітньої історії української державності. На по­літичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим.

На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, в арсеналі Директорії були лише загальні гас­ла. «...Усі соціальні і політичні завоювання революційної демократії будуть повернені, – говорилося у її першому зверненні, – а Укра­їнські Установчі Збори твердо й неухильно закріплять їх на вільній Українській землі». Отже, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, але решта питань залишалася без відповідей. Більше того, навіть факт поновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної наз­ви – «Директорія Української Народної Республіки».

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді ана­логій з Великою французькою революцією. Водночас французька й українська директорії були схожі тільки назвою і кількісним складом.

На відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і не­подільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була ви­рішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій пра­вовий статус, особливо компетенцію і повноваження; урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму і, на­решті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроб­лено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на ос­нові прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії. її голова відав зовнішньополітичними справа­ми, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Го­ловного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окрес­лених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Ди­ректорії. Остання як революційний орган з диктаторськими права­ми була органом верховної влади і виконувала безроздільно зако­нодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удо­сконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади – «Сповіщенні Директорії» від 21 листо­пада 1918 р. – проголошувався намір «найскоріше створити ка­бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 груд­ня була прийнята постанова про створення при Директорії «від­ділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хлібороб­ства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, котрий, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». На ка­нцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що пос­тупали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Повноваження комісарів полягали в основному у нагляді за виконанням розпоряджень центральної влади, у мобілізаційній ро­боті, керівництві міліцією, інформуванні населення про діяльність уряду. Спостерігалася тенденція до розширення повноважень міс­цевих комісарів порівняно з повноваженнями, які вони мали в часи Центральної Ради. Найвиразніше це виявилося у статусі губернсь­кого комісара – вищого представника адміністративної влади в гу­бернії, який наділявся правом видавати обов'язкові постанови про захист громадського порядку, спокою і республіканської злагоди. Відповідальність за невиконання постанов губернського комісара обмежувалася штрафом або арештом на строк до трьох місяців.

Практично неурегульованими Інструкцією «Про тимчасову організацію влади на місцях» залишилися питання взаємовідносин комісарів, які уособлювали місцеву адміністрацію, та органів само­врядування. Згідно з цією Інструкцією місцеві комісари виконували певні координаційні функції щодо волосних, повітових і губернсь­ких управ, які безпосередньо займалися різними господарськими справами. Крім того, комісари здійснювали загальне керівництво органами самоврядування у містах.

25 червня 1920 р. «для відтворення і поновлення влади УНР в усіх сферах державного життя у місцевостях України, що звільня­ються від ворожої окупації» вводився інститут «цивільних прифрон­тових комісарів Уряду УНР при штабах армій, дивізій і рівних їм фронтових груп».

Слід також зазначити, що українська влада прагнула акти­візувати діяльність органів місцевого самоврядування, які, втім, за свідченням сучасників, не мали для цього ніяких засобів.