
- •Лекція 1. Тема: Предмет і завдання курсу. Періодизація української державності
- •1. Предмет і завдання курсу.
- •2. Періодизація історії держави і права України.
- •Лекція 2. Тема: Стародавні державні утворення на території України.
- •2. Античні міста-держави
- •3. Боспорське царство
- •Лекція 3. Тема: Виникнення Київської Русі.
- •1. Державно-правовий аспект виникнення Київської Русі.
- •2. Норманська теорія.
- •1. Державно-правовий аспект виникнення Київської Русі
- •2. Норманська теорія
- •Лекція 4. Тема: Суспільний устрій і право Київської Русі.
- •1. Правовий статус населення Київської Русі.
- •2. Структурний аналіз галузей права.
- •1. Правовий статус населення Київської Русі.
- •2. Структурний аналіз галузей права
- •Лекція 5. Тема: Галицько-Волинська держава.
- •1. Особливості політичного розвитку Галицько-Волинської держави.
- •2. Основні риси права.
- •1. Особливості політичного розвитку Галицько-Волинської держави.
- •2. Основні риси права
- •Лекція 6. Тема: Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •1. Особливості розвитку українських земель у складі Литви.
- •2. Державний лад і джерела права.
- •1. Особливості розвитку українських земель у складі Литви.
- •2. Державний лад і джерела права.
- •Лекція 7. Тема: Україна у складі Речі Посполитої.
- •1. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст.
- •2. Державний лад і джерела права.
- •1. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст.
- •2. Державний лад і джерела права.
- •Лекція 8. Тема: Запорізька Січ.
- •2. Органи влади та управління Запорозької Січі
- •3. Суд і судочинство у Запорозькій Січі
- •Лекція 9. Тема: Козацько-гетьманська держава.
- •2. Характеристика становища населення і його поділ.
- •3. Правове становище козацтва і міського населення.
- •Лекція 10. Тема: Автономія України у складі Росії.
- •2. Державний лад
- •3. Правова система.
- •Лекція 11. Тема: Державність і право в українських землях (XIX - поч. XX ст.)
- •1. Джерела права.
- •Лекція 12. Тема: Українські землі у складі Австро-Угорської імперії
- •5. Правова система.
- •Лекція 13. Тема: Україна напередодні відродження державності
- •1. Державний устрій.
- •2. Органи місцевого управління, суду і поліції.
- •1. Державний устрій.
- •2. Органи місцевого управління, суду і поліції.
- •Лекція 14. Тема: унр періоду Центральної Ради.
- •2. Зовнішня діяльність.
- •3. Військове будівництво.
- •4. Законодавча діяльність Центральної Ради.
- •Лекція 15. Тема: Українська держава (період Гетьманщини).
- •Лекція 16. Тема: унр у часи Директорії.
- •2. Судова влада. Законодавство.
- •3. Проблеми військового будівництва.
- •4 .Зовнішня політика.
- •Лекція 17. Тема: Західноукраїнська Народна Республіка.
- •2. Органи охорони суспільного порядку
- •3. Суд і судочинство
- •4. Організація і структура збройних сил зунр
- •Лекція 18. Тема: Утвердження російсько-більшовицького режиму в українських землях.
- •2. Україна в другій половині 1919 – на початку 1920 р.
- •3. Ризький договір
- •Лекція 19. Тема: Псевдо-конституційне оформлення більшовицького поневолення України.
- •2. Утворення срср і подальше обмеження суверенітету усрр.
- •3. Центральні органи влади усрр.
- •Лекція 20. Тема: Україна в роки тоталітарно-репресивного режиму (1929-1941 рр.).
- •2. Судоустрій. Прокуратура. Силові репресивні органи.
- •3. Злочини окупантів проти українського народу
- •Лекція 21. Тема: Правова система в Україні у 1920-1930 рр.
- •2. Перебудова державного апарату усрр у зв’язку з утворенням срср
- •3. Змiни в Конституцiї Української срр
- •Лекція 22. Тема: Українські землі під гнітом польських загарбників (1919-1939 рр.).
- •1. Політико-правовий статус українських земель у складі Польщі. Період невизначеності.
- •2. Українські землі в умовах наступу польського колонізаційного режиму.
- •3. Стабілізація україно-польських відносин. Період «санації».
- •1. Політико-правовий статус українських земель у складі Польщі. Період невизначеності.
- •2. Українські землі в умовах наступу польського колонізаційного режиму.
- •3. Стабілізація україно-польських відносин. Період «санації».
- •Лекція 23. Тема: Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини у міжвоєнний період
- •1. Особливості розвитку політико-правової системи українських земель у складі Румунії та Чехословаччини.
- •2. Приєднання Західної України, частини Бессарабії та Північної Буковини до складу урср.
- •1. Особливості розвитку політико-правової системи українських земель у складі Румунії та Чехословаччини.
- •2. Приєднання Західної України, частини Бессарабії та Північної Буковини до складу урср.
- •Лекція 24. Тема: Держава і право України періоду Другої світової війни
- •2. Органи вищої державної влади та місцеве управління на українських землях в роки Другої світової війни.
- •3. Адміністративне, земельне, сімейне, трудове право.
- •4. Цивільне і кримінально-процесуальне право.
- •Лекція 25. Тема: Держава і право України в повоєнні роки.
- •2. Конституційні органи.
- •3. Місцеві органи влади й управління.
- •5. Цивільне право.
- •Лекція 26. Тема: Державність і право України в роки десталінізації і хрущовської «відлиги».
- •1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в урср.
- •2. Соціальний розвиток України.
- •1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в урср.
- •2. Соціальний розвиток України.
- •Лекція 27. Тема: Україна в період «застою».
- •2. Зміни в державному апараті.
- •1. Суспільно-політичне життя.
- •1. Суспільно-політичне життя.
- •2. Зміни в державному апараті.
- •Лекція 28. Тема: Державність і право в період «перебудови» (1985-1991 рр.).
- •1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови.
- •2. Етапи перебудови та її політико-правові наслідки для України.
- •1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови
- •2. Етапи перебудови та її політико-правові наслідки для України
- •Лекція 29. Тема: Вибори 1990 р. І законодавча діяльність вру і-го скликання.
- •1. Вибори 1990 р.
- •2. Законодавча діяльність вру і скликання.
- •1. Вибори 1990 р.
- •2. Законодавча діяльність вру і скликання.
- •Лекція 30. Тема: Держава і право України в період в період 1994-2004 рр.
- •3. Місцева влада.
- •4. Судова система та інші правоохоронні органи
- •Лекція 31. Тема: Початок реалізації Конституції після виборів 2004 р.
- •1. Особливості конституційного процесу в Україні.
- •2. Конституція України як гарантія захисту прав людини і громадянина.
- •1. Особливості конституційного процесу в Україні.
- •2. Конституція України як гарантія захисту прав людини і громадянина.
- •Лекція 32. Тема: Актуальні проблеми розвитку держави і права в Україні
- •2. Розбудова Збройних Сил.
- •3. Політичні партії в Україні
- •4. Розбудова демократії.
- •Рекомендована література до курсу Основна література
Лекція 15. Тема: Українська держава (період Гетьманщини).
Навчальна мета: розкрити державно-правовий устрій Української держави періоду Гетьманщини.
Час: 80 хв.
Метод: Лекція
Місце: Навчальна аудиторія
Організаційний момент –5 хв.
Вступ – 5 хв.
Навчальні питання:
15 хв.
10 хв.
10 хв.
10 хв.
15 хв.
Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).
Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.
Джерела і література:
ПЛАН
1. Організація державної влади.
2. Зовнішньополітична діяльність.
3. Військове будівництво.
4. Судова система.
5. Законодавство Української гетьманської держави.
1. Організація державної влади.
У Києві 29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський з'їзд, організований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано гетьманом України. У ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Вони опиралися на підтримку військ, які фактично окупували Україну.
Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «в нормальне річище». У концентрованому вигляді все це було викладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.
Взявши на себе «за проханням трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропадським, були такі: «Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд з тим будуть вжиті заходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних селян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному фінансовому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватному підприємництву та ініціативі».
Як відомо, плани П. Скоропадського залишилися нереалізованими, а його особистість й досі викликає гарячі дискусії. Однак всупереч усій неоднозначності оцінок як тодішніх, так і сучасних дослідників, діяльність П. Скоропадського заслуговує пильної уваги саме з погляду його внеску у розбудову української держави.
В. Винниченко зазначає, що деякі політичні сили запропонували розглядати гетьмана як «тимчасового президента» України. Проте було б перебільшенням ставити знак рівності між президентством (тим більше, що цей термін тоді не набув загального визнання) і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади.
Як зазначав сам П. Скоропадський у своїх «Спогадах», спочатку він «не думав про поновлення в Україні гетьманства», а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу розсудливішу владу». «Політичну реформу, – писав П. Скоропадський, – я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівна участь усіх класів у політичному житті краю».
Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьману належала «влада управи» в усій Українській державі, він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його. Гетьман був також «найвищим керівничим всіх зносин української держави з закордонними державами» і «верховним воєводою української армії і флоту», здійснював помилування.
Крім того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без Його санкції ніякий закон не міг мати сили». Парламент же «Законами про тимчасовий державний устрій України» не передбачався. Однак не слід робити поспішних висновків: як Центральна Рада зберігала свої повноваження до скликання Всеукраїнських Установчих зборів, так і гетьман виконував свої функції в обсязі, окресленому цим актом, тільки тимчасово – «до обрання Сейму і початку його діяльності». Про необхідність скликання «Державного Сейму» зазначалося також у гетьманській грамоті від 29 квітня 1918 р. Через кілька місяців було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення «першого періоду будування Української держави», наголошував на тому, «що настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму».
Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: «одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів». Зауважимо, що механізм, визначений цим законом, було використано лише одного разу під час державного візиту гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 р. Тоді Колегію очолив голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб.
Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися «напрямок і об'єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прикметами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами покладалось на Генерального Секретаря і «підлеглу йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно – головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар – державним секретарем.
25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася з товаришів або, сучасною мовою, заступників міністрів, і розглядала, зокрема, «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх нескладності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі», «проекти штатів і кошторису окремих міністерств» та ін. Порівняно з добою Центральної Ради система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.
У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, іноземних справ, військовий міністр генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції – міністерство народного здоров'я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами.
Удосконалювалася і внутрішня структура самих міністерств, які здебільшого поділялися на департаменти. Деякі управління функціонували у складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при міністерстві юстиції – «Головне управління місцями ув'язнення». Однак найпоказовішою у цьому плані можна вважати реорганізацію міністерства народної освіти, перейменованого законом від 21 червня 1918 р. у міністерство народної освіти та мистецтв. У ньому було створено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом.
Слід звернути увагу на розвиток у період гетьманства інституту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступників. Решта чиновників лишалася на своїх посадах. Всі, хто перебував на державній службі або планували поступити на неї, мали скласти «урочисту обітницю» на вірність Українській державі.
Проблеми місцевої адміністрації. На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Насамперед слід зауважити, що «Закони про тимчасовий державний устрій України» практично не зачіпали цих проблем. Лише в гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні підстави передбачати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося.
Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані «старости», які й очолили місцеві адміністрації. 18 травня було видано також закон про Державну варту – так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядковувалася безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував «помічник-інспектор Державної варти», на рівні повіту – «начальник повітової Державної варти». На перший погляд, ця подія не мала принципового значення, однак насправді вона красномовно свідчила, що нова влада, взявши на озброєння повчальний досвід своєї попередниці – Центральної Ради, прагнула йти шляхом створення «сильної» місцевої адміністрації.
За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, та й загалом система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.
Ці аналогії особливо посилилися після того, як за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Кисні було сформовано Управління столичного Отамана. Така ж сама інституція, тільки під назвою «Управління міського Отамана», діяла в Одесі.
Уже під самий кінець існування Української держави – 30 листопада 1918 р. – було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлювався інститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.
Системою місцевої адміністрації, як і в УНР, «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державний секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впорядкування місцевого життя. У виступі Кістяковського чітко проступає проблема, що ускладнювала ситуацію в Українській державі впродовж її недовгого існування: хронічний конфлікт між місцевою адміністрацією та органами місцевого самоврядування.
Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави «чорносотенно-буржуазною вакханалією». Такої самої думки були й чимало його соратників. Крім того, в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про «національно-український характер» нової держави. Органи місцевого самоврядування також ставилися до гетьмана неприязно. Враховуючи це, 6 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися у Києві 9 травня. А деякі органи місцевого самоврядування, наприклад Катеринославська та Одеська міські думи, взагалі були розпущені.
Оскільки ці явища набували повсюдного характеру, 7 червня 1918 р. Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам телеграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування могли застосовуватися тільки у «виняткових випадках». Втім, це не завадило схвалити 29 червня закон про надання губернським старостам права розпускати волосні земські збори та управи. Причому підставою для такого рішення могли стати «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисний характер постанови Зборів».
Гетьманська адміністрація активно намагалася сформувати «своє» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки подальшого протистояння. Програма дій у цій сфері була викладена у Заяві, або Декларації, гетьманського Кабінету від 10 травня 1918 р.
Були збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих інституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система – дві курії залежно від суми земського податку – та інші обмеження. Роз'яснюючи новий закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: «Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія – хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний».
На практиці ці добрі наміри лише посилили конфлікт між державною адміністрацією та українським національним рухом і загальне безладдя в місцевому житті.
У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому у спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову. Д. Дорошенко, гарячий прихильник гетьмана і деякий час міністр іноземних справ у його уряді, писав, що тепер в Українській державі кадри підбиралися переважно за професійною ознакою, а не за «ступенем національної старанності», як було в часи Центральної Ради. Це викликало різке незадоволення супротивників гетьмана, котрі докоряли П. Скоропадському, що він спирається на дореволюційну російську «номенклатуру».
2. Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українській державі була створена дипломатична служба. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загальних справ і зовнішніх зносин (що поділялися на консульські й дипломатичні відділи), а також відділ друку.
5 травня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимчасові дипломатичні представництва Української держави в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено і закон «Про заснування посад військово-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських посольств у Швейцарії, Фінляндії і Польщі. Самі ж посольства за законом від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства І -го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр», до його складу входило 12 осіб, а посольства 2-го розряду – Міністр-Резидент» або «Повірений у справах», і мали вони тільки секретаря та «драгомана» (перекладача).
Нарешті, серед актів, що закладали правову основу зовнішньополітичної діяльності Української держави, можна назвати і закон «Про закладення Генеральних Консульств і Консульських Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств в інших країнах. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією – відносинами з країнами – суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх суперечностей – територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме ці проблеми стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями відразу ж виростали інтереси «третіх» держав. Так, на Холмщину і Галичину зазіхала Австро-Угорщина (до речі, у липні вона розірвала укладену з Україною в Бресті угоду щодо Галичини), на Бессарабію – Румунія. Важко просувалися переговори з радянською Росією. Українську делегацію очолював колишній міністр юстиції одного з урядів Центральної Ради, пізніше Генеральний Суддя, сенатор С. Шелухін, а російську – X. Раковський і Д. Мануїльський. Переговори тривали з травня до листопада і завершилися практично безрезультатно. Каменем спотикання стала проблема поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.
Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, тут лежали власні інтереси Німеччини й Австро-Угорщини.
Не менш активним було дипломатичне життя й у самому Києві, де діяли посольства багатьох країн: Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, дипломатичні місії Грузії, «війська Донського», генеральні консульства Росії, Туреччини й Австро-Угорщини, а також «Австрійське товарообмінне бюро» та «Австрійське бюро друку».
Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду – візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту передував обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем'єр-міністром Ф. Лизогубом і державним секретарем Німеччини фон Гінце.
Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холмщини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеччини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.
В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіваних рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держави» на федеративних засадах. Однак цей крок лише прискорив падіння гетьманства.
3. Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.
Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії – три), закону «Про політично-правове становище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу будь-яких «спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер».
Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського).
Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 тис. підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.
Враховуючи досвід Центральної Ради у справі організації «вільного козацтва», 2 червня 1918 р. гетьман звернувся з листом до військового міністерства, в якому, з одного боку, оголошував ліквідованими «всі приватні вільно-козачі організації» (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з іншого – доручав йому «негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». На відміну від Центральної Ради гетьман ставив питання про весь «козацький стан, його права та привілеї, спираючись на наші традиції, в Універсалах і Грамотах Гетьманами України зазначені»2.
Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і його, як і Центральну Раду, нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії».
4. Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних змін порівняно з судовою системою УНР. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний Суд як «найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністративних». Новація полягала лише в тому, що «Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді» призначалися гетьманом. Однак вже 20 травня 1918 р. разом з іншими комісіями при міністерстві судових справ було утворено й «Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів», а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні – «іменем закону Української держави», при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради.
2 червня 1918 р. було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з іншого, до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого за часів Центральної Ради. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, карного й адміністративного – і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали російському «Правительствующему Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.
Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Державний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Характерною особливістю зазначеного закону було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися «Учреждением Российского Правительствующего Сената», «Учреждением Судебньїх Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопроизводства».
Фактично новий закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьмана на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.
На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридичної освіти і не менш 15-річного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора». Водночас закон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.
Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».
Скасовувався закон Центральної Ради «Про апеляційні суди» під 17 грудня 1917 р., водночас поновлювалася вища судова палата, щоправда, з деякими змінами, котрі в основному стосувалися їхніх штатні та вимог до кандидатів на відповідні посади.
Організовувався український нотаріат. Установлювалося, зокрема, що нотаріуси Києва, Одеси і Харкова повинні були призначатися і звільнятися Міністром юстиції за поданням відповідних окружних судів через старших Голів судових палат.
Визначившись з верхніми рівнями судової влади, гетьманська адміністрація звернулася і до нижчого. 14 і 21 червня 1918 р. були затверджені дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення їх підсудності за цивільними позовами.
Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. «Про організацію військово-судових установ та їх компетенції» поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). Справи розглядалися у складі голови і виборних суддів (восьми осіб у вищих судах і чотирьох – у штабних). У засіданнях Вищого військового суду передбачалася участь прокурора і захисника, однак у штабних судах їх «присутність не була обов'язковою». При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знову-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням – «наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави».
5. Законодавство Української гетьманської держави. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись і щодо законодавчої спадщини самої Центральної Ради.
Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.
Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про національно-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіального» розуміння держави. У «Споминах» П. Скоропадського читаємо: «У національному питанні вважав найсильніше підтримувати українські національні прагнення, але не підтримувати в українцях особливої ненависті до Росії і не нав'язувати силою українську культуру, знаючи, що для розвитку будь-якої культури значно корисніше її повільне органічне зростання, ніж поверхневе і примусове щеплення». П. Скоропадський висловлювався за розвиток територіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персональну автономію було скасовано.
Дія деяких інших актів припинялася також у міру "того, як ухвалювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2–4 березня того самого року».
Офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього законодавства давали також відповідні відомства. Так, 16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з повідомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, зберігають свою чинність.
Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування – з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі». Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблення законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.
Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпорядження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження знову-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 червня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розвиток у спеціальному акті – законі «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі визначалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництво яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.
Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.
Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».
За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй черговій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».