2. Античні міста-держави

Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор'я, вступаючи у торговельні, воєнно-політи­чні відносини з античними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнавали впливу античної рабовлас­ницької цивілізації. Причому найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорноморсь­ких земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Давньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як із грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.

У VI ст. до н. е. вже було засновано цілу низку міст: на березі Бузького лиману – Ольвію, у східному Криму – Феодосію, Пантикапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті V ст. до н. е.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тира (м. Бел-город-Дністровський) та багато інших.

Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у VI–V ст. до н. е., після чого починається їхній занепад, зумовлений низкою чинників: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єд­нань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх кла­сових суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римсь­кої імперії, що розпочалася з І ст. до н. е., не могла істотно змінити такого становища, оскільки римляни розглядали ці міста як пере­давальні пункти у торговельних і дипломатичних зносинах з «варварським світом». Тому процес романізації не дуже зачепив грець­ке населення античних міст-держав Північного Причорномор'я¹. Водночас такі міста, як Ольвія, Тира, Херсонес, ставали невід'єм­ною частиною Римського світу, і життя їхнього населення протягом перших століть н. е. значною мірою залежало від імперії.

У III ст. н. е. мі ста-колонії на території Північного Причорно­мор'я вступають у період загального економічного та соціально-по­літичного розкладу, що більш як через 100 років призвів до їх оста­точної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали гот­ських і гунських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під вла­ду Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знище­ний золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така сама доля спіткала Пантикапей і Феодосію.

Державний лад грецьких міст Причорномор'я будувався на тих самих засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристок­ратичними республіками. Причому якщо у V–II ст. до н. е. тут переважав демократичний елемент, то починаючи з І ст. до н. е. демократична республіка поступово замінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у містах Північного Причор­номор'я були народні збори, що скорочено називалися «Народ». У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міста (як правило, греки), яким виповнилося 25 років. Раби, чужоземці, жінки усувалися від управління. Практично це були збори міської общини повноправних вільних громадян. Саме такими були збори ольвіополітів – еклесія.

Народні збори ухвалювали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на міській площі – аго-рі, поблизу головних культових споруд. На зборах вирішувалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регу­лювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, нагородження грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компе­тенції народних зборів належали також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні полісом відігравала Рада міста (буле) – постійно діючий орган влади. Обиралася вона повноправ­ними громадянами міста. Рада міста готувала рішення народних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади, контролювала діяльність виборних посадових осіб, і тому ольвійські декрети почи­налися словами: «Постановлено Радою і Народом».

У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такий спосіб. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої вхо­дили три номофілаки і діойкет («той, хто стояв на чолі управлін­ня»}. Підготовлений цією комісією декрет передавався до Ради і ли­ше потім надходив до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке ух­валювалося без будь-яких змін і доповнень.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі управління. До їхньої компетенції належали фінансові справи, робота судових установ, військові справи. Найважливішою серед міських магістратур була колегія архонтів. Вона складалася, як правило, з шести осіб, очолював її перший архонт. Колегія архонтів керувала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхід­ності народні збори.

Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стра­тегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Пра­вовими питаннями займалася колегія продиків – юридичних рад­ників. Агораноми та астіноми наглядали за порядком у місті і на ринках, за станом шляхів і громадських будівель, перевіряли пра­вильність мір та вагів.

Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому чис­лі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонесі така впливова посадова особа, як діойкет, була вищим фінансовим магіс­тратом, котрий контролював державні доходи й витрати. Крім того, існували нижчі фінансові магістрати – скарбники. Основу держав­ного бюджету Ольвії становила єдина система вивізних мит на то­вари, а також різні види податків. Збирання їх звичайно віддавало­ся на відкуп. Усі грошові надходження в міську казну контролюва­ли спеціальні колегії – «семи» і «дев'яти».

Важливою статтею доходів у містах Північного Причорномо­р'я, особливо в останні століття до нашої ери, були пожертвування багатих громадян, які вносили гроші у міську казну, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Ра­да міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золо­тим вінком або статуєю. Подібних почестей міг удостоїтися й чужо­земець, який зробив місту значну послугу. Йому надавалися торго­вельні привілеї та права громадянства.

Велика увага приділялася військовій справі. Спочатку в гре­цьких містах не було постійних армій, збройні сили були представ­лені ополченням громадян, яке збиралося у разі війни. Пізніше в Ольвії і Херсонесі з'являється важкоозброєна піхота.

В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

У перших століттях нашої ери міста-держави Північного Причорномор'я змогли зберегти колишню полісну структуру управ­ління. Спроби вчинити державний переворот, як це було, наприклад, у Херсонесі в IV ст. до н. е., закінчилися невдачею. Втім, певні зміни відбувалися, насамперед змінювався правовий статус цих міст: здійснювалася аристократизація міського управління, вищі адміністративні посади передавалися невеликій групі аристокра­тичних сімей тощо. Так, у Херсонесі під тиском римських властей відбувалося скорочення кількості магістратур, заміщення вищих магістратур римськими громадянами з числа місцевих жителів, зосередження влади у руках першого архонта.

Про посилення аристократизації державного ладу свідчить і така суттєва обставина: в Ольвії приблизно до середини III ст. до н. е. найважливіші закони створювалися у формі псефісмів, які про­понувалися приватними особами. Псефісми поділялися на дві кате­горії – проксенічні та почесні. Починаючи з середини III ст. до н. е. усі проксенії висуваються приватними особами, а почесні декре­ти– різними колегіями магістратів, архонтами, комісією сінедрів та ін. Отже, з цього часу прерогатива вносити у Раду та далі в народні збори проекти відповідних постанов (почесних декретів, законів та ін.) відбирається ольвійськими колегіями магістратів у приватних осіб, за останніми ж зберігається лише право виступати ініціаторами пропозицій зі скромних проксенічних псефісмів.

У II ст. до н. е. античні міста Північного Причорномор'я опини­лися у сфері політики Понтійського царства. Громадянська община Херсонесу, наприклад, проголосила Понтійського царя Митридата УІ своїм «простатом» і, зберігши самоврядування, увійшла до складу його держави.

Після розгрому Понтійського царства грецькі міста не одер­жали повної самостійності й незалежності, тому що опинилися у сфері римської політики. Завдяки вигідному географічному поло­женню Херсонес стає основним опорним пунктом Римської імперії у Північному Причорномор'ї. У І ст. до н. е. римська адміністрація дарувала Херсонесу права елевтерія, що забезпечувало право са­моврядування, повне громадянство та свободу розпорядження зе­мельними угіддями полісу під контролем римської адміністрації. Ольвія отримала дещо інший статус – їй були надані права, бли­зькі до автономії. В основу права міст Північного Причорномор'я було покладе­но правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та тра­диції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.

Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони на­родних зборів, декрети рад міст, розпорядлсення колегій посадових осіб – магістратів, а також місцеві звичаї.

Правовій регламентації підлягали майнові відносини. Існувала приватна власність на житловий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла перебувати як у приватній власності, так і в державній або передаватися храмам. Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна поділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали грома­дянам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї грома­дянської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.

Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобо­в'язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу¹.

Поряд із приватними рабами були також і міські раби. У Херсонесі практикувалося звільнення раба у формі посвячення його будь-якому божеству. При цьому храм ставав начебто покровите­лем такого вільновідпущеника. В Ольвії в 331 р. до н. е., коли місто оточили війська одного з воєначальників Олександра Македонсько­го, міські власті були змушені вдатися до такого надзвичайного кроку, як звільнення рабів й зарахування їх до складу війська.

Детально розробленим було зобов'язальне право. Жвава зов­нішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Бага­тий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купівлі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приват­ному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми І разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір.

Існувала й оренда землі. Досить поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни охоче здавали в оренду свої земельні діля­нки. Застосовувалася тут і наймана праця, що мала сезонний ха­рактер.

Що стосується злочинів і покарань, то згідно з такою епігра­фічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна зарахувати змову, спроби повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Жорстокому покаранню підда­вався кожний, хто зраджував, віддавав ворогам місто, а також його володіння, замишляв щось лихе проти Херсонесу або його грома­дян. Охоронялася, безперечно, й приватна власність.

До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Вільновідпущеника, котрий учи­нив злочин, можна було знову повернути в рабство. Фізичне зни­щення повсталих рабів свідчило про те, що панівна верхівка охоро­няла тут свою владу, як і в метрополії, вдаючись до найжорстокіших покарань.