2. Зовнішня діяльність.

Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубович (глава делегації), М. Любинський – в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація по­винна була боротися за приєднання до складу України Східної Га­личини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у практичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради – боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада й її молода дипломатія пра­цювали активно й наполегливо.

9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мир­ний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відно­син, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифіка­ційним законом» затвердила Брестській договір. Акт такого типу був перший в історії українсь­кого парламентаризму Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків дуже корисним. Насамперед, ним україн­ська держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародного права, як Центральні держави».

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнти­ри української дипломатії. У цей період для неї на перше місце ви­ходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Фран­цією, навпаки, припиняються.

3. Військове будівництво.

Військове будівництво традиційно вважається «ахилесовою п'ятою» Центральної Ради. Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення.

Визначилися два напрями щодо питання про українські на­ціональні збройні сили: перше представляв військовий клуб на чолі з М. Міхновським, який виступав за організацію регулярної укра­їнської армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули викорис­тати український військовий рух тільки для посилення свого авто­ритету у Тимчасового Уряду.

Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між М. Міхновським і М. Грушевським.

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Цент­ральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, вза­галі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, во­ни ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Централь­на Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універса­лам Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генераль­ний військовий комітет у складі 18 осіб, у тому числі В. Винниченка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Міхновського, що відразу відбилося на роботі комітету.

На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час робо­тою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету, за даними Н. Полонської-Василенко, відповідали за певні ділянки роботи: так, «матрос Писменний входив до президії і займався флотськими справами, поручик, Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський – представ­никами відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петроград».

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність профе­сіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому го­ловна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її форму­вання і водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганіза­ції фронту.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С. Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до скла­ду якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-ко­місаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в росій­ській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціальний наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України». Для вступу до лав української армії вони повинні були надати довідки від революційно-демократи­чних організацій тих частин, в яких вони служили.

Паралельно закладалися правові основи військового будівни­цтва. Так, 23 грудня 1917 р. з'явився закон «Про відстрочення при­зову на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. – тимчасовий за­кон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього воро­га. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріо­тично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська ар­мія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроб­лялися й інші заходи, зокрема, план призову, який мав розпочатися восени, спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Цент­ральної Ради шукати лише в її прорахунках у військовій справі – вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припусти­лася Центральна Рада за свою недовгу історію.

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня цього ж року. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Ко­мітету діятимуть «...при державних установах, громадських інсти­туціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити ви­користання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі з контрреволю­цією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тіль­ки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тощо. Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку де­яких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецслужб.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р., а з 10 листопада – безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвер­дження». До її складу входили по одному представнику від Гене­рального Секретаріату, Українського Генерального військового ко­мітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утво­рив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію з представників відомств, до якої перейшли справи по охо­роні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі, так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, а заклики встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Винниченко, що населення «шу­кало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природ­ним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формуван­ня. «Найбільш свідомий, політичне й національне, елемент села, – писав він, – брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці».

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні мір­кування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формуван­ня «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.

16–19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного коза­цтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів, зі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові». Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село не­хай гуртується з селом, волость – в курінь, повіт – в полк, губер­нія – в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими ота­манами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і до­держуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, що був затверджений Генеральним Секрета­ріатом 26 листопада 1918 р., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкова­на комісарам Центральної Ради міліція – як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не пова­жав, не боявся, не слухався».

Якщо ж спробувати дати узагальнену характеристику ка­ральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку бу­ла двозначною. Так, Центральна Рада майже не залишила «крива­вого сліду» в історії. Наприклад, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради – газета «Пролетарская мысль». Водночас відомі й протилежні факти, досить на­звати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 лип­ня 1917 р., яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, – наголошува­лося в Декларації, – має бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Ця робота повинна розчленовуватися на підготовку українізації і демократизації суду і розроблення відповідних законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б авто­номному устрою на Україні».

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропо­нований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Рес­публіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Гене­рального Суду.

«Генеральний Суд, – йшлося в ст. 1, – складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Су­ду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження – до затвердження Генерального Суду на основі конституції – визнача­лися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением судебных установлений».

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокураторія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого – її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні».

У березні 1918 р. зроблена спроба приступити до реформуван­ня усієї судової системи відповідно до нового адміністративно-те­риторіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту за­кону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все напо­легливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, напри­кінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному су­ду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».