Лекція 14. Тема: унр періоду Центральної Ради.

Навчальна мета: розкрити державно-правовий устрій УНР доби Центральної Ради.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 20 хв.

2. 10 хв.

3. 15 хв.

4. 15 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Місцева влада і місцеве самоврядування

2. Зовнішня діяльність.

3. Військове будівництво.

4. Законодавча діяльність Центральної Ради.

1. Місцева влада і місцеве самоврядування

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього держав­ного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універса­лу стосовно федеративного зв'язку з Росією.

У І Універсалі Центральна Ра­да назвала себе «обраним органом українського народу». III Універ­сал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити по­рядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказа­но: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і солдатів».

На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального Сек­ретаріату вживаються не політичні, а правові визначення Цент­ральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», на­решті – «революційний, демократичний парламент». Проте, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала певну специфіку.

І все ж, незважаючи на всі реорганізації, лідери Центральної Ради так і не змогли домогтися повноцінного територіального пред­ставництва, хоча це питання не сходило з порядку денного майже до останньої хвилини її існування. М. Грушевський указував на труднощі створення «територіального органу на засадах безпосеред­нього, загального і рівного представництва». Великі надії поклада­лися на скликання Всеукраїнських Установчих Зборів, які мали обиратися саме на такій основі, однак цим планам не судилося бути втіленими в життя.

Певний підсумок проблем представництва підбивався 20 бере­зня 1918 р., коли Центральна Рада урочисто відзначала свою пер­шу річницю. На засіданні Малої Ради за участі Ради Міністрів з до­повіддю виступив М. Грушевський. Виклавши історію Центральної Ради, він нагадав, що її склад поповнився посланцями нових орга­нізацій, які одна за одною виходили на політичну арену. Відчуваю­чи, однак, зазначав М. Грушевський, що вона «все таки є представ­ництвом тимчасовим, сурогатом того представництва, Центральна Рада прагнула якнайскоріше передати своє місце і роботу представ­ництву, утвореному на підставі... виборчого права усієї української землі. Обставини, однак, не дали можливості їй здійснити те саме своє гаряче бажання – скликати Українські Установчі збори...».

Першим узагальнюючим документом, який повинен був реор­ганізувати діяльність Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» (М. Грушевський називав його «внутрішнім рег­ламентом роботи», а П. Христюк – «внутрішньою конституцією»). Цей наказ з'явився 23 квітня 1917 р. і фактично закріпив уже існу­ючу структуру. Починався він словами: «Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організації українсь­кого народу, має своїм завданням виконати волю цього населення, виражену в українському національному з'їзді».

Робота Центральної Ради повинна була здійснюватися через її Загальні збори і Комітет Ради. У наказі послідовно перелічува­лись повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрями і характер усієї роботи Ради» і поділяються на звичайні або чергові, які «повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць», і надзвичай­ні – їх скликає Комітет у разі «термінової необхідності».

Комітет Центральної Ради проводить роботу у конкрет­ній обстановці, яка постійно змінюється. До його складу входять: а) обрана з'їздом президія Ради – голова та два його за­ступники; б) члени, обрані загальними зборами Ради (17 членів); в) обрані Комітетом голови комісій Ради (не більше 8), а також осо­би, кооптовані Комітетом до його повного складу (33 члени). З числа своїх членів Комітет обирає секретарів, скарбника і голів комісій, причому останніми можуть бути обрані і не члени Центральної Ра­ди, які стають членами Ради і Комітету.

У липні 1917 р. Центральна Рада знову повернулася до орга­нізаційних проблем, зокрема – діяльності свого Комітету. Так, ви­ступаючи 6 липня на засіданні пленуму Центральної Ради, М. Гру­шевський заявив, що Комітет Центральної Ради здійснюватиме зако­нодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 лип­ня Центральна Рада видала постанову про компетенцію і склад свого Комітету, або Малої Ради, як його потім називали. Згідно з цією постановою Комітет визначався як постійний орган, що розро­бляє і вирішує всі найважливіші справи, котрі виникають на сесіях Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових зборів; б) підготовка доповідей для сесій Центральної Ради; в) поповнення складу Генерального Секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх невід­кладних справ. Чергові збори Малої Ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин загальної чисельності членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб, у тому числі: 8 українських соціалістів-революціонерів, 3 українсь­ких соціалістів-федералістів, 1 безпартійного соціаліста, 1 україн­ського трудовика та ін.

Поступово ухвалювалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено закон про утримання Центральної Ради за дер­жавний кошт, 16 квітня 1918 р. – закон про недоторканність членів Центральної Ради, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.

Виконавчу гілку влади репрезентував Генеральний Секрета­ріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконав­чий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріа­ту від 10 липня 1917 р.), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився в Раду на­родних міністрів.

Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього вхо­дили 9 членів: В. Винниченко – голова і генеральний секретар вну­трішніх справ, П. Христюк – генеральний писар, X. Барановський – генеральний секретар фінансів, С. Єфремов – генеральний секре­тар міжнаціональних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, Б. Мартос – генеральний секретар земельних справ, І. Стешенко – генеральний секретар освіти, М. Стасюк – генеральний секретар продовольчих справ. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розшири­вся за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович – ге­неральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін – генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес генеральний контролер, П. Стебницький – статс-секретар у справах України при Тимчасо­вому уряді. Крім того, залишалося ще дві вакансії: генерального се­кретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості.

Пізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже вхо­дили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земе­льних справ, освіти, торгівлі і промисловості, праці, а також ге­неральний контролер і генеральний писар. Проте, відразу після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборо­нив» Тимчасовий Уряд.

Звичайно, впродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів – Голубович, міністри: внутрішніх справ – Ткаченко; військових і морських справ – Жуковський, судо­вих – Шелухін; земельних – Ковалевський; харчових – Коліух; праці – Михайлів; пошт і телеграфів – Сидоренко; залізничних шляхів – Сокович; фінансів – Перепелиця; освіти – Прокопович; торгівлі й промисловості – Фещенко-Чоповський.

Органи місцевого самоврядування і місцева державна адмініс­трація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реаль­ного впливу на місцеве життя. Фінансова ситуація була настільки загрожуючою, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради бу­ло внесено законопроект про асигнування 100 млн крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила по­над 15 млн крб. на утримання місцевих земельних комітетів. Однак ці заходи були проведені із значним запізненням.

Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губерн­ські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Уні­версалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприк­лад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селян­ських депутатів.

Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регу­лювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самовря­дування, додержуючи принципу децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з держав­ною адміністрацією. Так, згідно ст. 26 Радам і Управам громад, волос­тей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Мініст­ри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Упра­вам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР».

Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі сек­ретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ.

Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн – учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не поши­рюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Респуб­ліки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Українсь­кої Народної Республіки...».