Лекція 12. Тема: Українські землі у складі Австро-Угорської імперії

Навчальна мета: проаналізувати політико-правовий устрій українських земель у складі Австро-Угорської імперії.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

8. 10 хв.

9. 10 хв.

10. 10 хв.

11. 15 хв.

12. 15 хв.

13. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Захоплення західноукраїнських земель Австрією

2. Суспільний лад

3. Державний лад.

4. Суд.

5. Правова система.

1. Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Напри­кінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі опини­лися під владою Австрії. Захопивши за першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичину, австрійський уряд по­турбувався про узаконення цього реакційного акту.

На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р. було скла­дено й опубліковано обґрунтування окупації. Юридично її «підста­вою» став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і діть­ми – Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці.

Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст. почали захоплюва­ти угорські феодали, завершивши цей процес лише в XIII ст. У 1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.

Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформ­лене проголошенням у 1713 р. Карлом VI неподільності земель Габсбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими держава­ми. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від влас­ної державності на користь Австрійської імперії.

Економічна політика Австрії підчас панування на західноук­раїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичи­ни, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати захід­них українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їх­ньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переваж­ними правами користувалися польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – угорські.

2. Суспільний лад. Із загарбанням Австрією західноукраїнсь­ких земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панів­ним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували пан­щину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою влас­ність громадські луки і пасовиська. З метою захисту інтересів по­міщиків губернатор Галичини Гадик своїм розпорядженням від 10 березня 1774 р. навіть заборонив селянам продавати свою робочу худобу без дозволу поміщиків, щоб вони під приводом відсутності такої не могли ухилятися від роботи в поміщицьких маєтках.

Водночас патент від 1775 р. приписував шляхті ставитися до «холопів» по-людськи і не вимагати більшого, ніж установлено в ін­вентарях. Проте цей припис на практиці залишився добрим на­міром. У 1783 р. уряд офіційно поновив право поміщиків тілесно ка­рати селян.

Закон 1766 р. закріпив на Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджене патентом 1785 р.

У Північній Буковині переважно фільварково-поміщицька си­стема була закріплена в «Соответствующих пунктах», затвердже­них Марією-Терезією 11 листопада 1769 р. Установлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян. Юридично була оформлена їх кріпосна залежність.

Правові відмінності між окремими групами селян Східної Га­личини наприкінці третьої чверті XVIII ст. утратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% за­гальної кількості селян.

У 70–80 роках XVIII ст. імператор Йосип III здійснив низку реформ, метою яких було узаконити взаємовідносини селян і по­міщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про скла­дання інвентаря, на підставі якого, патентом 1782 р. вводився спе­ціальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. забороняли шляхті вимагати від селян більше трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежували додаткові повинності на користь землевласника. Установлювалися право переходу на інші наділи, право залишити господаря, право вільного шлюбу. Селянин міг звернутися зі скаргою на господаря до суду. Земельний наділ селянина можна було передавати у спадщину. Наприкінці свого прав­ління Йосип II підписав патент про заміну панщини грошовою виплатою. Проте, як і чимало інших нововведень, він не був запро­ваджений у життя.

У 1789 р. вводилося нове оподаткування, відповідно до якого 70% врожаю залишалося у селянина, 12% – віддавалося державі, 18% забирав поміщик. Податки на користь держави одержував війт, який передавав їх державним чиновникам. На практиці усі реформи запроваджувалися у життя тільки частково, тому трива­лий час на західноукраїнських землях зберігалася система кріпос­ництва.

З метою регулювання повинностей селян, деякого обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Ма­рія Терезія (1764–1772 рр.) здійснила нову реформу¹. Були взяті на облік усі селянські землі, встановлені розміри земельних наділів. Залежно від якості землі вони поділялися на п'ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек) визначався від 18 до 30 зольдів орної зе­млі і 12 вигойної землі (для сінокосів). Фактично більшість селян мали половину або чверть телека. З 2947 дворів повним наділом ко­ристувалися тільки 146. Володільці повних наділів зобов'язувалися відпрацювати 52 дні на рік своїм тяглом або 104 дні «пішої» панщини. У пропорційному відношенні встановлювалася панщина для ко­ристувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, бездомні – 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю і виконувати ін­ші натуральні та грошові повинності.

3. Державний лад. Австрійська монархія була багатонаціо­нальною державою, в якій у XVIII ст. – першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законо­давчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апа­рат для збереження свого панування.

Більша частина західноукраїнських земель була об'єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Коро­лівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краковським і князівствами Освенцімським і Заторським».

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була створена Галичанська надвірна канцелярія. її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду. Останній керувався двома принципами: по-перше, кожну з націй, підлеглих австрійському па­нуванню, тримати в шорах за допомогою решти націй, що перебу­вали в такому самому становищі; по-друге, – і це взагалі є голов­ним принципом усіх абсолютистських монархій – спиратися на два класи: феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів впли­вом і силою іншого. Об'єднання в межах однієї провінції польських і українських земель сприяло посиленню гноблення обох слов'янсь­ких народів австрійським урядом.

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми ста­нової організації. У 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «избранные представители» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширю­валося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм. Край існуванню галицького станового сейму поклала революція 1848 р.¹

Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губерна­тор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи де­путатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов'язків тільки після затвер­дження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютист­ських порядків.

У Галичині існувало губернське управління на чолі з губерна­тором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу – станового комітету (акти сейму в обов'язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини признача­лися виключно австрійці. Таким чином, губернське управління яв­ляло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, де­що відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у ме­жах колишніх польських воєводств (Белзький, Краковський, Люб­лінський, Подольський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти скасували, залишивши поділ на 18 циркулів, які називалися також округами (Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Жешувський, Жолкевський, Злочевський, Коломийський, Львівський, Перемишлянський, Самборський, Сандецький, Станіславський, Стрийський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський). У 1786 р. 19-м циркулом стала Буковина, і лише у 1849 р. на вимогу буковинської буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край. Циркули очолювали призначені імпера­тором окружні старости. До їхньої компетенції належали усі ад­міністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею і промисло­вістю, призов на військову службу тощо.

У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіаль­ний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі староста­ми і начальниками повітів.

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив на­нівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магде­бурзьке право у Львові. Внаслідок дріб'язкової урядової регламен­тації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судо­чинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» – ділянки, виклю­чені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпоряд­ковувалися окремим відомствам.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійсь­кої конституції 1849 р. і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повно­важеннями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій було видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Дія­льність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ – з польським населенням, Львівський – з польським і українським населенням і Станіславський – з українським насе­ленням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці – 45,4%, євреї 7,1%, інші – 1,6%.

Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, бу­ли ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райо­ни, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині бу­ло засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині – крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями поля­гала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальнос­ті. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були ви­значені імперськими законами 1852 і 1868 рр. До компетенції наміс­ництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопо­рядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтри­манням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім – австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими маг­натами, які вороже ставилися до українського населення краю. Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університету Мирослав Січинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовід­даний вчинок вразив широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику – повітові старостати. Вони призначалися з представників польських імущих класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визна­чалася розпорядженням 1853 р., яке було чинним майже до розпа­ду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різ­них господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями, пресою та органами місцевого самоврядування. От­же, старостати були створені як місцеві органи управління, наділе­ні великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських общинах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

У процесі проведення судових реформ у 1850 р. була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув'язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному трибуналі, який підпоряд­ковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних судах – державного прокурора.

У 1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при су­дах усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру фінансів. Галицька фінансова прокуратура у Львові до 1867 р. поширювала свою дія­льність і на територію Буковини.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адво­катом необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семиріч­не стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що обиралася адвокатами (в Галичині – у Львові), здійснювала нагляд за їх діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром юстиції.

4. Суд. Особливу роль у захисті інтересів заможних класів відігравали судові органи. У перші роки після захоплення Австрією західноукраїнських земель на їхній території існувала, майже без змін, колишня судова система. Усі рішення державних судів вино­силися від імені австрійської імператорської влади. Кожному нада­валося право оскаржити рішення судів губернатору, а смертні ви­роки виконувалися тільки після перевірки справи губернатором.

Усі суди розподілялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан – магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітниць­ких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщик-суддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні се­ляни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків – домініальним поміщицьким судам.

Формально піддані мали право оскаржити рішення домініальних судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адмініст­рації стосовно селян.

Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Поспо­литої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цьо­го суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування осуджених до смертної кари селян, за винятком особ­ливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виключ­но імператору.

Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат у складі верховної судової палати, розташованої у Відні. Водночас із затвердженням королівського трибуналу при галицько­му губернаторстві був створений суд з фінансових справ, а в 1775 р. – так звана апеляційна рада. Він як перша інстанція розглядав справи осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджу­вав вироки з кримінальних справ міських і селянських (вотчинних) судів, якщо покаранням передбачалося не менше двох років по­збавлення волі.

Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст., ви­кликані потребами капіталістичного розвитку, торкнулися і систе­ми судів. Згідно з австрійським положенням про суд 1849 р., судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і проголо­шувалася незалежною. Старі станові суди замінялися судовими установами для всіх станів. Запроваджувалися суди присяжних, повітові суди, повітові колегіальні суди, крайові суди і вищий кра­йовий суд у Львові, компетенція якого охоплювала всю Галичину і Буковину. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний су­довий і касаційний трибунал. Але проголошені принципи не втілю­валися в життя. Підтвердженням тому є заснована в 1850 р. в Авст­рії, в тому числі в Галичині і Буковині, державна прокуратура. При кожному крайовому суді був державний прокурор. При вищому крайовому суді у Львові та верховному і касаційному трибуналі у Відні існували посади генерального прокурора. Згідно з австрій­ським законом, суд підпорядковувався прокуратурі.

Інститут адвокатури було утворено на західноукраїнських землях ще у 1781 р. Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Для управ­ління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях ство­рювалися палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVII ст. сільські громади дістали право обирати своїх захисників на суді – так зва­них пленопотентів.