Лекція 2. Тема: Стародавні державні утворення на території України.

Навчальна мета: дослідити особливості виникнення і розвитку стародавніх державних утворень на території України.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 20 хв.

2. 20 хв.

3. 20 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Держава скіфів

2. Античні міста-держави

3. Боспорське царство

1. Держава скіфів

VII–III ст. до н. е. у степових районах Північного Причор­номор'я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію – від низин Ду­наю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування племені скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причор­номорські степи датується звичайно кінцем VIII–VII ст. до н. е.

До VII ст. до н. е. у скіфів складається могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н. е.). Головним, найчисленнішим племенем, стверджує він, були скіфи царські, які «вважають інших скіфів своїми рабами». Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степово­му Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Оль­вії мешкали елліноскіфи. І нарешті, на північ від царських скіфів, скоріше за все в межах степової смуги України, жили скіфи-орачІ. Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господа­рювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.

Досягнутому скіфами розвитку відповідала й організація уп­равління у формі воєнної демократії. Найважливіші питання роз­глядалися на народних зборах воїнів.

Великий вплив мали ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вож­дям – царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Вла­да царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами.

Скіфська держава, що виникла близько ІІІ ст. до н. е. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неа­поль Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) – з міцними кам'яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини ІІІ ст. н. е. і було знищене готами.

Із загальної маси вільних землеробів і скотарів виокре­милася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військо­ва аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, та багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були досить різноманітними. Так, важливим засобом збагачення залишалися, як і раніше, гра­біжницькі воєнні походи. З часом дедалі більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала торгівля, особливо хлібом, із грецькими містами Північного Причорномор'я. У скіфів, за даними Геродота, було ба­гато жерців – відособленої соціальної групи. Соціальне становище окремих категорій жерців було досить високим.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили різну данину, виконували повинності. У найважчому становищі були скіфи-орачі, які опинилися в залежності від степових кочівників.

У скіфському царстві з центром у Криму основну частину міського населення становили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства посідали раби. Головне джерело рабства у скіфів – військовий по­лон, підкорення сусідніх народів. У виробництві рабство не відігра­вало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була значною. Як правило, вони використовувалися в домашньому господарстві, для охорони худоби, часто слугували товаром у торгівлі з грецьки­ми містами.

Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар виконував також судові функції.

Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособове вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. е. – Фарзой та Інісмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Дуже красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Скіфських царів ховали у глибоких і складних поховальних спорудах. Поруч із царем помішали вбитих дружин і наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі Скіфського царя ховали у кам'яному мавзолеї, поруч з яким містилися гробниці його наближених І поховання коней.

Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще тривалий час дава­лися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді).

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за свої­ми функціями – підтримання відносин землевласності й пануван­ня, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки су­спільства величезних багатств – вона була вже політичною орга­нізацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з'явилися саме у скіфську добу.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних зви­чаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемного, тому норми звичаєвого права не були за­фіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше дже­рело права – правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї пле­мінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на ху­добу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з по­ховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя вироб­ництва, прикраси³.

Верховна власність на землю належала царю, який установ­лював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, да­рування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів ствер­джувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламен­тація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмо­ва від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоло­вік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала при­вілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.

Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царсько­му наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушен­ня звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну ка­ру винного.

Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).

Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, від­сікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.

Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших зло­чинів провадився розшуковий процес.

У III ст. до н. е. з послабленням скіфської могутності чільна роль у політичному й культурному житті величезної території Пів­дня України належить сарматам. З І ст. до н. е. античні автори на­зивають розташовану на цій території державу уже не Скіфією, а Сарматією. Найменування «сармати» – збірна назва різних пле­мен, серед яких основними були аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани, котрі очолювали великі союзи племен. У сарматів відбувався розклад родового ладу, класоутворення та посилення племінної знаті. У них існувала приватна власність на худобу, що була голов­ним багатством сарматів. У перші століття н. е. частина сарматів перейшла до осілості й займалася землеробством³. Значну роль у домашньому виробництві сарматів відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час воєн.

Постійні грабіжницькі війни, що їх вели сармати, посилили владу вождя – «царя», навколо якого групувалася військова дру­жина. Вже в останні століття до н. е. сармати являли собою велику політичну і воєнну силу. Вони вели дипломатичні переговори з гла­вами європейських держав, брали участь у міжнародних договорах та воєнних союзах. Проте родоплемінний лад у сарматів утримува­вся досить стійко, і у своєму політичному розвитку вони не пе­рейшли до створення єдиної держави⁴.

Сарматський період завершився на території України в сере­дині III ст. н. е. внаслідок експансії готів та гунів.