Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІДПУ.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
2.2 Mб
Скачать

2. Характеристика становища населення і його поділ.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залиша­лося феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вих козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648–1654 рр. Цей клас мав свою формальну організацію3, її створив І. Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне вій­ськове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і бу­ла покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд – це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана – «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення, їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генеральному суду.

Другий розряд – військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебу­вали в їхньому віданні, виконували їхні доручення.

Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.

Третій розряд – значкове товариство. Воно належало до пол­кового оточення. Його члени перебували у тому ж самому станови­щі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковни­ках. Існує думка, що значкове товариство – це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони осо­бистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».

За підтримки знатного військового товариства у XVIII ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Ґалаґани, Горленки, Гудовичі, Кочубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. (Більша частина ко­лишньої елітної верстви була знищена в період анархії.)

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держа­ви українським феодалам, а російським – землі України.

Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьо­му українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона ви­ходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністра­ції. Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським б^ули пожалувані графські титули, їх було допущено до кола росій­ської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвер­дила вільності українського шляхетства, рівність його прав з права­ми російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до скла­ду дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «ГрамотьІ на права, вольности й преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.

Справедливою є думка, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компен­сацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.

Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVIII ст. – Духовний регламент та шта­тний розпис 1764 р. згідно з російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духо­венства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрар­хами.

Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих ко­зацькій адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили ли­ше одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чи­сельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчий обов'язок селянина – відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі панщина досягала 4–6 днів. Згодом і на Гетьма­нщині було встановлено 4–6-денну панщину1. Селяни відбували також інші повинності – подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони та­кож виконували роботу, пов'язану з будівництвом фортець, риттям каналів та ін.

У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку за­тримувати с,елян, що кинули своїх хазяїв2. У 1721 р. універсал Ско­ропадського наказував старшині не допускати селянських перехо­дів. З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що вико­нає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої ад­міністрації.

Отже, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управ­ління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і при­вілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьо­му продовжувалося юридичне закріплення селян. 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмо­вого дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765–1769 рр. був складений генераль­ний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. – на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р.1 Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосу-дарственньїм установленням». Очевидно, акт 1783 р. був лише юри­дичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в 1783 р. вперше.

Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО–40-х роках XVIII ст. селян Галичини (опришки – винищувачі шляхти), Право­бережжя (гайдамацький рух, Коліївщина під керуванням М. Заліз­няка та І. Ґонти) була тісно пов'язана з виступами селян Лівобе­режжя2. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм «манівні» листи.