2. Органи влади та управління Запорозької Січі

Оточена з усіх боків ворожими державами, Запорозька Січ як суспільний організм могла існувати лише за умови по­стійного поповнення її людських резервів. Своєрідним магні­том, який притягував втікачів з інших українських земель, був демократичний устрій і формальна рівність усіх запорожців. Прийшовши на Запорожжя, людина обирала собі нове пріз­вище, яке найчастіше характеризувало її зовнішність, і на­справді починала нове життя) Ні походження, ні багатство, ні освіта не мали там аніякого значення, цінували лише особис­ті якості людини.; Мужні і талановиті (І. Виговський, І. Самойлович, І. Мазепа та ін.) робили на Січі блискавичну кар'єру, пройшовши за кілька років шлях від рядового козака до гене­ральної старшини. Керування принципами здорового глузду у повсякденному житті робило Запорозьку Січ надзвичайно життєздатним військово-політичним організмом, з яким не могли не рахуватися сусідні держави.

Найвищим органом козацького самоврядування Запо­розької Січі була загальна, або військова (від назви Військо Запорозьке) рада, на якій вирішували найважливіші військові й господарські питання, обирали і змішали козацьку старши­ну. Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби.

Подібні збори («сходки») скликалися по куренях та па-ланках. На радах усі козаки мали рівні права і право голосу. Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом.

Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини – військових начальників, до яких належали ко­шовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військо­вий писар та куренні отамани. Нижчі посади займали війсь­кові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писарі

Кошовий отаман представляв усю вищу владу – військо­ву, адміністративну, судову і духовну. Під час військового по­ходу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До обов'язків отамана на­лежали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних від­носин з сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та паланочні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями.

Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, найбільш популярних і автори­тетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського) переобирали 10–15 разів. Життя кошового отама­на, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя ря­дових козаків. Після обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше. Лише в останні роки існування Січі військова старшина почала зводити для себе окремі будинки.

Другою після кошового отамана особою на Січі був війсь­ковий суддя, якого теж щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримав­ся весь козацький устрій. Обов'язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в покоління. Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому отаману." Інколи військовий суддя замішав останнього, нази­ваючись «наказним кошовим отаманом». Ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, якою він за­тверджував рішення військової ради. Як і кошовий, суддя жив разом з іншими козаками свого куреня.

Військового писаря теж обирали на військовій раді. Він ві­дав усіма письмовими справами Запорозького війська: прий­мав листи, ордери, укази, розсилав по куренях розпоряджен­ня кошового отамана, вів дипломатичне листування. Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади. Зовніш­ньою ознакою військового писаря був каламар – чорнильни­ця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом.

Військовий осавул мав широке коло обов'язків. В мирний час він слідкував за порядком на Січі, за виконанням судових вироків, проводив слідства, заготовляв продукти для війська на випадок війни, охороняв послів, що приїжджали на Запо­рожжя. Під час походу він очолював розвідку, що йшла попе­реду війська, слідкував за ходом битви і міг вносити коректи­ви, підтримував порядок у військовому таборі. Під час війни йому призначали помічників – підосавула та військового обозного, який відав артилерією та продуктами харчування.

Кошовий, військовий суддя, військовий писар та військо­вий осавул здійснювали керівництво адміністративними, військовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького. Всі інші посадові особи лише допомагали їм, виконували накази, але не мали права прий­мати самостійні рішення, що виходили за межі їхньої компе­тенції.

Куренні отамани виступали посередниками між військо­вою старшиною і простим козацтвом, їх козаки слухали біль­ше, ніж кошового чи суддю.

Особливе місце в Запорозькій Січі займали «старики» – колишні військові старшини, які через похилий вік залишили свої посади. Це була основа війська, носії його традицій, які суворо слідкували за дотриманням козацьких звичаїв і не боя­лись робити зауваження навіть кошовому. Вони мали вели­чезний авторитет серед козаків і на радах займали місце біля військової старшини.

За військовою старшиною йшла старшина похідна та паланкова. Похідна старшина – полковник, осавул і писар – діяли під час війни. Паланкова старшина – полковник, оса­вул, писар, підосавул та підписарій – здійснювала керівницт­во в межах паланки. Повноваження паланкового полковника були досить широкими: у своєму районі він представляв кошового отамана і міг навіть карати на смерть за тяжкі злочини.

В організації козацького самоврядування, яке складалося на Запорозькій Січі протягом десятиліть, поєдналися демок­ратизм і одноосібне керівництво, альтернативність думок при обговоренні і обов'язковість виконання прийнятого рішення, відповідальність усіх і кожного за загальну справу. Досвід ко­зацького самоврядування дав можливість Січі не просто існу­вати, а активно діяти, впливати на історію всієї Східної Євро­пи протягом двох століть.