Лекція 7. Тема: Україна у складі Речі Посполитої.

Навчальна мета: проаналізувати політико-правовий устрій українських земель у складі Речі Посполитої.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 30 хв.

2. 30 хв.

3. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст.

2. Державний лад і джерела права.

1. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст.

У другій половині XV – на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом – укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле – Річ Посполиту.

Польське проникнення в українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від ли­товського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колоніза­цію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Розвиток феодального землеволодіння, посилення про­цесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV – на початку XV ст. в межах привілейова­ної верстви було ліквідовано різницю між ступенями шля­хетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному по­люсі – невеличка група великих землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: еконо­мічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найви­щі державні посади – канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі пере­бувала значна група середніх та дрібних землевласників – шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу си­лу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників – воєвод і старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних і середніх землевлас­ників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омрі­яним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та біло­руська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому Рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував ко­роль за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До то­го ж польська провідна верства мала ширші права, внут­рішню однорідність, політичну незалежність.

Зазначимо, що у соціальній сфері україн­ських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привіле­їв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралельно ет­нічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у про­цесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в кня­зя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридичне невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого за­конодавче, майже замкнутого привілейованого стану. Своє­рідним стрижнем шляхетського стану в українських зем­лях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської динас­тій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатніс­тю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну еліт­ну, аристократичну групу, яка була основою для форму­вання верхівки державного апарату і підлягала тільки су­ду великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою вій­ськову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчи­нами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були най­ближчими до суспільних низів і становили проміжну лан­ку між селянством і аристократичною верхівкою військо­во-служилої верстви.

Таким чином, у XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова­ний стан вступив у вирішальну фазу, внаслідок чого у соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно ві­докремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («попис земський»), який було проведено 1528 р., став наступ­ним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верс­тву. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки – до станів мі­щанства і селянства.

2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти – розширені, що зумовило зближення і внутрішню консо­лідацію шляхетського стану, ядром якого поступово ста­ли пани.

3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виокрем­лення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридичне оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віленський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване пред­ставництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, ор­ганізованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8–10% населення (серед­ній показник у Західній Європі – 1–2%), а в українських землях Литви – майже 5% (за даними Н. Яковенко майже 2,5%).

Важлива роль та особливе місце в українському сус­пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус­пільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польське-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У ціло­му духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафі­яльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок – після смерті батька парохію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вима­гало від своїх парохіян різні «треби», відповідно до звича­їв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се­лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неод­норідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, ха­рактеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феода­лам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни. Так називали селян, які вели госпо­дарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, про­кладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Ремісники й службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання ос­новної спеціальної служби, залучалися до відбування пан­щини та сплачували данину.