2. Державний лад і джерела права.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу, був верховним начальником збройних сил, оголошував війну і укладав мир, вів дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось із синів, не обов'язково старшого сина, спадкоємцем. З 1440 р. Великого князя почали обира­ти на Раді, що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців. Новообраного урочисто проголошували Великим князем і він давав присягу-обіцянку правити у відповідності із старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад і компетенцію Ради, яка за відсутності Великого кня­зя чинить суд, займається мобілізацією, веде зносини з іноземними державами.

Наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася «Панами-Радою» і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питан­ня державної політики.

До складу «Панів-Ради» входили найвпливовіші службові осо­би князівства: маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, ка­штеляни, окремі старости, а також верхівка панівних станів – два католицькі єпископи й окремі великі феодали за особистим запро­шенням великого князя. Виникнувши як допоміжний орган при гос­подарі, «Пани-Рада» незабаром набула значної самостійності, пере­творившись в орган, який обмежував владу господаря: кількість її членів досягала 80 осіб.

«Пани-Рада» була постійно діючим законодавчим, виконав­чо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності – самостійно. У випадках, коли думка «Панів-Ради» і думка великого князя не збігалися, останній мусив підкорятися Раді.

Правове становище «Панів-Ради» як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 рр.

До компетенції «Панів-Ради» входило обрання великого кня­зя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі або виносила їх на розгляд сейму.

Вплив і авторитет «Панів-Ради» були зумовлені тим, що до її складу входили вищі посадові особи держави. Це передусім марша­лок земський, який здійснював нагляд за порядком та етикетом при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник – маршалок дворний – був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер – голова канцелярії великого князя та «Панів-Ради» й одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера й охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням натуральних і грошових податків та зборів. Підскарбій двірний відав скарбницею великого князя. В його підпо­рядкуванні були скарбники, наглядачі за надходженням грошей в скарбницю. До кола впливових членів Ради належав і великий геть­ман – головний воєначальник Великого князівства Литовського. Його заступником був гетьман двірський.

Зауважимо, що з часом дедалі впливовішим загальнодержавним органом Ве­ликого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени «Панів-Ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кож­ного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках. Певних стро­ків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми за потреби, на­приклад у разі війни.

Вальний сейм, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, оголошення про скли­кання ополчення (рушіння), зносини з іншими державами та ін., належали до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали пра­ва починати війну і встановлювати податки без згоди сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Ве­ликого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру вищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав дедалі міцнішим. Основу цього союзу було за­кладено у 1385 р. Кревською унією, відповідно до якої великий литовський князь Ягайло став одночасно королем польським. Подаль­ше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбувалося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсь­ко-литовських сеймів і з'їздів, «когда это будет нужно», с «волей й согласием короля».

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднан­ня – Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політич­ними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ ли­товських князів Кариотовичів. У Чернігівсько-Сіверській землі з установленням тут влади литовських князів виникло декілька більш-менш значних за своїми розмірами удільних князівств.

Зазначимо, що всі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях. «Мы старины не рушаем, а новин не вво­дим», – говорилося в цих актах.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV–XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністра­тивно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. у південних час­тинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-ад­міністративні одиниці – повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністратив­но-територіальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівсь­кої скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого взяв курс на остаточне скасування державної автономії укра­їнських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були за­хоплені литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинським було скасовано і Київське князівство, і тут замість князів «стали воєводи». Отже, наприкінці XV ст. тільки на Чер­нігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформи, які певною мірою уніфікували його адміністратив­но-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею ви­знавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Так, Во­линське воєводство – на Луцький, Володимирський та Кременець­кий повіти; Київщина – на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Переяслав, а також Звягельську, Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості. Поділь­ська земля (Східна Подолія) охоплювала Врацлавський і Вінниць­кий повіти.

Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питан­ням організації війська, вирішував судові справи. Впливовою служ­бовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і наділявся широкими адміністративними та судовими повно­важеннями. Центральний повіт воєводства (місце розташування ад­міністративного центру воєводства) інколи називався каштелянією й очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, сто­льник, хорунжий та ін. На Поділлі правили брацлавський і вінниць­кий старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалася в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564–1566 рр. здійснив реорганізацію місце­вого управління на українських землях, наблизив його за формою і структурою до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі й українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалися 30 повітів. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство (колишня Подільська земля) – на Брацлавський, Звенигородський і Вінницький повіти.

Унаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського. Підсумок цих реформ законодавче був закріп­лений у II Литовському статуті 1566 р.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земель­них володінь феодалів, установлював межові знаки, був підкоморський суд. Справи тут розглядав один суддя – підкоморій, який призначався великим князем. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566 р. Отже, у повіті було три судові установи: земський суд, гродський і підкоморський. Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала замко­ва канцелярія. Тут оформляли усі майнові угоди, сюди надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині, складали присягу.

У замкові книги канцелярії записували найрізноманітніші відомості. Працювали тут представники малоземельної («убогої») шляхти. З початку XVII ст. уже простежуються своєрідні династії дрібної шляхти, для якої канцелярська робота стала професією.

Характерно, що згідно з Волинським привілеєм, установленим королем на Люблінському сеймі 1569 р., у повітових судових уста­новах переважно вживалася «руська», тобто українська, мова. «Ру­ською» мовою видавалися акти замкових канцелярій, але в міста слід було надсилати документи, написані польською мовою.

Чинність Волинського привілею було поширено і на Брацлавщину. Для Київщини встановлювався особливий привілей, де та­кож забезпечувалася можливість вживання «руської» (української) мови.

Значними в той час були судові функції церкви. В українсь­ких землях існувало два види церковних судів: духовні, які розгля­дали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо; і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, котрим була церква для залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи селян, які мешкали на церков­них землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Єпископи та настоя­телі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду щодо населення, котре мешкало на церковних землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було, по суті, різновидом доменіального суду.

У містах, котрі користувалися самоврядуванням, судові фун­кції здійснювали магістри й ратуші. У магістратських судах цивіль­ні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а криміналь­ні – лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, посягання на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою разом з міським старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи роз­глядалися війтом або бургомістром під головуванням міського ста­рости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідан­ня двічі на тиждень, їхні рішення можна було оскаржити підвоєводі, котрий являв собою суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до «положень Магде­бурзького права». Основними видами судів у містах України з са­моврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лентвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, кілька радців і лавників. Нерідко поточні суди вирішували спори між феодалами й міщанами, бо гродські суди, що діяли за Магдебурзьким правом, часто ігнорували приписи Литовських статутів щодо порядку роз­гляду судових тяжб. Інколи поточні суди не постановляли остаточ­них рішень, а передавали справу на розгляд виложеного суду.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирав­ся тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетен­ції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, роз­гляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де суддею був цехо­вий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їхньої трудової діяльності (спори про неявку «братчиків» на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмайстра, про насмішки над працею іншого майст­ра). Залежно від провини цехмайстер притягував винуватця до гро­шового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рішення цехмайстра можна було оскаржити на цехових збо­рах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали вотчинні суди, де здійснювали судочинство особисто або за їхнім доручен­ням – управляючі і державці їхніх маєтків. Справи розглядалися з урахуванням місцевих звичаїв або волі власника землі. Найпоши­ренішими були тілесні покарання і грошові штрафи. У Великому князівстві Литовському юрисдикції вотчинних судів підлягали й справи про тяжкі злочини, за які згідно з III Литовським статутом могло бути призначене покарання у вигляді тюремного ув'язнення і навіть смертної кари.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали «копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади та носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомо­гою цих своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки ус­пішно боролися з різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання життя об­щини незалежно від місцевої адміністрації та тиску феодалів.

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятли­вішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. – трьох Литовських статутів. Судебник 1468 р. (Статут Казимира) – пер­ший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве зви­чаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що бу­ло взято з Руської Правди.

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву «Старого»), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сей­мі 29 вересня 1529 р., дістали юридичне закріплення основи су­спільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут прого­лошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були су­дитися на основі норм, викладених у статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього орга­нічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебни­ків, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою впли­нуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро право­славних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чу­жоземних», які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набув чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершу­вав І статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 р.; визначав становище великого князя («господаря»), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різ­них галузей права: державного, цивільного, військового, земель­ного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального. Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу («Про оборону земську»), який не відповідав політичній ситуації то­го часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волин­ської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву Волинського.

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписан­ня Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився III Литовсь­кий статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 р. «Ми, государ, – було сказано у цьому акті, – той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Велико­го князівства Литовського повинні діяти».

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, де­тально регламентувався порядок судочинства, оформлялося за­кріпачення основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 роз­ділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Ли­товському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 р.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, про­довжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, на­приклад, прямо дозволяв суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая стародавнього» ви­значалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звича­їв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Значного поширення на українських землях, як уже зазнача­лось, набуло Магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста Украї­ни дістали право самоврядування і право «між собою судитися і ра­дитися». Відоме воно у вигляді збірників німецького права у поль­ському перекладі. Найавторитетнішими серед них був збірник під назвою «Статті Магдебурзького права», виданий у 1556 р. Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права, їх розгля­дали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права.