Лекція 6. Тема: Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Навчальна мета: проаналізувати політико-правовий устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 30 хв.

2. 30 хв.

3. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

ПЛАН

1. Особливості розвитку українських земель у складі Литви.

2. Державний лад і джерела права.

1. Особливості розвитку українських земель у складі Литви.

Початок добі литовського панування над Південною Руссю був покладений 1340 р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт вокняжився на Волині й у Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, тож Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях.

Входження українських земель до складу Литви доцільно, на нашу думку, розділити на такі етапи:

І етап (1340–1362) – «оксамитове» литовське про­никнення. Литовське князівство розпочало своє проник­нення на Русь ще за часів Міндовга (1230–1263). Голов­ним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316–1341) – почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскра­вим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протисто­яння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Входження українських земель до складу Лит­ви, проходило на основі договору: князь української землі зобов’язувався коритися великому князеві литовському, а останній зобов’язувався боронити від татар нову землю. Ос­кільки Литва не мала власного розгалуженого державного апарату, то місцеві органи самоврядування українських зе­мель продовжували функціонувати як і раніше. Литовці за­позичували місцеву систему організації адміністрації, суду та податкової організації. У корінних литовських землях з’яв­ляються назви службовців, що існували за часів Київської Русі: намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін. Українсько-білоруська мова стає мовою великокняжого двору і державної канцелярії. Литовські князі хрестилися за православним обрядом князя Ольгерда (1341–1377 рр.), вони одружувалися з руськими князівнами. Отже, виникло велике Литовсько-Руське князівство досить мирно і спокійно, де проживали литовський, білоруський і український народи. Перехід україн­ських земель до складу Литви не торкнувся ні їх адміністра­тивного устрою, ні розвитку економіки та культури.

Зауважимо, що дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про­тистояння в боротьбі за українські землі відбувалося пере­важно між литовцями та іншими чужинцями – претен­дентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтри­мувало утвердження литовського правління, яке витісня­ло золотоординське. Литовська влада, як свідчать джерела, була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви зем­лях руські князі зберігали свою автономність.

II етап (1362–1385) – «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступа­ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По­ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу – «ослов'янення» ли­товських правителів у другій половині XIV ст. – свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської прав­ди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фор­тець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм кон­тролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджува­ти». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Процес асимі­ляції завойовників не завершився. Починаючи з правління Ягайла (1377–1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенден­ції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладе­но Кревську унію, яка докорінно змінює становище пів­денно-західних руських земель.

III етап (1385–1480) – втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом динас­тичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Ве­ликого князівства Литовського до складу Польської дер­жави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоли­чити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литов­ські та руські, до Корони Польської». Основою унії Литви з Польщею стала необхідність об’єд­нання зусиль для боротьби з німецьким Тевтонським орде­ном, який просуваючись на схід, відрізав Польщу від Бал­тійського моря і загрожував безпосередньо Литві. Зі сходу з’явився досить сильний противник – Московське князів­ство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського князівства. Литовський князь Ягайло (1377–1434 рр.), ви­ходячи із обставин, що склалися, прагнув через шлюб з польською королевою Ядвігою одержати корону короля і, ставши на чолі об’єднаної польсько-литовської держави, зміцнити своє як внутрішнє, так і міжнародне становище.

IV етап (1480–1569) – посилення литовсько-росій­ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навко­лишні землі, воно трансформувалося в єдину централізо­вану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординсько­го іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван ІІІ вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, й волости, й земли, й воды король за собою держит».

Зауважимо, що початок XVI ст. характеризується загостренням мос­ковсько-литовського протистояння. У січні 1569 р. в Любліні було скликано спільний польсько-литовський сейм, на якому було розглянуто питання унії Литви і Польщі. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти, було видано цілу низку привілеїв для неї. Ті ж, хто виступав проти унії, були піддані репресіям. Трактат про унію передбачав: Польська корона і Велике Князівство Литовське створювали одну Річ Поспо­литу. На спільному сеймі і сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем. Польська і Литовська шлях­та одержувала право набувати землі в обох частинах держа­ви. Створювалася спільна монета і проводилася спільна зов­нішня політика. Роздільними залишались: державний герб і печатка, фінанси, адміністрація та військо.

Українська шляхта одержувала спе­ціальні привілеї. Зокрема за Волинським привілеєм стани волинської землі зрівнювалися у правах з коронними. В ад­міністрації і судах зберігалася українська мова. Як світські, так і духовні посади могла посідати тільки місцева, волинська шляхта. Київщина також одержала привілей, подібний до Волинського.

Як бачимо, українські землі в XVI ст. опинилися у складі різних дер­жав. Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берес­тейщина і Пінщина – до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів'ях Ворскли і Дінця відійшли до Мос­кви. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Мол­давії, а з 1564 р. – у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. – до Австрії. Таким чи­ном, у XVI ст. українські землі втратили національну єдність.

Отже, перебування українських земель у складі Вели­кого князівства Литовського тривало декілька віків. У се­редині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але до­сить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії українські землі остаточно втрачають залишки ав­тономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського населення.