3. Возз’єднання фрн та ндр.

На виборах до бундестагу 1969 р. перемогла коаліція соціал- демократичної (СДПН) (1946 р.) та Вільної демократичної партій (1948 р.) (остання називає себе партією інтелігенції). Канцлером краї­ни став соціал-демократ В. Брандт. Були нормалізовані відносини з СРСР, Чехословаччиною та Польщею (країнами, які після другої сві­тової війни розширили свої території за рахунок переможеної Німеч­чини), в 1974 р. був укладений Договір про відносини між ФРН та НДР. Обидві німецькі країни одночасно (1973 р.) стати членами ООН. У країні були закладені міцні застави системи соціального забезпе­чення. В 1970 р. видатки на соціальну допомогу становили 3,3 млрд німецьких марок, але з того часу почався їх стрімкий ріст, продовже­ний і за правління християнських демократів. У 1988 р. ці видатки складали уже 27 млрд німецьких марок, тобто зросли у 8 разів.

* Для прикладу, в сучасній ФРН побудовано близько 3 млн соці­альних квартир для квартиронаймачів з низькими доходами. Для тих, хто мало заробляє, але мусить багато платити за житло, щороку ви­плачується близько 4 млрд марок допомоги. Право на дотацію мають передусім пенсіонери, безробітні або сім’їз низькими доходами.

Восени 1982 р. вільні демократи вийшли з коаліції з СДПН та при­єдналися в бундестазі до блоку ХДС/ХСС. Тим самим соціал-демо­крати були змушені перейти в опозицію, а канцлером став христи­янський демократ Г. Коль. Довгий час майбутньому канцлеру дово­дилося боротися за впливи і владу зі своїм найближчим союзником по коаліції- лідером Християнсько-соціального союзу (ХСС) та головою земельного уряду Баварії Ф. Штраусом. Останній одразу після вибо­рів 1976 р. оголосив про вихід ХСС з коаліції, намагаючись добитися від ХДС як плати за відновлення партнерства значних політичних поступок. Коль, у свою чергу, заявив про поширення діяльності ХДС на Баварію, і тепер уже на поступки і поновлення коаліції був змуше­ний піти Штраус.

Уже на цьому прикладі німецькі виборці переконалися в тому, що Г. Коль є політиком з нестандартним мисленням, готовим піти до кін­ця у відстоюванні власної політичної лінії. Цікаво, що за роки пере­бування Г. Коля при владі чисельність ХДС більш ніж подвоїлася. Саме Німеччина у цей час стає головним рушієм ідеї Об’єднаної Єв­ропи - без внутрішніх кордонів і мит, з вільним рухом товарів та ро­бочої сили та спільною валютою євро (цікаво, що майбутній канцлер, за його ж власними спогадами, в молоді роки «виривав прикордонні стовпи» на західнонімецько-французькому кордоні).

14 червня 1985 р. була підписана Шенгенська угода, учасниками якої стали Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург, Нідерланди. З 1990 р. до Шенгенської групи приєдналися Іспанія та Португалія, з 1998 p.- Італія, Греція та Австрія. Суть угоди полягає у тому, що між країнами-учасниками існує домовленість з питань вільного безві­зового пересування - як туристів, так і найманої робочої сили.

У 1985 р. канцлер Німеччини вперше виступив на одному із з’їздів «Союзу вигнаних» (тобто колишніх жителів німецьких земель, у після­воєнні роки захоплених СРСР, ПНР та ЧССР). В листопаді 1988 р. го­лова бундестагу і близький друг канцлера Філіпп Єннінгер виступив у парламенті з промовою з приводу 50-річчя «імперської кришталевої ночі», коли по всій Німеччині були розгромлені тисячі єврейських магазинів та убиті десятки євреїв. Ф. Єннінгер, зокрема, сказав: «Хіба не Гітлер втілив у життя те, що тільки обіцяв Вільгельм II, а саме по­вести німців назустріч прекрасним часам? Чи не був він справді об­раний волею провидіння - вождь, якого дарують народу раз на тися­чоліття?». Вибухнув гучний скандал. Голова бундестагу був вимуше­ний подати у відставку, а у світі заговорили про загрозу з боку Західної Німеччини, яка зуміла за чотири повоєнних десятиріччя по­долати свою колишню слабкість.

Ось чому майбутнє возз’єднання ФРН та НДР (3 жовтня 1990 р.) не викликало особливого захвату у Вашингтоні, а британський прем’єр М. Тетчер виступила його фактичним противником. Американський посол з особливих доручень Пол Нітце навіть заявив: Сьогодні «ні­мецьке питання» зветься «об’єднана наддержава». Ще відвертіше ви­словлювання «Time»: «He виключено, що Німеччина буде змушена перебрати на себе ту керівну роль у Східній Європі, яку раніше грав Радянський Союз».

Об’єднання двох Німеччин відбулося відносно спокійно і без особ­ливих емоцій (щоправда, Михайлу Горбачову присвоїли пустий титул «найкращого німця», тим самим відзначивши його найбільший серед ненімецьких політиків внесок у об’єднання ФРН з НДР). Столицю об’єднаної держави знову перенесли до Берліна. Дуже швидко вияви­лося, що економіка НДР вимагає на модернізацію багатомільярдних капіталовкладень (називалася цифра у півтрильйона марок).

Політологи почали із занепокоєнням фіксувати спалах неонацист­ських проявів на землях колишньої НДР. Це знаходило свій вияв у погромах місць проживання «гастрарбайтерів», особливо турецьких, в актах антисемітизму, в успіху неонацистів на виборах. Своєрідним лакмусовим папірцем настроїв Берліна, як вважають, стала позиція країни в югославському питанні. З одного боку, ФРН поспішила ви­знати незалежність Хорватії (в роки другої світової війни - союзника Гітлера у його війні проти сербів), що в значній мірі відбилося на процесах розпаду СФРЮ. З іншої сторони, Берлін відмовився надати свої сухопутні сили для використання за межами країни під час спіль­ної акції країн НАТО проти Белграда у 1999 р. Очевидно, можна го­ворити про бажання ФРН відігравати більш значну роль у світових і особливо європейських справах при бажанні дотримуватися миролюб­ного зовнішньополітичного курсу.

Об’єднання Німеччини, яке стало, як вважають, «зоряним часом» канцлера Г. Коля, згодом було однією з причин втрати влади ХДС. Західні німці не змогли «пробачити» надто великих, як на думку ря­дового виборця, федеральних капіталовкладень в економіку східних земель, «оссі» у свою чергу вважали, що їх у чомусь навіть «обману­ли», якщо виходити із настроїв і сподівань 1990 р.

Сьогодні при владі у ФРН знову соціал-демократи.