Лекція 9. Тема: фрн.

Навчальна мета: розкрити особливості розвитку державності і права Німеччини нового і новітнього часу.

Час: 140 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент – 10 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 30 хв.

2. 40 хв.

3. 40 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1. 1-17.

ПЛАН

1. Повоєнний розвиток Німеччини.

2. Боннська конституція 1949 р.

3. Возз’єднання ФРН та НДР

1. Повоєнний розвиток Німеччини.

Післявоєнний устрій Німеччини був темою обговорення на Теге­ранській (1943 p.), Ялтинській (лютий, 1945 р.) та Потсдамській (літо, 1945 р.) конференціях США, СРСР та Великобританії. Президент США Ф. Рузвельт якийсь час навіть відстоював ідею розчленування перемо­женої Німеччини на п’ять територіальних утворень, жодне з яких не могло б самостійно вести агресивну політику в майбутньому. Проти був Й. Сталін, оскільки Кремль серйозно розраховував на те, що після­воєнна Німеччина обере «соціалістичний шлях розвитку». Зрештою, на Потсдамській конференції був узгоджений поділ німецької території на чотири окупаційні зони: радянську, американську, англійську та фран­цузьку. Після завершення денацифікації та процесу демократизації сус­пільного життя передбачалося відновлення німецької державності. Але в 1946 р. між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції роз­почалася «холодна війна» і поступатися «своєю» Німеччиною на ко­ристь супротивника не побажали ані західні демократії, ані тим більше прокомуністична Москва.

Вже в грудні 1946 р. створюється об’єднане англо-американське управління т. зв. Бізонія - зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською – від назви першої столиці ФРН.

2. Боннська конституція 1949 р.

Основний закон Німеччини містить 146 статей. Окрім традиційного набору буржуазних свобод німецькі законодавці включили до перелі­ку основних прав статтю, необхідність появи якої диктувалася гірким досвідом Веймарської конституції (як відомо, у 1933 р. А. Гітлер прийшов до влади, не порушивши жодного з її положень). Конститу­ція ФРН проголошує: той, хто скористається основними правами, аби зліквідувати ці основні права, буде позбавлений їх. Тим самим забо­ронено право вільного висловлювання політичних поглядів для за­кликів щодо скасування конституційних прав.

Це не означає принципової неможливості внесення змін до Основ­ного закону (вони відбуваються шляхом голосування в бундестазі більшістю - у дві третини голосів). Але ліквідація чи звуження основ­них конституційних прав громадян стали неможливими. Громадяни ФРН отримали також конституційне право на опір у випадку, якщо котрийсь із можновладців спробує обійти конституцію.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент.

Право голосу надано кожному громадянинові держави, котрому виповнилося 18 років і котрий не менше трьох місяців проживає на території, де проводяться вибори, тобто на території ФРН. Він має пра­во не лише обирати, але й бути обраним. Позбавлення виборчих прав можливе у разі судового рішення, коли порушника закону суд позбав­ляє почесних громадянських прав; тривалого перебування у психіат­ричній клініці; а також при переїзді на постійне місце проживання до іншої країни (крім випадків, пов’язаних з державною службою). Право делегування депутатів до парламенту має партія, яка зібрала не менше 5% голосів виборців. Партії отримують державні субсидії, розмір яких залежить від набраної кількості голосів виборців.

Більшість законопроектів надходить від федерального уряду, але з законодавчою ініціативою можуть виступати, звичайно ж, і бундес­таг (нижня палата) та бундесрат (орган представництва федеральних земель). Свої проекти законів уряд спершу направляє в бундесрат, щоб ознайомитися з точкою зору земель. Після цього відбувається перше читання у бундестазі, обговорення в парламентських фракціях, друге і третє читання. Приймається рішення, як правило, простою більшістю голосів депутатів нижньої палати (крім внесення змін до Конституції, де вимагається дві третини поданих голосів). Бундесрат може опротестувати прийняття закону перед Федеральним конститу­ційним судом. Необхідна також згода бундесрату на введення в країні надзвичайного стану.

Основний закон Німеччини не передбачає ні всенародного опиту­вання, ні референдуму, ні всенародних виборів президента (далися взнаки побоювання переростання сильної президентської влади в ав­торитарну).

Виняток становить ст. 29, п. 2. Вона надавала можливість органі­зації народних ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму включені до складу інших держав. Тим самим, наприклад, мешканці Калінінградської обл. РФ мають конституційну можливість у будь-яку мить «попроситися» у ФРН. Всенародне опи­тування допускається також в разі виявлення ініціативи щодо повто­рної зміни земельно-територіального поділу (всенародне опитування у Бадені про вихід з новоутвореної землі Баден-Вюртемберг заверши­лося безрезультатно).

Федеральний президент, перш за все, репрезентує державу, як на внутрішньо-, так і на міждержавному рівні. Враховуючи співвідно­шення сил у парламенті, він пропонує законодавцям кандидатуру на посаду глави уряду. Президент призначає і звільняє (за поданням канцлера) федеральних міністрів, підписує закони і обнародує їх. Йому ж належить виключне право на помилування. Федеральний президент юридично не має жодної можливості впливати на перебіг політичних подій, але на практиці саме президент негласно діє як по­середник, компетентно і делікатно допомагає політикам порадами, політично обґрунтовує внутрішній і зовнішній курс держави. Це -своєрідний символ нації, подібно до конституційного монарха -англійської королеви чи шведського короля.

Конституція посилює повноваження глави уряду, котрий шляхом голосування у парламенті може бути звільнений зі своєї посади.

У такому разі парламентська опозиція повинна запропонувати свою кандидатуру канцлера (ст. 67). Конструктивний вотум недовір’я за півстоліття історії ФРН застосовувався лише двічі: у 1972 p., коли ХДС/ХСС зробили невдалу спробу скинути В. Брандта, і у 1982 p., коли Г. Коль успішно змінив Г. Шмідта.

Канцлер обирається депутатами бундестагу і бундесрату без обго­ворення кандидатури. Він може бути переобраний - щоправда, лише один раз - на новий термін, як зрештою, й президенти США чи Фран­ції. Міністр канцлерського уряду не може бути відправлений у відстав­ку парламентом, хоча депутати можуть поставити питання про відстав­ку перед канцлером. В уряді діє принцип колегіальності. Незважаючи на розбіжності у позиціях міністерств, рішення ухвалюються від імені всього уряду. Уряд має право виступати з власними законодавчими ініціативами. Німецькі політологи вважають, що у ФРН «уряд має знач­но більшу вагу, ніж парламент».

Для гарантування прав і свобод громадян створено Федеральний конституційний суд, незалежний від законодавчої та виконавчої вла­ди. Окрім цього, до повноважень Федерального конституційного суду входить: вирішення суперечок між вищими федеральними органами у тлумаченні окремих положень конституції; розгляд правових конфлі­ктів між федерацією і землями; перевірка того, як кожний новоприй­нятий закон узгоджується з правовими нормами. На практиці склало­ся так, що коли політики ФРН не можуть або не хочуть прийняти якесь непопулярне політичне рішення (політик мусить думати про на­ступні вибори), вони апелюють до Федерального конституційного суду, перекладаючи тим самим на нього обов’язок запасного законодавця.

Саме Федеральний конституційний суд ухвалив цілу низку надзви­чайно важливих рішень, зокрема, про фінансування партій, Договір про основи відносин між обома німецькими державами (1974), про за­хист даних, що не підлягають розголошенню, та про штучне перери­вання вагітності.

Конституція розмежувала повноваження федерального уряду і зе­мель (Сьогодні налічується 11 «старих» і 5 «нових земель», отже, 16 урядів і парламентів). Землі були наділені «культурним суверені­тетом». Вони отримали право самостійно регулювати систему освіти, розробляти закони про організацію служби преси, радіо і те­лебачення. Не менш важливо й те, що землі виконують федеральні закони. Адже федерація не має власних федеральних органів, які б забезпечували виконання федеральних законів, скажімо, власної федеральної поліції, зате в кожній землі є земельна поліція. Велико­го значення у цій ситуації набувають вказівки місцевої виконавчої влади (для прикладу, в питанні про розгін поліцією несанкціонова­них демонстрацій).

Демократична конституція зумовила швидкий поступальний роз­виток країни.

У країні в 1945-1949 pp. була проведена денацифікація. Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер, колишній бургомістр Кельна, вигнаний гітлерівцями зі своєї посади після 1933 р. Аденауер був осо­бистим другом президента Франції Шарля де Голля, і уже одним цим сказано майже усе. Але на середніх та нижніх щаблях державного управління, в армії, в міністерстві зовнішніх справ, у правоохоронних та судових структурах відчувався настільки гострий брак кадрів поза нацистським минулим, що доводилося буквально закривати очі на «гріхи молодості» багатьох посадовців. Так, генеральним прокурором ФРН став колишній гітлерівський прокурор у Лейпцігу Френкель, роз­відку держави очолив абверівський генерал Гелен тощо. Ситуація дещо нагадувала пострадянські республіки, де після 1991 р. на багатьох ключових постах перебувають люди з компартійним минулим і навіть колишні члени Політбюро ЦК КПРС (Єльцин, Шеварднадзе, Алієв) та співробітники КДБ (Путін).

Зрозуміло, що такий кадровий підбір у подальшому вплинув на пев­ну зміну основ внутрішньої і зовнішньої політики, зафіксованих у Конс­титуції 1949 р. Для прикладу, навіть перший федеральний президент ФРН Теодор Гойсс уже виявляв свою незгоду з деякими основними по­ложеннями Конституції 1949 p., зокрема у питанні про загальну військо­ву повинність: «Ми збираємося створити механізм демократії. А загаль­на військова повинність є законною дитиною демократії».

У перше десятиріччя прийняття конституції (1950 р.) при владі пе­ребувала партія Християнсько-демократичного Союзу (ХДС). У 1956 р. з ініціативи уряду була внесена перша суттєва зміна до конституції 1949 р. - скасована ст. 4, яка забороняла примус щодо несення війсь­кової служби. В країні була відновлена військова повинність. Почи­наючи з 1957 р. у бундесвері відбули службу понад 6 мільйонів моло­дих чоловіків, що становить могутню потугу резервістів на випадок виникнення воєнної загрози. Канцлер Людвіг Ерхард ще у 60-ті роки вважав, що прийшов кінець повоєнному періоду: «Ми знову ті, хто ми є». Разом з тим, не можна не зазначити й того, що лідер баварського Християнсько-соціального союзу (ХСС) (1945 р.) Й. Штраус (в СРСР він мав репутацію найбільшого західнонімецького «яструба») вже 1966 р. не вірив у можливість «відродження німецької національної держави» у кордонах 1934 р.