4. Суспільно-політичні перетворення у Франції кінця 1970-х – початку 1980-х років.

У 1981 р. на пост президента Франції був обраний 65-річний пред­ставник Французької соціалістичної партії (ФСП) Франсуа Міттеран. Цікаво, що сама ФСП була створена тільки в 1971 р. на з’їзді кількох лівих груп. А уже в 1972 р. лідер цієї партії Міттеран став головою Соціалістичного Інтернаціоналу. На виборах 1974 р. він зібрав 49% голосів виборців за рахунок блоку з комуністами. Друга спроба вияви­лася більш вдалою. Міттеран добровільно ділив владу з прем’єр-міністром, з парламентом та з Державною Радою, а при де Голлі ці три інститути влади майже не мали самостійного значення. Журналісти навіть назвали його президентство П’ятою з половиною республікою, натякаючи на принципову відмінність державного управління від де голлівської схеми.

Вперше в історії П’ятої республіки до уряду увійшли комуністи (4 міністерських пости). Курс зовнішньої і внутрішньої політики цього президента був розрахований на побудову міцної держави засобами масштабних суспільних реформ, а також розвитку самоуправління і децентралізації (закон про децентралізацію місцевого управління, при­йнятий у січні 1982 p., скасував створену ще Наполеоном систему).

Підтримував президент-соціаліст і курс на європейську інтеграцію -економічну і політичну.

В перші місяці своєї діяльності президент активно підтримував етатистів - прихильників націоналізації великих монополій та розви­тку державного сектора економіки. Етатисти отримали ключові мініс­терські пости і змогу реалізації своїх концепцій через апарат держави. Зокрема, закон про встановлення державного контролю над певними галузями економіки (1982 р.) передбачав націоналізацію п’яти про­мислових корпорацій, двох фінансово-промислових угруповань та 39 приватних банків. На націоналізованих підприємствах Франції було зайнято близько чверті усіх промислових робітників.

Ці кроки президента не пройшли непоміченими в СРСР, обрання лівого кандидата на найвищий пост Французької республіки розціню­валося як черговий доказ реалізації «марксистсько-ленінської про­грами революційного оновлення світу». Однак політика націоналіза­ції економіки, здійснювана у 1981-1982 pp., одразу наштовхнулася на різку протидію з боку транснаціональних корпорацій (ТНК). Одноча­сно виявилися слабкі сторони функціонування держсектора економі­ки, особливо в тому, що стосувалося опанування і запровадження у виробництво новітніх технологій. Франція почала стрімко втрачати зовнішні ринки, а націоналізовані підприємства - заплановані прибут­ки. З причини недостатності потрібних коштів загальмували соціальні програми, сповільнився ріст зайнятості. У опозицію до президента по­чали переходити профспілки.

Уже в березні - червні 1984 р. (тобто на третьому році свого пе­ребування при владі) президент Міттеран здійснює кардинальний поворот в галузі внутрішньої політики. Він відмовляється від ідеї націоналізації промисловості та усіх спроб створення монопольно- державної системи освіти і охорони здоровая. У відповідь з його уряду виходять комуністи, а в самій ФСП наростає протистояння між правими і лівими.

Проводити денаціоналізацію руками ФСП президент не міг і не хотів. Уряд очолили праві, що також було незвичним для П’ятої рес­публіки, де, згідно з Конституцією, саме президент призначає і змі­щує міністрів. У жовтні 1984 р. в приватній розмові з другом Мітте­ран песимістично заявив: «Через пару місяців зі мною буде покінче-но». Проводив президент й інші історичні паралелі: ліві у Франції з 1789 р. перебували при владі усього чотири рази - в 1848 р. чотири місяці, в 1871 р. два місяці і тільки в Парижі, в 1936 р. один рік, і з 1981 р.-«так довго».

Однак президентські вибори 1988 р. 71-річний Міттеран зумів ви­грати, не в останню чергу завдяки переходу на більш помірковані центристські позиції. До свого активу президент відносив і роботу по створенню нової Єдиної Європи, особисту участь у процесі розрядки (контакти з М. Горбачовим), зменшення соціальної напруженості у суспільстві. На початку 90-х років стала очевидною серйозна хвороба президента - рак простати. Президент уникав широких контактів, ча­сто лікувався. Семирічний термін правління наділеного широкими повноваженнями глави держави був з часів де Голля найважливішою особливістю політичної системи Франції, гарантією сильної держав­ної влади. Приклад Міттерана продемонстрував дошкульність цієї, здавалось би, абсолютно виграшної системи. Особливо хвороба пре­зидента позначилася на зовнішній політиці Франції. Зокрема, після розвалу СРСР та Варшавського договору Франція продовжувала орі­єнтуватися на своїх традиційних східноєвропейських союзників -Польщу, Румунію, Росію. Україна з цієї схеми випадала. Міттеран єдиний з тогочасних глав держав Великої Сімки, хто не мав контактів на найвищому рівні з нашою державою.

На виборах 1995 р. переміг правий кандидат Жан Шірак. Говорити про якісь особливі зміни у внутрішньому житті країни не доводиться, що й не дивно - ще за часів Міттерана Шірак був правим прем’єр-міністром при лівому президенті. Щоправда, з ініціативи Шірака в другій половині 2000 р. відбувся референдум, на якому французи висловилися за скорочення терміну президентських повноважень з 7 до 5 років.

Найважливішим завданням нового президента Франції стала бо­ротьба з безробіттям. В другій половині 1998 р. 11,7% самодіяльно­го населення країни були офіційно зареєстровані як безробітні. Для зменшення їх числа державою було впроваджено план скорочення робочого часу при одночасному збільшенні числа зайнятих. Робочий тиждень був офіційно скорочений до 35 годин, а вивільнені години пішли на створення нових робочих місць. Цікаво, що основним опо­нентом урядового плану виступили профспілки, особливо ліві, конт­рольовані комуністами. Скорочення робочого часу, на думку проф­спілкових лідерів, не повинно відбиватися на зменшенні заробітної плати. Число новоприйнятих на роботу, за тією ж логікою, мало б на 20-30% перевищувати урядові цифри.

У 1998 р. відбувся очікуваний перелом у відносинах Франції з Україною. Остання починає сприйматися як важливий і самостійний політичний та торговельний партнер.