3. Четверта та п’ята республіки у Франції

6 червня 1944 р. розпочалася операція вторгнення армії союзників в окуповану гітлерівцями Францію. Був сформований тимчасовий уряд країни на чолі з генералом де Голлем. До цього уряду вперше в історії Франції увійшли комуністи. Сам де Голль наприкінці 1944 р. відвідав з офіційним візитом Москву, намагаючись знайти порозу­міння з радянським диктатором Сталіним. Ганебна поразка Франції у 1940 р., кількарічне вимушене перебування де Голля та інших полі­тичних емігрантів у Лондоні під крилом британського уряду змушу­вали нові власті країни дещо ревниво ставитися до своїх західних со­юзників, протистояти посиленню англо-американських впливів у зов­нішній та внутрішній політиці післявоєнної Франції. Окрім цього, лівим тенденціям у розвитку країни певний час сприяв авторитет ФКП - «партії розстріляних», яка винесла на своїх плечах організацію антифашистського опору в найтяжчі перші роки гітлерівської окупації.

У жовтні 1945 р. відбувся референдум з приводу подальшої долі країни. 18 млн виборців (з 19) висловилися за скликання установчих зборів та прийняття нової конституції. Вибори 1946 р. принесли ко­муністам 5 млн голосів і найбільшу кількість депутатських мандатів -151. Народно-республіканський рух та соціалісти зібрали по 4,5 млн. В результаті компромісу цих трьох партій був складений остаточний проект конституції (після того, як перший, складений самими комуні­стами, був відхилений голосуванням в Установчих зборах).

Конституцію затвердив референдум 13 жовтня 1946 р. Це - дата народження т. зв. Четвертої республіки (1946-1958 pp.). «Декларація прав людини і громадянина» увійшла в текст Конституції з допов­неннями, продиктованими часом: право на організацію професійних спілок та на проведення страйків, право на працю, рівноправ’я чо­ловіків і жінок, безоплатна світська освіта, державне регулювання монополістичної економіки, заборона дискримінації за расовими, по­літичними та релігійними ознаками тощо. Конституція проголосила відмову від наступальної війни та допустимість націоналізації підпри­ємств, що мають суспільне значення.

Виборчий закон вводив пропорційне представництво (депутатські місця, відведені на виборчий округ, ділилися між політичними парті­ями відповідно до числа поданих голосів). Парламент був двопалат­ний. Верхня палата - Рада республіки з правом рекомендації попра­вок до схваленого законопроекту, та нижня - Національні збори. У компетенції нижньої палати перебувало прийняття поправок до Конституції і законів Франції, затвердження бюджету, оголошення стану війни, ратифікація найважливіших міждержавних договорів. Уряд був відповідальний лише перед Національними зборами.

Вводилася посада президента, якого обирали на 7 років. Влада йо­го була обмежена контрасигнатурою прем’єра чи відповідного мініст­ра, аналогічно дублювалися відповідними відомствами його рішення з питань помилування, кадрових призначень тощо. Такі обмеження були введені з огляду на фігуру де Голля, найавторитетнішого на той час політика країни. Амбітний генерал з погордою відкинув пропози­ції балотуватися на цей чисто номінальний пост.

Під тиском комуністів у Франції розпочалася націоналізація про­мисловості, зокрема заводів «Рено», авіакомпаній, електроенергети­ки, найкрупніших банків - тобто процеси, дуже схожі на ті, що мали місце в цей час на Британських островах.

У 1947 р. комуністи були виключені з уряду, оскільки їхня партія, всупереч позиції інших партій урядової коаліції, підтримала страйк робітників «Рено». Того ж року був прийнятий закон «Про захист ре­спубліки і свободи праці», який дозволяв за певних умов ув’язнювати організаторів і активних учасників страйків. Тим самим розпочався наступ на Конституцію 1946 p., яка, зокрема, гарантувала право на страйк. 26 липня 1948 р. Франція увійшла до НАТО (395 депутатів Національних зборів - за, 189 - проти).

В 1951 р. була введена мажоритарна система виборів до Націо­нальних зборів. Партія або блок, які зібрали більше половини голосів виборців округу, отримували усі мандати, відведені на цей округ. Ко­муністи відразу ж втратили близько 80 місць у Національних зборах та левову частку свого впливу на політику країни. І навпаки - гол-лістська РПФ опинилася у виграші. Так, на виборах 1951 р. комуністи зібрали 5038 тис. голосів і отримали 103 місця в Національних збо­рах, РПФ з 4134 тис. голосів мала 118 мандатів.

Економічне піднесення 1952-1957 pp. супроводжувалося невдача ми на міжнародній арені. В 1954 р. Франція була вимушена вивести свої війська з В’єтнаму. Того ж року розпочалася війна в Алжирі про­ти місцевих повстанців-арабів. Суспільство ніби розкололося на тих, хто наполягав на необхідності за будь-яку ціну вберегти колоніальну імперію, та на прихильників демократичного вирішення національно­го питання. Дане протистояння поставило Францію на грань грома­дянської війни. До речі, Франція була єдиною світовою державою, яка не припиняла воювати протягом 23 років (1939-1962 pp.). Збройні сили країни зросли у 1950-1957 pp. з 242 тис. до 1044 тис. чол. Армія, перетворившись на самостійну політичну силу, почала виходити з-під контролю.

В цій ситуації буржуазні партії висловилися за скасування Консти­туції 1946 р. 1 липня 1958 р. генералу де Голлю парламентом були надані надзвичайні повноваження. А уже 28 вересня того ж року ре­ферендум схвалив Конституцію П’ятої республіки. В метрополії «за» висловилися 17,7 млн чол. або 79,2% учасників.

Згідно з цією Конституцією, президент республіки зосереджує в своїх руках найважливіші важелі влади. Він невідповідальний ні пе­ред виборцями, ні перед парламентом (йому неможливо оголосити імпічмент). Президент може на свій розсуд розпустити Національні збори та Сенат. Президент головує на засіданнях уряду, призначає та зміщує міністрів. Двопалатний парламент обирається на основі мажо­ритарної системи (нижня палата) на 5 років. 283 члени верхньої палати (Сенату) обираються колегією виборців з числа генеральних та муні­ципальних радників та з 490 депутатів Національних зборів. Згідно з Конституцією Національні збори можуть відмовити у довір’ї уряду лише абсолютною більшістю голосів. Голоси відсутніх та тих, хто утримався, додаються до тих, що голосують за довіру.

Після заколоту генералів в Алжирі (квітень - вересень 1961 р.) ре­ферендум 28 жовтня 1962 р. вніс у конституцію держави нову поправ­ку. Відтепер, згідно зі ст. 16, президент отримував змогу узяти в свої руки усю повноту влади, якщо під загрозою опинилися «незалежність нації, цілісність її території чи виконання міжнародних зобов’язань». Єдине обмеження - неможливість розпуску за таких умов Національ­них зборів.

Конституція 1958 р. дозволила заморським територіям і колоніям самостійно вирішити питання свого державного статусу. Схвалення населенням Конституції означало збереження даної колонії у складі Франції на правах «заморської території», несхвалення - відповідно вихід з імперії з перспективою проголошення незалежності. Наданою можливістю майже негайно скористалися усі африканські колонії.

Так, у Гвінеї за незалежність висловилися 97 відсотків виборців. В 1960 р. незалежними стали Того, Камерун, Конго, Центральноаф­риканська Республіка, Чад, Габон, Мавританія. Алжир, де з 9 млн на­селення 1 млн становили французи, став незалежним після референ­думу 1962 р. Метрополія першою визнала результати референдуму.

Франція за де Голля проводила більш самостійну зовнішню політи­ку. Країна, зокрема, вийшла з військової організації блоку НАТО, у 1963 р. відмовилася приєднатися до тристороннього американо-радянсько-англійського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах. Франція в січні 1969 р. першою серед капіталіс­тичних держав визнала уряд комуністичного Китаю (інші ще кілька років визнавали лише чанкайшістський уряд Тайваню як представни­ка усього Китаю). У галузі внутрішньої політики уряд де Голля орієн­тувався на модернізацію економіки та встановлення класового спів­робітництва засобами державного регулювання. Життєвий рівень французів у 1958-1968 pp. зріс на 38%. Щоправда, за цей же час пря­мі податки і акцизи виросли на 220 млрд франків, було скасовано бю­джетні дотації на хліб, молоко, вино, тютюн, підвищилися тарифи на газ, електроенергію, вугілля. Антистрайковий закон 17 червня 1963 р. зобов’язував організаторів страйку повідомляти підприємців за п’ять днів до його початку.

Відносно спокійне правління де Голля було перерване раптовою кризою в травні - червні 1968 р. Ще в березні студенти почали вима­гати підвищення стипендій на 15%. 6 травня поліція почала присту­пом брати студентські барикади, цього дня з обох сторін було близь­ко тисячі поранених. 13 травня розпочався загальний страйк, того ж дня відбулася 600-тисячна демонстрація в Парижі. Де Голль передав на розгляд загальнонародного референдуму свій проект реформи державного управління, але 53,17% виборців висловилися проти. Президент пішов у відставку і невдовзі помер.

Після добровільної відставки де Голля президентами країни оби­ралися праві Ж. Помпіду (помер у 1974 р.) та Ж. д’Естен. Вони ві­дійшли від де голлівської ідеї «третього шляху», тобто розвитку Франції дещо у розріз із США та його союзниками по НАТО,- з одно­го боку, та СРСР і країнами народної демократії,- з іншого. У 1972 р. Франція вступила до ЄЕС, поліпшилися відносини з Англією.