Лекція 8. Тема: Франція.

Навчальна мета: розкрити особливості розвитку державності і права Франції нового і новітнього часу.

Час: 140 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент – 10 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 30 хв.

2. 30 хв.

3. 30 хв.

4. 25 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1. 1-15.

ПЛАН

1. Народний фронт у Франції.

2. Соціально-економічні реформи.

3. Четверта та П’ята республіки у Франції.

4. Суспільно-політичні перетворення у Франції кінця 1970-х – початку 1980-х років.

1. Народний фронт у Франції.

У результаті Першої світової війни Франція разом із союзниками по Антанті здобула перемогу над країнами Четверного союзу. В січні 1919 р. в Парижі була скликана міжнародна конференція, на якій було представлено 27 держав. Конференція виробила умови миру. Францу­зьку делегацію очолював прем’єр-міністр Ж. Клемансо. Претензії Франції на провідну роль у післявоєнному світі наштовхнулися на опір з боку СІЛА та Англії. Замість встановлення франко-німецького кордону по р. Рейн (чого домагався Клемансо) Франції була нав’язана західніша лінія кордону. Щоправда, Англія та США запропонували як компенсацію пакт, який би гарантував Франції безпеку її східного кордону.

Оскільки пізніше парламенти цих країн пакт не ратифікували, усі «гарантії» виявилися насправді лише засобом змусити Францію від­мовитися від своїх претензій на Рур. За умовами Версальського миру (28 червня 1919 р.) Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, в її ко­ристування на 15 років переходили копалини Саарського басейну. До Франції відійшли німецькі колонії в Африці (Того і Камерун) та провінції колишньої Османської імперії (Сирія і Ліван). їй же належала і левова частка репарацій - 52% від загальної суми.

Перемога обійшлася надто дорого. Близько 1,4 млн убитих та тих, що втратили працездатність (11% самодіяльного населення), 23 тис. зруйнованих промислових підприємств та 742 тис. будинків. Загальні матеріальні втрати Франції у першій світовій війні становили понад 200 млрд франків, борг Сполученим Штатам зріс до 4 млрд доларів. Наплив німецьких товарів, що надходили у рахунок погашення репа­рацій, гальмував відродження національної промисловості. Внаслідок Жовтневої революції в Росії були втрачені капіталовкладення на за­гальну суму 13 млрд франків.

16 листопада 1919 р. у Франції були проведені перші післявоєнні вибори до палати депутатів. На них переміг Національний блок (консерватори, прогресисти, ліберали та ін.), що зібрав понад 60% місць у новому парламенті. На початку січня 1920 р. відбулися ви­бори президента; радикал Клемансо був змушений поступитися по­міркованому республіканцю Дешанелю. Програвши президентські вибори, Клемансо пішов у відставку і з посади прем’єр-міністра, кабінет очолив А. Мільєран. Праві міністерства Національного бло­ку чергувалися з тією ж інтенсивністю, що була характерна для до­воєнної Третьої республіки: А. Мільєрана (1920) замінив Ж. Лейг (1920-1921), того, в свою чергу,-А. Бріан (1921-1922), далі - Р. Пу­анкаре (1922-1924).

У травні 1921 р. відбувся перший з’їзд Французької комуністич­ної партії. Наступного року через кризу в профспілковому русі вио­кремилася т. зв. Унітарна конфедерація праці, близька до ФКП та Профінтерну, що перебував під контролем Москви. Консолідація і зміцнення лівих мали свої причини. Стабілізація економіки прохо­дила мляво. Довоєнний рівень промислового виробництва, незва­жаючи на приєднання Ельзасу і Лотарингії, був досягнутий аж у 1925 р. Того ж року виробництво зернових у Франції досягло лише 83% довоєнного рівня.

На виборах 1924 р. переміг Лівий блок у складі радикалів, ради­кал-соціалістів і соціалістів. Уряд очолив лідер радикал-соціаліс-тичної партії Е. Ерріо. Були проведені деякі політичні реформи, як-от звільнення політв’язнів, визнання права державних службовців на об’єднання у професійні спілки, формально надано право участі у муніципальних виборах жінкам. 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо, услід за Англією, Італією, Норвегією, Австрією та іншими державами, ви­знав СРСР.

Кабінет Ерріо проіснував до 10 квітня 1925 р., тобто менше року. 17 квітня новий уряд Лівого блоку очолив радикал Пенлеве. Цей уряд вів колоніальні війни в Марокко (1925-1926) та Сирії (1925-1927), уклав т. зв. Локарнські угоди, політично спрямовані проти СРСР. Уже 22 листопада 1925 р. кабінет Пенлеве був замінений урядом Бріана, а в липні 1926 р. був створений уряд національної єдності на чолі з Пуанкаре.

Підтримку цьому уряду надали і партії, що входили до Лівого бло­ку, включаючи соціалістичну партію. Були проведені непопулярні заходи з метою стабілізації національної валюти - різко збільшено (на 9 млрд франків) прямі і непрямі податки, скорочено фонди заробітної плати для державних службовців і пенсії для інвалідів війни тощо. У підсумку це дозволило добитися стабілізації франка та відчутного приросту промислового виробництва (до початку кризи 1929-1933 рр.-у півтора рази), збільшення золотого запасу країни (у чотири рази у порівнянні з 1913 p.).

З ініціативи французького та американського урядів 27 серпня 1928 р. в Парижі була підписана багатостороння угода про відмову від війни як знаряддя національної політики. Ця угода дістала назву пакта Бріана-Келлога, за іменами відповідно міністра іноземних справ Франції та державного секретаря США. Уряд Пуанкаре перебував при владі порівняно довго - до липня 1929 р. (з врахуванням реорганізації в листопаді 1928 p.). Наступний прем’єр - Бріан пішов у від­ставку уже за кілька місяців. Причиною падіння стала світова еконо­мічна криза.

Велика депресія 1929-1933 pp. зачепила Францію дещо пізніше, ніж інші країни, проходила менш гостро, але була більш тривалою. Промислове виробництво упало на чверть, імпорт скоротився вдвічі, експорт - у 2,5 рази. В 1934 р. повністю безробітних було 368 тис, а часткове безробіття охоплювало близько половини осіб найманої праці.

Деяке піднесення промисловості Франції розпочалося аж у 1936 p., але навіть у передвоєнному 1938 р. обсяг промислового виробництва складав усього 70% від докризового 1929 р. Жодна капіталістична країна не мала гірших показників. У міжвоєнний період населення Франції, незважаючи на механічний приріст за рахунок територіаль­них надбань, в цілому скоротилося на 400 тис. чоловік. Франція мала найнижчий в Європі відсоток молоді в загальній структурі населення і найвищий - пенсіонерів та осіб пенсійного віку.

У травні 1932 р. в умовах кризи, яка тривала, та загострення класо­вої боротьби пройшли чергові парламентські вибори. В результаті Лівий блок здобув у палаті депутатів 335 місць проти 254 місць пра­вих партій. Ще 10 місць отримала ФКП. Був сформований уже третій уряд Ерріо. 23 листопада 1932 р. цей уряд підписав з СРСР пакт про ненапад, що знаменувало собою поворот у зовнішній політиці. Калей­доскопічна зміна кабінетів між тим продовжувала тривати - за 1932– 1933 pp. у Франції змінилося 7 урядів.

Ця політична нестабільність на фоні економічної кризи сприяла пожвавленню діяльності фашистських організацій. Такі фашистські угруповання, як Ліга патріотичної молоді, Французька дія, Французь­ка солідарність, Королівські рицарі, Бойові хрести (до складу цієї останньої входили А. Петен і Ш. де Голль) та інші розгорнули від­криту підготовку для приходу до влади. На початку 1934 p., скорис­тавшись фінансовим скандалом, фашисти здійснили спробу путчу. 6 лютого 1934 р. 20 тис. озброєних фашистів з Бойових хрестів орга­нізували маніфестацію у Парижі з метою приведення до влади свого лідера - полковника де ля Рока.

У відповідь 12 лютого 1934 р. у Франції розпочався загальний антифашистський страйк, найбільший за всю історію країни. У ньому брали участь 4,5 млн чол. Фашизм не пройшов. Один із правих урядів П. Фландена (1934-1935) навіть підписав Договір про взаємодопомо­гу з СРСР 2 травня 1935 р. Однак уже наступник Фландена - П. Ла-валь (1935-1936) узяв курс на зближення з фашистською Німеччиною, посилив репресії проти ФКП, пішов на зниження заробітної пла­ти робітникам і службовцям, скасував пенсії окремим категоріям ін­валідів. Подібно до Італії в 1924 р. та Німеччини в 1933 p., Франція, переслідувана внутрішніми негараздами, стояла на порозі фашизму. Безперечні економічні успіхи тоталітарних режимів (Німеччина в 1936 р. уже перевищила рівень 1929 р., а СРСР узагалі мав більш ніж чотирикратний приріст) вигідно відрізнялися на фоні політичної й економічної нестабільності Третьої республіки.

У цій ситуації уже влітку 1934 р. генеральний секретар ФКП Мо-ріс Торез (1930-1964) висунув ідею створення «перед загрозою фронту реакції і фашизму Народного фронту свободи, праці і миру». Французькі комуністи, незважаючи на невисоке представництво в парламенті, обумовлене мажоритарною системою, мали доволі від­чутну підтримку виборців (1007 тис. на виборах 1928 p.). Тривалий час ФКП, дотримуючись вказівок Комінтерну, відмовлялася від співробітництва з іншими лівими партіями, розглядаючи фашизм як «праве крило соціал-демократії». Внутрішній конфлікт між лівими став важливою передумовою приходу Гітлера до влади в Німеччині. Німецькі соціал-демократи в березні 1933 р. фактично підтримали репресивні заходи щодо КПН, звинуваченої у підпалі рейхстагу. У травні цього року вони самі стали жертвою тієї ж брутальної полі­тики Гітлера.

Саркастичне припущення, що «ліві об’єднаються аж перед роз­стрілом», справедливе для Італії і Німеччини, було з великим запізнен­ням осмислене в Москві. VII Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу (липень 1935 р.) проголосив курс на співробітництво усіх лівих і де­мократичних сил перед обличчям фашистської загрози. Практичне здійснення цієї політики в Європі випало проводити іспанським та французьким комуністам.

Ще 27 липня 1934 р. між комуністичною і соціалістичною партія­ми Франції була підписана угода про спільну боротьбу проти загрози фашизму і війни. В травні 1935 р. відбулася конференція усіх лівих партій і груп, яка поклала початок фактичному існуванню у Франції єдиного Народного фронту. У січні 1936 р. Народний фронт опублі­кував свою програму. В ній містилися вимоги роззброєння та розпус­ку усіх фашистських організацій, загальної політичної амністії, ска­сування законодавчих обмежень свободи преси, скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати робітникам і службовцям, прове­дення демократичної грошової реформи, перегляду податкової систе­ми з метою залучення до пропорційної сплати податків заможних верств населення, націоналізації військової промисловості, поглиблення співробітництва з СРСР для створення системи європейської колективної безпеки тощо.

Навесні 1936 р. Народний фронт дістав на виборах 375 мандатів з 610, в т. ч. ФКП - 72 мандати. Сформований на початку червня кабі­нет соціаліста Леона Блюма складався із соціалістів, радикалів та представників соціалістичного і радикального позапартійних союзів. Комуністи до уряду не увійшли, але оголосили про його повну під­тримку.