2. Еволюція двопартійної системи. Лейбористська націоналізація.

З червня 1940 р. по червень 1941 р. Великобританія фактично на­одинці протистояла Гітлеру, в чиєму розпорядженні опинилися ре­сурси практично усієї Європи. 16 липня 1940 р. фашистський дикта­тор підписав директиву «Морський лев» (вторгнення на Британські острови), а 15 серпня відбувся перший масований наліт гітлерівських «Люфтваффе» на Англію. 7 вересня 625 бомбардувальників бомбили Лондон. Як відомо, вторгнення сухопутних сил так і не відбулося. Однак навіть після 22 червня 1941 р. становище Англії залишалося винятково складним. Для мобілізації усіх ресурсів уряд консерватора У. Черчілля узяв під державний контроль виробництво і розподіл 75% вироблюваної в Англії продукції та 90% фінансових ресурсів країни.

Державне регулювання економіки визнавалося населенням як цілком необхідне і єдино вірне в умовах війни. Успіхи СРСР у боротьбі з фашистським агресором пробуджували у рядових анг­лійців симпатії до соціалізму. Уже в 1942 р. Черчілль був вимушений зважати на можливість падіння свого кабінету і заміни його прора-дянським урядом Стаффорда Кріппса, лівого лейбориста, колишнього посла Англії в СРСР.

У травні 1942 р. Великобританія підписала з СРСР договір про дружбу і взаємодопомогу. В роки війни фактор симпатій населення до свого східного союзника змушував переконаного антикомуніста Черчілля йти на усе нові поступки СРСР, зокрема в питаннях післяво­єнних кордонів у Східній Європі. Влітку 1945 p., саме під час роботи Потсдамської конференції країн-переможниць, в Англії відбулися парламентські вибори. Мало хто, включаючи Трумена і Сталіна, сум­нівався в їх формальному характері. Перемога Черчілля була, здава­лось би, запланована. Однак на продовження переговорів прибув уже новий прем’єр - К. Еттлі, лейборист. Із загального числа 640 депутат­ських місць його партія здобула 393 і сформувала стійкий уряд, який протримався до 1951 р.

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловос­ті і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, заліз­ничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізо­вано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку дер­жавного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

Зі сторони це виглядало як спроба переходу до «соціалізму» мир­ним шляхом, через викуп промислових та транспортних підприємств, а також фінансових структур у попередніх приватних власників. При­чому самі власники не виявляли найменшого занепокоєння. Викупо­вувалися ті галузі, які вимагали значних постійних капіталовкладень, а приносили далеко не найвищий дохід (прикладом може служити вуглевидобування, яке сьогодні у всьому світі збиткове і перебуває на державних дотаціях). Капіталісти, отримуючи високу компенсацію, як правило, вкладали отримані кошти у розвиток тих галузей, де прогнозований прибуток очікувався вищим,- у новітні технології, у виробництво побутової телерадіотехніки, модного одягу чи навіть у шоу-бізнес. Це дозволяло створювати нові робочі місця, а отже, зменшувати безробіття.

Найбільш організовані загони робітничого класу (ті ж шахтарі) рап­том опинилися ніби поза класовою боротьбою - тепер вони працювали не на капіталіста-експлуататора (чим завжди залякували пролетаріат марксисти), а на державу (як це було в СРСР та інших «соціалістич­них» країнах). Отже, різко скорочувалася кількість страйків та інших акцій протесту, а також економічні втрати від таких акцій.

Зосередивши в своїх руках 30-40 відсотків національного доходу, держава була вимушена різко збільшити чисельність управлінських структур. Зокрема, з’явилися нові міністерства - праці, постачання, енергетики тощо. Відповідно виросла армія чиновників - у шість разів за період з 1914 по 1954 pp. Кошти на викуп підприємств та утримання розбухлого чиновницького апарату держава мусила вишукувати шля­хом різкого збільшення податкового тиску на усі категорії населення, включаючи пролетаріат. У лейбористській Англії робітники опинилися у великому програші. їхня заробітна плата була заморожена, а ріст по­датків (на націоналізацію) та інфляція призвели до того, що фактичні доходи робітників у 1951 р. скоротилися на 20 відсотків порівняно з періодом, коли при владі перебували консерватори.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у дру­гій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем’єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Цікаво, що подібний феномен пережили більшою чи меншою мірою й інші європейські країни, зокрема Франція, Португалія (після т. зв. «ре­волюції гвоздик») тощо. Держава, здійснюючи націоналізацію промис­ловості, несподівано замість очікуваних прибутків починала зазнавати збитків, протягом лічених років втрачалися позиції на світовому ринку продукції націоналізованих галузей. Так, Англія в 70-х роках ввозила 50% автомобілів, майже 80% холодильників, 70% ЕОМ тощо. Середньо-душові доходи населення вперше за останні сотні років упали нижче від середньоєвропейських.

Причин було три. По-перше, капіталісти тих країн, де уряди надто ревно починали націоналізацію, намагалися не ризикувати і починали вивозити капітал туди, де їх власності поки що нічого не загрожува­ло. По-друге, високі прямі та непрямі податки не стимулювали розви­ток виробництва і споживання всередині самої країни, відбивалися на рівні зайнятості. Нарешті, по-третє, державний сектор капіталістичної економіки не витримував конкуренції з приватним. Ситуація в мініа­тюрі нагадувала світове змагання двох систем - капіталістичної і со­ціалістичної. Державним підприємством управляє чиновник, чиє го ловне завдання - зберегти посаду. Приватним - менеджер, чиї репу­тація і доходи прямо залежать від успіху і прибутку. Прорахунки ка­піталістичного підприємства, його розорення ведуть до поглинання банкрута більш конкурентоспроможною фірмою з ефективнішим управлінням. Втрати державного лягають тягарем на державний бю­джет. Стимулювання праці робітника також суттєво відрізняється, причому це стосується як позитивних (преміювання, службовий ріст тощо), так і негативних (загроза безробіття, зниження заробітної пла­ти, неповний робочий день) стимулів.

У перші роки після націоналізації ця різниця, за інерцією, ще не­значна, але згодом, коли вимагається модернізація матеріальної бази, часткове чи повне перепрофілювання виробництва, пошук нових джерел сировини та ринків збуту тощо, ситуація починає відрізнятися уже кардинально.

Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стри­мувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колиш­ньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов’язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів. Тим самим англійським ка­піталістам пропонувалися дещо сприятливіші умови для розвитку виробництва. Лейбористи пропонували свої, не менш надумані, ре­цепти оздоровлення економіки. Наприклад, встановлювали «стелю» для росту заробітної плати осіб найманої праці.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948– 1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лор­дів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за раху­нок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права осо­бам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин. Тут бралися до уваги не лише вищі можливості «коммонера» в розробці та прийнятті законів країни у порівняння з «пером», а й те, що лише депутат нижньої палати міг у перспективі очолити уряд країни.

Не вдалося лейбористам у 1968-1969 pp. реформувати палату лордів, позбавивши представництва в ній тримачів спадкових титулів (крім спадкових лордів в ній були представлені вищі сановники англікансь­кої церкви, а також особи, яким це право надане довічно - але не спадково - королівською владою на знак визнання якихось заслуг перед державою разом з титулом, як, наприклад, Маргарет Тетчер).

Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у листопаді 1998 р.

Великобританія у післявоєнні роки стала однією з провідних країн НАТО. Договір про дружбу і співробітництво з СРСР був денонсований Радянським урядом у 1955 р. Англія була і продовжує залишатися ядерною державою. У післявоєнний період її збройні сили були кілька разів задіяні у масштабних військових конфліктах, зокрема в англо-франко-ізраїльській інтервенції проти Єгипту в 1956 р., фолклендській кризі, бомбардуваннях Сербії тощо. Нама­гання зберегти роль світової держави у післявоєнні роки оберталося для Англії необхідністю підтримання і нарощування військового потенціалу, що лягало додатковим тягарем на її і без того напруже­ний бюджет.

70-ті роки XX ст. стали для Великобританії часом нелегких випро­бувань, роками пошуку виходу з кризи. Виправляти помилки післяво­єнних лейбористських урядів випало прем’єру Маргарет Тетчер (Ро­біне), внучці шевця і дочці власника бакалійної ятки. Ідеолог «нового торізму» стала прем’єром у віці 54 роки.

У кінці 70-х років за Англією закріпилася репутація «хворої люди­ни Європи». Найнебезпечнішою з хвороб була інфляція, яка сягнула двозначної цифри в річному обчисленні. Лейбористські уряди в 1974-1979 pp. намагалися вирішити проблему двома шляхами: домовитися з профспілками про заморожування заробітної плати та обкласти найбагатших громадян максимально високими податками (82,7 від­сотка доходів). Профспілки, які перебували в зеніті своєї могутності, на компроміс не йшли. В свою чергу, підприємці, задушені податка­ми, почали вивіз капіталу за кордон. Довелося брати кредити у МВФ на умовах останнього, що стало відчутним ударом для почуття націо­нальної гордості британців.

У 1979 р. консерватори перемогли на виборах до парламенту і сформували власний кабінет міністрів. Спочатку в його складі пере­важали аристократи (для прикладу, сім міністрів були випускниками престижної приватної школи в Ітоні), але дуже швидко «залізна леді» замінила міністрів-лордів людьми з більш скромним родоводом. Чле­нами кабінету стали син залізничника Сесіл Паркінсон, син дрібного торгівця Норман Теббіт, син годинникаря Кеннет Кларк і така інша публіка. Цьому було своє пояснення - лорди ніби «соромилися» про водити в життя ті пункти програми уряду, які вели до погіршення становища народних мас, побоюючись опинитися під вогнем критики охлосу.