Лекція 7. Тема: Великобританія.

Навчальна мета: розкрити особливості розвитку державності і права Великобританії нового і новітнього часу.

Час: 70 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент – 5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 20 хв.

2. 20 хв.

3. 10 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1. 1-15, 22, 27.

ПЛАН

1. Виборчі реформи 1918 та 1928 pp. у Великобританії. Делеговане законодавство.

2. Еволюція двопартійної системи. Лейбористська націоналізація.

3. Політика консервативних кабінетів М. Тетчер та Дж. Мейджора. Т. Блер.

1. Виборчі реформи 1918 та 1928 pp. у Великобританії. Делеговане законодавство

Завершення Першої світової війни принесло Великобританії роз­ширення її колоніальної імперії, репарації з переможеної Німеччини, усунення в особі Німеччини найважливішого європейського конку­рента. Після війни Великобританія впевнено посідає друге місце в світовому економічному змаганні, відразу ж за Сполученими Штата­ми Америки. Разом з тим демілітаризація економіки, зовнішній борг, воєнні втрати зумовили ту обставину, що в 1924 р. обсяг промислово­го виробництва країни становив 90% від довоєнного 1913 р. Значно скоротився експорт. Різко збільшилися втрати робочого часу внаслідок страйків та інших акцій протесту (35 млн робочих днів у 1919 р. проти 2,5 млн у 1917 p.). Загострення протистояння між працею і ка­піталом потягнуло за собою посилення позицій лейбористської партії.

Останнім ліберальним прем’єр-міністром Англії був Ллойд-Джордж (1916-1921), після чого звичне протистояння між лібералами і консер­ваторами змінюється політичною конкуренцією між консерваторами і лейбористами. В 1923 р. уперше був сформований лейбористський уряд Д. Макдональда, щоправда, прийшов він до влади лише через те, що консерватори потерпіли поразку на дострокових виборах (258 місць замість 344 в 1921 p.). Якщо взяти до уваги, що лейбористи мали в па­латі общин лише 191 місце (майже стільки ж мали ліберали - 159), то стане зрозумілим, що партія трималася при владі лише з милості своїх суперників. Лейбористи ввели допомогу по безробіттю, 7-го-динний робочий день для гірняків, знизили акцизи на цукор і чай. їх кабінет провів через парламент дипломатичне визнання СРСР.

У листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку, по суті добровільно, використавши незначний привід для свого самоусунен­ня. Як пояснював екс-прем’єр: «Ми були в уряді, але не при владі». Наступний кабінет консерватора С. Болдуїна протримався 5 років. Консерваторам вдалося перемогти найпотужніший в історії країни страйк 3 млн армії шахтарів (травень - грудень 1926 p.). Як наслідок, Закон 1927 р. забороняв загальні страйки під загрозою судового пере­слідування.

У вересні того ж року була створена Національна промислова рада (НПР), що об’єднувала представників Генеральної ради тред-юніонів та підприємців. Примусове примирення робітників з підприємцями дістало назву політики мондизму від прізвища А. Монді, лідера групи промисловців, ініціатора створення НПР. У 1929-1931 pp. при владі перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.

Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уря­ду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерога­тивою парламенту. Виборча реформа 1918 р. вводила загальне вибор­че право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів. Причому право голосу надавалося навіть тим жін­кам, які не мали самостійних джерел фінансування, але були замужем за чоловіками з доходом 5 ф. ст. (50 крб. золотом у цінах того часу). Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн чол. Була проведена рефор­ма виборчих округів - вони стали рівними, по 70 тис. виборців у кожному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин, а не 1 -2-3, як це було раніше. В 1928 р. жіноче виборче право пере­стало відрізнятися від чоловічого, це принесло ще 4-5 млн додатко­вих виборців.

Єдиний ценз, який ще зберігався,- це ценз осідлості у 3 місяці. Посилення ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріпле­но не лише психологічно, у традиції, але й законодавчо. Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який до­зволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довіль­ні обшуки, вводити попередню цензуру. З часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 p.) скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному ви­падку. Уперше Закон 1920 р. був застосований проти загального шах­тарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-який політичний мітинг, вдиратися в приватне житло для «припинення безпорядків».

Уряд активно втручається в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх пар­ламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., на­віть стверджував: «Функції парламенту - не управляти, а критикува­ти. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки». Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликає опору самих депутатів.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набуває практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядово­го акта за дорученням парламенту. Як правило, таке розв’язання рук уряду веде до появи абсолютно самостійного документа, часто дале­кого від побажань депутатів щодо його конкретного змісту. На один прийнятий парламентом акт припадає 15-20 урядових розпоряджень, що мають силу закону. Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймає до 70 статутів, урядові органи видають їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав сам собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково - і судо­ву владу.

Стрімко зріс державний апарат. Якщо у 1914 р. Англія мала 21 мі­ністерство, то у 1924 p.- 35. До речі, цей процес особливо пришвид-чився за роки Другої світової війни, коли на додаток до вже існуючих з’явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький апарат економічних міністерств поповнюється вихідцями з буржуазії, значно менше ця тенденція поширюється на армію та зовнішньополі­тичне відомство.

Відбуваються зміни у стосунках з домініонами, що веде до пере­родження колишньої Британської імперії. В 1926 р. Австралія ставить вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановлює дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб’єктів Британсь­кої імперії перед доконаним фактом. Намагаючись згладити виника­ючі протиріччя між метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: «Співдруж­ності заради спільної експлуатації колоній». Домініони прийняли акти­вну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Велико­британії схвалює Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє гене­рал-губернатор домініону почав призначатися з місцевих уродженців.

Хоча саме призначення виходило від англійської корони, губерна­тор був зобов’язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, його функції зводяться до представницьких, губернатора становище аналогічне становищу англійського монарха в його влас­ній державі. Домініони «суть автономні одиниці Британської імперії», рівні за статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні в їх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об’єднані спільним підданством і вільно об’єднані як члени Бри­танської співдружності націй.

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали права відміняти будь-який акт британського уряду, навіть спеціально при­йнятий для цього домініону. Основною з’єднувальною ланкою метро­полії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдруж­ності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визна­чає умови набуття громадянства домініону, але громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж права, що й місцевий підданий, і навпаки. Що­річно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.

За договором 1921 р. Англія визнала державну самостійність Ір­ландії в межах Об’єднаного Королівства (за винятком Ольстеру). Ір­ландія у 1937 р. офіційно відмовилася від статусу домініону. Нова конституція проголосила її республікою. Такий цивілізований розвід теж був ознакою часу.