2. «Новий курс» президента Рузвельта. XVIII, XIX, XX, XXI поправки до американської конституції

У листопаді 1933 р. США останніми серед великих держав ви­знали СРСР. Це було ще однією ознакою того, що в Білому Домі з’явилася адміністрація прагматиків, готова відмовитися від звичних догм зовнішньої і внутрішньої політики.

Перемога демократів в листопаді 1932 р. забезпечила прийняття в січні 1933 р. XX поправки до Конституції - т. зв. lame-duck aman-dement, тобто поправки про невдах. Якщо раніше новообраний прези­дент приступав до виконання своїх обов’язків у березні наступного року, а конгресмен - аж у грудні (тобто через 13 місяців), то тепер термін суттєво скоротився - новообраний Конгрес розпочинав свою діяльність 3 січня, а президент - з 20. Необхідність якнайшвидшої ратифікації XX поправки конгресами штатів стала очевидною уже в 1933 p., коли збанкрутіла адміністрація Гувера продовжувала керувати країною аж до 4 березня, а новому складу Конгресу довелося чекати до грудня. І це за умов найглибшої кризи!

32-й президент США розпочав своє сходження на посаду 4 бе­резня 1933 р. з сентенції: «єдине, перед чим ми повинні відчувати страх,- це сам страх». Президент оголосив про свій намір просити у надзвичайної сесії Конгресу повноважень, що їх можна порівняти з тими, «якими я був би наділений у випадку справжнього вторгнення зовнішнього ворога у нашу країну». Політика президента Рузвельта дістала назву «нового курсу» або (дослівно) «нової здачі карт». За короткий час було схвалено близько 70 законів.

Для початку було реформовано банківську систему - розділено де­позитні та інвестиційні функції банків, загалом вводилося страхування банківських депозитів. Тим самим зводився бар’єр на шляху чисто спе­кулятивних банківських операцій. Золотий вміст долара був скороче­ний на 14%, до 35 доларів за унцію. Девальвація долара прискорила торговельний оборот, сприяла здешевленню кредитів під тиском дер­жави (з 4,25 до 2,9%) річних).

16 червня 1933 р. Законом про відбудову промисловості впроваджу­валися т. зв. кодекси чесної конкуренції, за дотриманням яких мала слідкувати Федеральна торгова комісія. На дворічний випробувальний термін кодифіковані галузі виводилися з-під дії антитрестівського за­конодавства. Кодекси чесної конкуренції визначали обсяг виробництва, рівень заробітної плати, тривалість робочого дня, розподіл ринків між фірмами, мінімальну ціну готової продукції. По суті, уряд примусив монополії об’єднатися в картелі. За короткий час було укладено 557 основних та 189 додаткових кодексів у галузях, які охоплювали 95% усіх промислових робітників. На хвилі кодифікацій виникло близько 500 підприємницьких асоціацій. Правила гри для них санкціону­вав уряд.

Відмова приєднуватися до такої угоди тягнула за собою застосуван­ня антимонопольного законодавства.

12 травня 1933 р. був підписаний білль про допомогу фермерам, т. зв. AAA. Міністр сільського господарства отримував дві категорії повноважень. По-перше, за рахунок федерального бюджету він міг надавати преміальні виплати фермерам, які добровільно погоджува­лися скорочувати об’єм виробництва своєї продукції. По-друге, мі­ністр міг укладати ринкові або збутові угоди з підприємцями, зайня­тими у переробці сільськогосподарської продукції, з метою регу­лювання бажаного рівня цін на неї. Федеральні земельні банки скоротили процент з іпотечної заборгованості та продовжили термін сплати боргу.

Закон від 1.03.1936 р. про збереження родючості ґрунтів та про квоти внутрішнього ринку продовжив курс на підтримання цін в сіль­ському господарстві шляхом державного дотування скорочення виробництва тих культур, які «виснажують ґрунт» (зокрема, було переорано 10,5 млн акрів бавовни).

Адміністрація Рузвельта 12 травня 1933 р. схвалила закон про аси­гнування 500 млн доларів для надання допомоги безробітним. Зага­лом же на допомогу цій категорії населення Федеральна адміністрація з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила понад 4 млрд доларів. Так, безробітну молодь з квітня 1933 р. почали добровільно вивозити на 6 місяців у лісові табори, де вона отримувала повне за­безпечення з виплатою ЗО доларів щомісячно, 25 з яких потрібно було переслати своїй сім’ї. Через табори пройшли 2 млн чол., у віці до 25 років. Левова частка допомоги - 3300 млн доларів спрямовувалася на організацію суспільних робіт. На об’єктах Адміністрації громадсь­ких робіт у січні 1934 р. трудилися 4,3 млн чол., а загалом через су­спільні роботи перейшли 8,5 млн американців. З 1935 р. на вказані потреби витрачено ще 10,8 млрд доларів.

Була створена система соціального страхування. Серпневим зако­ном 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) двох типів -по старості і на випадок безробіття. Фонди створювалися за рахунок податку як на підприємців, так і на робітників (1 відсоток від фонду зарплати з доведенням до 3 відсотків у 1949 p.).

Реформи «нового курсу» заклали фундамент сучасного державно­го регулювання умов праці та взаємовідносин організованих робітни­ків з підприємцями. 27 липня 1933 р. т. зв. «президентська угода по відновленню зайнятості» вводила 3 5-го динну тривалість робочого тижня, погодинний мінімум заробітної плати в 30 центів, а в понад­нормові години - в 40 центів. Ці завоювання збереглися і після того, як Верховний Суд США в 1935-1936 pp. почав гарячково відміняти законодавство «нового курсу» під приводом його антиконституційно-сті (так, уже 27 травня 1935 р. Верховний Суд визнав антиконститу-ційним Закон про відбудову промисловості).

У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про справедливі умови праці. Встановлювався мінімум оплати праці - 25 центів на годину з доведенням до 40 центів у 1945 р. Тривалість робочого тижня не об­межувалася, але вводилася півторакратна оплата понад норму спершу 44, далі - 42, а з жовтня 1940 p.- 40 годин на тиждень. У статуті про трудові відносини (Закон Вагнера), підписаному Рузвельтом 5 липня 1935 p., держава офіційно підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалася державна підтримка колективних пе­реговорів та укладення колективних договорів, заборонялася дискри­мінація членів профспілок та створення альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці.

«Новий курс» президента Рузвельта дозволив активізувати еконо­міку, знизити напруження в американському суспільстві. Однак, пра­ктично відразу президент зіткнувся з опозиційними силами. Опо­нентами Рузвельта виступили створена в 1934 р. з ініціативи Дюпо­на та «Дженерал моторз» Американська ліга свободи, расистська Рада підприємців південних штатів та впливові фракції республі­канської та власної демократичної партій. При перших ознаках від­родження економіки опозиціонери поставили вимогу про зняття надзвичайних законів.

Окремі капіталісти відверто бойкотували федеральні закони. Так, Генрі Форд для боротьби з легально дозволеними профспілками ство­рив приватні поліцейські сили чисельністю до 3,5 тис. чол. Усіх «підо­зрілих» з підприємств Форда виганяли без зайвих розмов.

Гостра боротьба в Конгресі розгорнулася в 1937 р. з питань по­дальшого стимулювання умов праці, білля Блека-Коннері про справед­ливі умови праці, законодавства проти судів Лінча тощо.

Вибори 1936 р. зберегли за Рузвельтом пост президента США, але дозволили республіканцям збільшити своє представництво в обох палатах Конгресу. Комісія із розслідування антиамериканської діяльності, створена в кін. 30-х років із задумом боротьби проти фашистських настроїв і тенденцій у внутрішньому житті США і очолена демократом М. Дайсом, несподівано стала рупором анти-рузвельтівських сил.

14 жовтня 1938 р. член комісії Томас пов’язав «новий курс» з про­грамою компартії. Близьких до Рузвельта політиків звинувачували в прихованому комунізмі. Після перемоги на виборах 1936 р. (27,8 млн голосів) Рузвельт, здавалось би, отримав новий імпульс для розвитку своєї політики державного регулювання економіки, однак майже не скористався наданою можливістю. Поразка рузвельтівського оточен­ня на проміжних виборах 193 8 р. збіглась з початком нової, щоправ­да, набагато менш дошкульної кризи в економіці. Тож не дивно, що в наступному щорічному (січень 1939 р.) посланні президента Конгре­су не висувалося жодних реформ. У березні 1939 р. Рузвельт підтвер­див, що жодних планів подальших реформ у нього немае. Президент не мав більше наміру дратувати своїх могутніх супротивників в умовах економічного спаду, що розпочався саме під час його президентства.

Підводячи підсумки щодо «нового курсу», зазначимо, що, безумов­но, дії президента дещо зменшили напругу в американському су­спільстві, викликану Великою депресією 1929-1933 pp. Але навіть в 1939 р. без врахування 2,5 млн чол., зайнятих на суспільних роботах, 58,5% працюючих чоловіків та 78,3% працюючих жінок отримували заробітну плату, меншу за 1000 доларів на рік. Якщо врахувати, що офіційний прожитковий мінімум для сім’ї з чотирьох чоловік стано­вив, приблизно, 2,5 тис. доларів, то стає зрозумілим, що таке суспіль­ство ще було важко назвати ситим і благополучним. Побічним свід­ченням кризового стану можна вважати широку популярність фа­шистських ідей та політиків фашистського типу (губернатор Луїзіани Х’ю Лонг), наявність десятків фашистських партій і груп (Американсь­кий легіон, Друзі нової Німеччини, Срібні сорочки, Вартові республі­ки, Американська націонал-соціалістська партія, Мобілізовані хрис­тияни та ін.).

Надзвичайні заходи в сільському господарстві (одних свиней було знищено 6,5 млн голів - для підтримки рівня цін на свинину) не поря­тували 716 тис. ферм (10,5% від загальної кількості), що розорилися в 1935-1940 pp. Заборгованість фермерства в 1940 р. досягала 10 млрд доларів.

Дещо поліпшилося становище чорношкірого міського населення, в основному завдяки отримання допомоги по безробіттю. В той же час сільські негри і кольорові, особливо в південних штатах, продовжу­вали залишатися абсолютно безправними. Річний дохід сім’ї сіль­ських наймитів у штаті Міссісіпі не перевищував 26 (!) доларів.

Невирішеність багатьох проблем визнавав і сам президент Ф. Д. Руз­вельт.

Подібно до Першої - Друга світова війна, практично, не зачепила територію США. Натомість основні політичні партнери і конкуренти Сполучених Штатів удруге за якихось тридцять років втратили знач­ний відсоток національного багатства та людського потенціалу. В 1948 р. США виробляли 55,6% усієї продукції капіталістичного сві­ту. Однак конверсія виробничої сфери призвела до певних ускладнень в економіці: скорочення військового виробництва, зниження зайня­тості, інфляційних процесів і т. п.

У посланні Трумена Конгресу від 6 вересня 1945 р. була висунута широка програма (21 пункт) вирішення соціальних проблем. Зокрема, передбачалося розширити страхування по безробіттю, підвищити мі­німум заробітної плати, прийняти закон про «повну зайнятість», роз­горнути будівництво дешевого житла для малоімущих, боротися з найбільш відвертими виявами расизму тощо. По суті, це була спроба продовження «нового курсу» Рузвельта за нових, навіть більш сприят­ливих умов. Але Конгрес, в якому демократи мали в 1945-1946 pp. більшість, не прийняв жодного із запропонованих президентом-демократом законопроектів. Пояснення слід шукати в тому, що біль­шість конгресменів були ставлениками великих монополій, які зовсім не бажали ділитися власними прибутками з державою та населенням.

Наслідки протистояння президента і Конгресу обернулися певним згортанням соціальних програм, але не повним їх демонтажем. Тим самим повернення до «старих, добрих часів», тобто на рубіж 1929 p., не відбулося. Держава мусила реагувати на розгортання робітничих та фермерських виступів, викликаних післявоєнною кризою в еко­номіці.

У лютому 1946 р. був прийнятий закон про зайнятість, який по­кладав на президента обов’язок щорічно інформувати Конгрес про стан економіки. Отримавши президентське послання, Конгрес мав розпочинати розробку щорічних рекомендацій для виправлення най-нагальніших економічних проблем. Цей закон став свідченням про­никнення в економічну науку та господарську політику кейнсіанства, тобто учення про державно-монополістичне регулювання капіталіс­тичної економіки засобами підтримки «ефективного попиту» та «мак­симальної зайнятості» населення за рахунок державних інвестицій.

17 листопада 1947 р. Трумен скликав спеціальну сесію Конгресу для розгляду двох питань: допомога Європі та антиінфляційна про­грама з 10 пунктів. Програма була торпедована спільними зусиллями конгресменів-республіканців та консервативного крила демократичної партії. Законодавці намагалися виправити становище в економіці за рахунок рецептів 20-х років. У 1947 р. двічі приймалися біллі щодо скорочення оподаткування. Результатом стало скорочення вже наступ­ного року податкових надходжень на 4,8 млрд доларів, що обернуло­ся бюджетним дефіцитом в 1,8 млрд.

Конфлікт законодавчої і виконавчої влади створив практично без­вихідну ситуацію. Не бажаючи повністю скочуватися на позиції кон­сервативної більшості Конгресу, президент Трумен водночас не зумів знайти спільну мову з профспілками. Вже у грудні 1945 р. АФП і КПП (найбільші американські профспілки) висловили своє невдово­лення курсом президента в галузі внутрішньої політики. У 1946 р. Трумену довелося погрожувати надзвичайними заходами страйкую­чим гірникам і залізничникам. Уже в перший день роботи Конгресу США (січень 1947 р.) було винесено на обговорення 11 (!) антиробітничих біллів.

23 червня 1947 p., після подолання президентського вето кваліфі­кованою більшістю Конгресу, був прийнятий Національний закон про відносини підприємців і робітників (быль Тафта-Хартлі). Згідно з цим законом, уже розпочатий у приватному секторі страйк, якщо він ство­рював «національне надзвичайне становище», міг бути відкладений на 80 днів через звернення в суд. Профспілкам заборонялося робити внески у виборні фонди кандидатів на федеральні посади. Забороня­лися будь-які неекономічні страйки, в т. ч. страйки солідарності, піке­ти страйкарів, боротьба з штрейкбрехерами тощо. Цікаво, що про­тивник законопроекту президент Трумен сам використовував його найреакційнішу 206 статтю про заборону на 80 днів «надзвичайних страйків» аж 11 раз.