Лекція 5. Тема: Буржуазна Японія.

Навчальна мета: розкрити особливості становлення і розвитку державності і права буржуазної Японії.

Час: 70 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 15 хв.

2. 15 хв.

3. 20 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1. 1-15.

ПЛАН

1. Влада і сьогунат феодальної Японії.

2. Релігія.

3. Особливості держвного устрою.

1. Влада і сьогунат феодальної Японії

Перші кроки цивілізації міського типу в Японії стосуються порів­няно пізнього часу, вже в межах нашої ери. Першим імператором, чиє сходження на престол у 660 р. до н. е. дає початок ліку японської держави, був великий Дзімму, легендарний «потомок» богині сонця Аматерасу (щоправда, Л. С Васильєв, автор «Истории религий Вос­тока», чомусь відносить його діяльність на тисячу років пізніше - «приблизно на рубежі III–IV ст. н. е.»). Від нього ведуть свій початок імператори Японії - тенно (небесний государ) або мікадо. З того часу і до сьогодні на японському престолі - одна й та ж династія, але було, що протягом віків її багато разів усували від реальної влади видатні воєначальники чи царедворці, залишаючи імператора лише номіналь­ним правителем, своєрідним символом нації. Кожного разу - на більш чи менш тривалий час - династія повертала собі владу, щоб згодом знову втратити її.

Поява японської ранньофеодальної держави пов’язується істори­ками з державним переворотом 529 p., коли представники дому Сога вбили царя і захопили пануюче становище при дворі, підкоривши собі царських родичів. Переворот Сога привів до впровадження нової релі­гії - буддизму, яка почала витісняти традиційні вірування японських племен - синтоїзм.

Синтоїзм мав певний вплив на право давньої, середньовічної і навіть довоєнної Японії. Головною моральною заповіддю синтоїзму була безумовна покірність імператорові. Найважчими гріхами вважа­лися (що дуже характерно для землеробського народу) пошкодження іригаційних споруд, дамб, а також надмірна жорстокість щодо тварин (про людей нічого не говориться!) та забруднення екскрементами священних місць.

Один з членів царської родини принц-регент Сьотоку-Тайсі в 604 р. створив «закон 17 статей», в якому було поєднано буддійські та кон-фуціанські впливи. В цьому документі він, зокрема, пробував ствер­джувати, що: «В державі немає двох государів ... всі урядові особи лише государеві слуги».

Історики звертають увагу і на ст. 10 цього документа, в якій на­голошується, що у кожної людини можуть бути свої думки і переко­нання, уявлення про правильне і мудре, хоча при цьому усе ж слід діяти, узгоджуючи свої дії з волею більшості. В цій тезі нібито сфор­мульовано психологічний портрет японця.

Намагаючись зміцнити владу царського дому і усунути від влади Сога, Сьотоку-Тайсі пробував спертися на буддистське духовенство. Земельна власність буддистських монастирів (на 623 р. їх у країні, за даними хроніки Ніхонгі, налічувалося вже 46 і число це стрімко зрос­тало) стала зразком феодальних відносин для майбутнього класу японських феодалів. До монастирів приписували земельні володіння та населених на цих угіддях селян, форми феодальної експлуатації селянства тим самим проходили своєрідне «обкаткування» у практиці монастирів.

У 645 р. під час прийому корейських послів змовники з числа чле­нів «царського дому» (принц Наканое та представник давнього жрець­кого роду Накатомі Каматарі) напали на Сога Ірука, вбили його і від­новили необмежену владу імператорів. На престол був возведений найстаріший представник «царського дому» (роду Сумерагі) Кару. Рік його воцаріння дістав назву «перший рік Тайка». Наступником престолу був проголошений Наканое, а Накатому Каматарі, який прийняв прізвище Фудзівара, дістав пост «двірцевого міністра». Пе­реворот Тайка став спробою японської аристократії модернізувати державу, запозичивши феодальну організацію суспільства від мате­рикового Китаю та Кореї. Введення надільної системи в Японії відне­сено до VII ст. (кодекс Тайхорьо 701 р.). Вся земля в країні оголо шувалася власністю держави, на чолі з імператором. Кожний селян­ський двір діставав у тимчасове користування орну землю, відповідно до чисельності сім’ї. Розмір наділу чоловіка дорівнював 2 танам (тан -0,12 га), жінка отримувала 2/3 цієї площі. Систематично, раз на 6 ро­ків, мали проводитися переділи землі в залежності від появи нових членів кожної сім’ї чи смерті старих. Крім того - теж за китайським зразком - за селянською сім’єю закріплювалися на правах приватної власності садибні і присадибні ділянки. Селяни, які дістали наділ, по­винні були сплачувати державі податок зерном та продукцією домаш­ніх ремесел, а також працювати на державних об’єктах - оборонних спорудах, будівництві доріг тощо. Іноді ця праця досягала 100 днів на рік. Залишення селянином наділу або відмова від наділення землею каралися - це завдавало шкоди інтересам держави. Кодекс Тайхорьо визнавав рабство. На кожного державного раба надавався такий же на­діл, як і вільній особі, на раба приватного - дві третини наділу вільно­го. Сім’ї знаті, які володіли десятками і сотнями приватних рабів, опи­нялися у виграшному становищі. Ще більшу кількість рабів і, відповід­но, земельних наділів мали буддистські храми. У VII–VIII ст. кількість рабів становила 10-15% шестимільйонного населення, але вже з почат­ку наступного IX ст. їх стає усе менше, а у землеробстві їхня праця пе­рестає застосовуватися зовсім.

Розміри наділу державних чиновників і воєначальників залежали від титулів або посад на імператорській службі, від 8 тйо (1 тйо = 10 тан = 1,2 га) для нижчих рангів до 80 тйо для принців першого рангу, урядові наділи від 6 тан до 40 тйо, а також наділи за особливі заслуги перед державою, наприклад, за участь у перевороті Тайка -до 250 тйо. Рангові і урядові наділи надавалися на час перебування у тому чи іншому ранзі або на посаді. Даровані наділи - пожиттєво, ча­сами - на 1-3 покоління, а у окремих випадках - і навічно. Перетво­рення права користування у право володіння стало лише питанням часу. Крім землі, чиновнику чи особі високого рангу могли бути на­дані т. зв. приписані селяни (від 100 до 800 дворів особі високого ран­гу та від 300 до 8 тис. дворів - посадовій особі). Половина зернового податку цих селян йшла у державну казну, а друга половина, інші по­даті та робоча повинність селян залишалися в розпорядженні титуло­ваної особи або чиновника.

Усі чиновники призначалися імператором відповідно до табеля про ранги. Члени імператорської родини та аристократи передавали свої титули у спадок. Як правило, феодальну аристократію становили на­щадки родових старійшин, а також невелика кількість людей незнат­ного походження, які відзначилися на державній службі.

Весь цей порядок складався впродовж понад півсторіччя і був за­вершений в 701 р. в зводі законів Тайхорьо.

Першою постійною столицею Японії було м. Нара, відбудоване в 710 р.

Історики обгрунтовано твердять про великий вплив, який здійсню­вав на появу та формування японської феодальної держави приклад континентального Китаю та його феодальних держав.

Розвинутий феодалізм в Японії (X-XV ст.) був більшою мірою су­то японським явищем, ніж запозиченням чийого б то не було історич­ного досвіду. Клас феодалів у цей час складається ніби з трьох груп: служила і придворна знать; посадові особи провінційних апаратів управління (губернатори та їх помічники); нижча знать - уродженці і жителі своєї провінції (нащадки тих родових старійшин, чиї предки не взяли свого часу участі в двірцевій боротьбі за владу).

Імператорський дім був у черговий раз відсторонений від реальної влади. Перенесення імператорської столиці в Кіото у 794 р. було зов­нішнім виявом посилення влади клану Фудзівара. Спочатку встанов­лювався порядок, за яким імператори повинні були брати собі дружин тільки з цього роду, далі - більше. В 858 р. Фудзівара присвоїли собі владу регентів (при неповнолітньому імператорі), а у 887 р. - верхов­ного канцлера при повнолітньому монарху. Вихідці з роду Фудзівара в цей час заповнили собою весь центральний апарат, фактично заво­лодівши верховною владою.

2. Релігія

При регентах Фудзівара стрімко зростає значення буддизму в яко­сті державної релігії. Не лише імператори, як це бувало в минулому, але й регенти та всі найпомітніші чиновники наприкінці життя става­ли монахами, проте не випускали з своїх рук віжки управління. Центр адміністративного керівництва перемістився до буддистських монасти­рів, тим самим буддистське духовенство зосередило в своїх руках ве­личезну владу. За монастирські посади йшла активна боротьба, при­чому клан Фудзівара пильно слідкував, щоб усі вищі релігійні посади в монастирських сангхах надавалися його членам. Зростало політичне і економічне значення буддистських монастирів, особливо тих, що належали найбільш впливовим і активним сектам, наприклад, Тендай з центральним монастирем на горі Хіей. Монастирі іноді не підкоря­лися наказам властей і вимагали для себе все нових привілеїв

Переділи землі, які мали проводитися кожні шість років, у цей час не робилися по 50-60 літ. Ті чиновники, які мали слідкувати за наді­ленням селян державною землею, найчастіше просто привласнювали ці землі. В Х-ХІ ст. маєтки найкрупніших феодалів були не тільки звіль­нені від оподаткування, але й дістали численні імунітети: місцеві власті не мали права «входити на ці землі». У приватновласницьких помістях (сьон) зникла будь-яка різниця між рабом і селянином. Процес цей від­бувався у двох напрямках - з одного боку, зростали повинності колись напіввільних селян, з другого - феодали «дарували свободу» рабам, аби запобігти їх втечі до іншого феодала, який зманював «свободою». Експлуатація при цьому залишалася майже незмінною. Як економічно збиткове, рабство було офіційно скасоване на поч. X ст.

У ХІ-ХІІ ст. відбувається укрупнення помість. Для боротьби з по-встанцями-селянами власники починають формувати власні збройні загони, не особливо покладаючись на допомогу урядових військ. Ве­рбувався часто усякий набрід - збіглі з державної служби солдати, селяни-втікачі тощо. Дружинник зобов’язувався вірою і правдою служити своєму феодалові, а феодал - годувати, зодягати і забезпечу­вати житлом свого дружинника. З часом дружинники почали отриму­вати від господаря певні земельні наділи. Так з’явився новий служи­лий клас самураїв, на службі не держави, а якого-небудь могутнього феодального дому. Наприклад, на північному сході країни на початку ХП ст. найвпливовішим був дім Мінамото.

Імператорський дім прагне, спираючись на монастирі, ослабити вплив Фудзівара. Ця епоха подолання Фудзівара розтягнулася на ціле століття - т. зв. епоха Інсей (1069-1167). Допомогу імператорській владі подавали і деякі феодальні родини, невдоволені засиллям Фу­дзівара. їхні самурайські загони ставали активними учасниками полі­тичної боротьби за безроздільну владу в державі. З 1156 по 1185 pp. політичну владу в країні утримував у своїх руках дім Тайра, чиєю опорою був південний захід країни. Проти Тайра виступив рід Міна­мото з північного сходу. Перемога у цій боротьбі забезпечувалася кращою організацією власного самурайського війська Мінамото.

Скориставшись цим, воєначальник Йорітомо (з роду Мінамото) добився свого проголошення у 1192 р. верховним правителем держави з титулом «сьогун» (провідник, військовий вождь). Сьогунам доводи­лося вести постійну боротьбу з залишками впливу Фудзівара та сто­личною аристократією. Найзапеклішим бунтом столичної аристокра­тії став заколот 1221 p., який сьогунам Мінамото вдалося придушити. Дружинники-самураї на службі у Мінамото відчутно збагатилися внаслідок цих перемог: так, після придушення заколоту 1221 р. пере­можці відібрали у переможених і розділили близько 3 тис. помість. Багато хто з цих дружинників пізніше перетворився на великих феода­лів - даймьо. Зміцнили свої позиції і самураї, що перебували на службі у родини Ходзьо - головного васала Мінамото. Таким шляхом склада­лося дрібнопомісне дворянство (самурайство), яке володіло землями на основі дарчих грамот свого сюзерена. Пішли в минуле влада імперато­ра і централізовано-адміністративне управління з монастирів, харак­терне для періоду регентства Фудзівара.

Пануючий клас феодалів, який оформився як військово-помісне дворянство (бусі, самурай), став також підґрунтям для нового держав­ного апарату, на чолі якого стояв сьогун. Найбільш привілейовану групу становили т. зв. гокенін - самураї, що перебували у безпосеред­ній васальній залежності від самого сьогуна. Це були нащадки тих дружинників, з якими Мінамото завоював владу в країні. Другу групу становили самураї, які походили від дружинників з маєтків столичної аристократії, монастирів та імператорського дому.

Дзен-буддизм з його принципами і нормами значною мірою ви­значив кодекс самурайської честі, «шлях воїна» (бусідо). Мужність та вірність, загострене почуття достоїнства і честі воїна-рицаря (образа якої змивається кров’ю), культ самовбивства в ім’я честі і обов’язку (не лише хлопчики в школах, але й дівчатка з самурайських родин спеціально навчалися цьому мистецтву: хлопчики - робити харакірі, дівчатка - заколюватися кинджалом), філософія фаталізму в поєднан­ні з фанатичною відданістю своєму патрону, впевненість в тому, що славне ім’я загиблого на полі бою буде шануватися наступними по­коліннями у віках - усе ці настанови увійшли в поняття бусідо і на довгі сторіччя визначили національний характер.

Японська релігія не містить європейського уявлення про рай як винагороду за достойне життя, тим самим моральні якості самурая не перебували у залежності з обіцянкою посмертного блаженства, якою стимулювалися, наприклад, європейські хрестоносці чи воїни ісламу. Винагородою мала бути лише висока пам’ять живих про загиблого. І ще одне. Різні цивілізації створили свої уявлення про найбільший успіх в житті. Багатство, слава, кар’єра освіченого чиновника (остан­нє - характерно для сусіднього з Японією Китаю), успіх у протилеж­ної статі тощо - все це було несуттєвим в системі цінностей бусідо.