3. Північнонімецький союз. Утворення Німецької імперії

У 1853 р. Пруссії вдалося відновити митну унію, яка економічно об’єднала під її проводом більшість держав Німецького союзу. Успі­хом держави стало і демонстративне невтручання німецьких держав в італо-франко-австрійську війну 1859 р. Член Німецького союзу Авст­рія вела цю безуспішну війну з чужоземними державами без підтрим­ки німецьких союзників.

Австрія у 1864 p. дещо несподівано вступила у союз з Пруссією проти Данії. Коротка війна проти датчан завершилася відторгненням Шлезвіга та Гольштейна. Однак розділити здобич двоє заклятих союз­ників так і не зуміли. Шлезвіг на короткий час ставав прусським, Голь-штейн - австрійським. Але уже в квітні 1866 р. Пруссія уклала анти-австрійський союз з Італією. Цей союз був підтриманий іншими ні­мецькими державами. В битві при^ Садовій (Чехія) у 1866 р. Австрія зазнала нищівної поразки. Франц-Йосиф І звернувся до французького імператора Наполеона НІ з проханням про посередництво в укладенні миру з Італією з тим, щоб мати змогу продовжити війну з Пруссією.

Однак у Наполеона III було своє бачення ситуації, яке, в основно­му, збігалося з намірами Бісмарка. 26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропо­нованих посередником - Наполеоном III. Старий Німецький союз під­лягав ліквідації, натомість створювався новий Північноншецький со­юз з держав, розташованих на північ від р. Майн. Участь Австрії у створенні та діяльності Союзу виключалася. Пруссія в цьому Північ-нонімецькому союзі отримувала військове командування, а разом з ним і провідну роль в усіх справах союзу.

З цього часу надії німецької буржуазії на майбутнє возз’єднання будуть пов’язані виключно з Пруссією. А саме об’єднання Німеччини відбуватиметься на основі прусської політичної системи. 18 німець­ких держав та три вільних міста (Гамбург, Бремен і Любек) підписали союзний договір та прийняли на початку 1867 р. союзну конституцію. Поза Північнонімецьким союзом залишалися Баварія, Баден та части­на Гессен-Дармштадту, які однак перебували у військовому союзі з Пруссією. В країнах Північнонімецького союзу налічувалося близько ЗО млн населення, а у південнонімецьких державах- не членах Сою­зу - лише 8 млн.

Згідно із союзною конституцією 1867 р., скликався союзний дво­палатний парламент - рейхстаг. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, але виборчих прав були позбавлені жінки, солдати і домашня прислуга. Обмежені права рейхстагу повністю контролюва­лися владою президента Союзу - прусського короля та верхньої пала­ти - Союзної ради. Президенту Союзу належало виключне право скликати і розпускати рейхстаг та Союзну раду. Президент затвер­джував закони, прийняті парламентом. Єдиним союзним міністром був канцлер Союзу, відповідальний перед президентом - прусським королем. Перед рейхстагом канцлер відповідальний не був. На чолі окремих відомств (міністерств) були поставлені статс-секретарі - без рангу міністра, підлеглі канцлеру.

Свідченням виключної ролі Пруссії у об’єднанні 1866-1867 pp. може бути хоча б той факт, що деякі німецькі держави, як-от Ганно­вер і Нассау, не увійшли до Північнонімецького союзу як самостійні суб’єкти, а були просто приєднані до Пруссії. Остання, як бачимо, анітрохи не побоювалася, що називається, сполохати рибу, тобто на­строїти проти себе інших членів новоутворюваного союзу. Заради справедливості зазначимо, що безапеляційна поведінка Пруссії пояс­нювалася не лише її військовою могутністю на фоні союзників. Утво­рення цього союзу відповідало настроям й інтересам широких верств населення. Створення єдиного внутрішнього ринку, введення єдиної системи мір та ваг, єдиного торговельного кодексу і єдиного вексель­ного права сприяли розвитку промисловості і торгівлі об’єднаної час­тини Німеччини.

Однак мала ця палиця й інший кінець. Південнонімецькі держави, які у період з 13 серпня по 21 жовтня 1866 р. уклали з Пруссією вій­ськові конвенції на п’ятирічний термін, почали політичний дрейф у сторону Франції. Для Баварії, Вюртемберга, Бадена та ін. позасоюз-них держав Північнонімецький союз, в якому домінувала Пруссія, став не стільки магнітом, скільки виразною загрозою їх незалежності. Задум Бісмарка стосовно цих держав полягав у тому, щоб спровоку­вати війну з Францією (сама Пруссія обов’язково мусила виступити в ролі «жертви») й у ході цієї війни перетворити військових союзників у політичних, включити південні німецькі держави до політичних структур Північнонімецького союзу. У 1870 р. ці плани блискуче здійснилися.

Суперечка між Францією і Пруссією виникла з приводу кандида­тури на «вакантний» іспанський престол. Наполеон III звернувся до прусського короля з ультиматумом, на який король поспішив дати заспокійливу відповідь. Бісмарк з власної ініціативи скоротив текст королівського листа так, що він набував зневажливого щодо Наполе­она III змісту. Бісмарк був переконаний у перевазі німецької зброї, але уперто наполягав: «Важливо, щоб ми були тими, на кого напали».

19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німець­кого полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупо­ваному німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південноні­мецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об’єднувала у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60 відсотків те­риторії імперії, понад половину її громадян становили прусські під­дані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імпе­рії був двопалатним.

Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депута­тів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав - від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, от­же, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову. Нижня палата (рейхстаг) обиралася на ос­нові загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, го­лосування. Термін її повноважень складав 3, а з 1887 p.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов’язаний нака­зами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійсню­вав на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськи­ми міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союз­ної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер.

Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерсь­кого уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і профе­сійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо.

Суб’єкти імперії мали свої власні ландтаги та місцеві уряди. На долю цих місцевих урядів - 25 суб’єктів федерації - випадало, головним чином, проведення в життя імперських законів. Функції рейхстагу окреслювалися ст. 23 імперської конституції: «Рейхстаг має право пропонувати закони ... і направлені йому петиції передавати Союзній раді та імперському канцлеру». Тим самим рейхстаг був пе­ретворений у суто дорадчий орган.

Якщо проводити історичні паралелі, то цей імперський порядок дещо нагадуе... Радянський Союз у тій формі, яким він був витворе­ний Сталіним на середину 30-х років XX ст. Порівняйте - Верховна Рада, обрана всенародним голосуванням, лише штампує законопроек­ти, розроблені в надрах урядово-партійного апарату і схвалені на По-літбюро. Радянський уряд де-факто відповідальний не перед парла­ментом, а перед керівником правлячої партії - своєрідним аналогом німецького імператора. Республіканські Верховні Ради та Ради мініс­трів фактично дублюють загальносоюзні закони, додаючи до них ма­лу дещицю національного колориту. Думається, такий збіг деталей не зовсім випадковий, можливо, навіть, що Сталін свідомо обрав німе­цьку імперську модель як своєрідний негласний зразок.

Переваги такої системи полягали в її стабільності. Правила гри в економіці, політиці, військовій справі тощо встановлюють компетентні чиновники, а не політики-дилетанти. Водночас населення перебуває в ілюзії, що живе в демократичній країні: регулярно проходять вибори, парламентарі виголошують запальні промови з високої трибуни, місце­ві парламенти можуть навіть відстоювати якісь місцеві звичаї і традиції (наприклад, в УРСР та УзРСР, на відміну від решти союзних респуб­лік, жінки отримали змогу виходити заміж не з 18, а з 17 років; на Кав­казі, де холодна зброя становить елемент національного одягу, її но­шення не вважалося карним злочином і т. ін.). Зрозуміло, що були і свої відмінності. В Німецькій імперії була дозволена багатопартій­ність. Президент Німецької імперії був пов’язаний контрасигнатурою канцлера (якого ж сам і призначав). Влада імператора теоретично була обмежена Союзною радою, але він як прусський король сам призначав потрібну кількість її членів. Посада імператора була довічною і спад­ковою, а керівники СРСР обиралися і могли бути зміщені (Хрущов).

Німецький уряд звертав мало уваги на парламентську говорильню. Свідченням цього можуть бути стосунки уряду і лівих. Репресії проти соціал-демократичної партії, розпочаті т. зв. Виключним законом проти соціалістів 1878 p., зачепили усього кілька тисяч чоловік (1500 ув’яз­нених, 900 - висланих). Але, незважаючи на репресії, у 1884 р. соці­ал-демократи здобули в рейхстазі 24 місця, у 1890 - 35, у 1893 p.- 44, а напередодні першої світової війни ця фракція (111 місць) взагалі була найчисельнішою у нижній палаті парламенту. Та ця «опозицій­на» партія в цілому була лояльна щодо вищої імперської влади і до пріоритетів виробленої цією владою основ зовнішньої і внутрішньої політики. Рішення про вступ у світову війну було де-факто підтрима­не німецькими соціал-демократами, незважаючи на власні антивоєнні резолюції передвоєнних років.

З іншого боку, давно помічено, що недоліки - це тільки продов­ження достоїнств. Уміння «загнати джина опозиції у пляшку» ніколи не вирішувало проблем, які породжували саму опозицію. У Німеччи­ні всесилля пануючої верхівки оберталося химерними цілями досяг­нення світового панування, що в кінцевому підсумку поставило краї­ну на грань катастрофи.

Отримані у 1871-1873 pp. 5 млрд франків контрибуції з переможеної Франції зумовили бурхливий економічний розвиток Німеччини. На поч. XX ст. вона виробляла промислової продукції більше, ніж Англія, Франція чи будь-яка інша європейська країна (попереду зна­ходилися лише США). До 1914 р. з Німеччини були вивезені капітали на суму в 44 млрд франків - і це при тому, що країна була практично позбавлена колоній. Німецький уряд напередодні світової війни міг собі дозволити виділяти на військові потреби у 2,5 рази більші суми від витрат на мирні статті бюджету. Для порівняння, у сусідній Франції військові витрати складали третину бюджету.

Швидкі темпи економічного росту Німеччини стимулювалися дер­жавою. Робітничий рух потрапив під ефективний державний контроль після того, як у 1908 р. був прийнятий Закон про союзи. Цей акт до­зволяв розпуск будь-якого об’єднання під приводом «порушення карного законодавства».

Усвідомлення власних переваг над європейськими сусідами, зумо­влених більш ефективною системою державного управління, призве­ло до завищеної переоцінки німецьких можливостей політичним ке­рівництвом країни. Відомо, що плани світової війни були складені генералом Альфредом фон Шліффеном ще за 8-9 років до 1914 р. План Шліффена передбачав блискавичні строки війни: спершу за 4– 5 тижнів розгром супротивника на Західному фронті, а далі - такий же миттєвий розгром Східного фронту. Уся кампанія війни на два фронти мала бути завершена і виграна «до осіннього листопаду».

Звичайно, цей план, як показали реальні події, був авантюрою. Од­нак готовність Німеччини до війни проти решти світу та понад 4 роки здатності провадити таку війну практично без союзників (їх доводило­ся безперервно рятувати німецькими резервами) не можуть не вражати.

Внутрішній ресурс міцності Другого Рейху нерозривно пов’язаний з ефективністю його державної організації та своєрідної досконалості бюрократичної машини.

Паралельно з розбудовою апарату Німецької імперії проходило і становлення загальнонімецького права. Ще у 1848 р. почав діяти спі­льний для більшості членів Німецького союзу вексельний статут, а у 1861 p.- торговельний кодекс. У 1873 р. приймається поправка до конституції, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії. Вироблення Німецького цивільного укладення затягнулося до серпня 1899 р. (вступило у дію з 1 січня 1900 р.) внаслідок опору поміщицької верстви. Незважаючи на певні обмеження в праві розпо­рядження землею, Укладення 1900 р. відповідало в цілому новим іс­торичним умовам буржуазного розвитку країни. Сам документ скла­дається з 5 книг: загальні питання права, зобов ‘язання, речове право, шлюбно-сімейне законодавство, спадкове право. Ця пандектна (тобто «всеохоплююча») схема пізніше була запозичена цивільним правом інших країн. Щоправда, загальний обсяг Німецького цивільного укла­дення (2885 параграфів) робить його надто громіздким порівняно з цивільним Кодексом Наполеона.

Право власності на земельну ділянку поширюється на надра і на повітряний простір над нею. Однак для експлуатації надр чи викорис­тання повітряного простору вимагається спеціальний дозвіл урядових органів. Угоди із землею і нерухомістю мають обов’язково фіксува­тися в іпотечних книгах. Сучасне законодавство розвинутих капіталі­стичних країн, включаючи й Німеччину, проголошує державну влас­ність на надра, водні ресурси, повітряний простір. Як бачимо, Цивільне укладення 1900 р. більш розширено трактувало права власника неру­хомості, ніж це прийнято сьогодні.

Закладалися Німецьким цивільним укладенням і основи соціаль­ного законодавства. Працедавець зобов’язувався забезпечити захист робітника від небезпеки для його життя і здоров’я під час роботи, а у разі хвороби чи нещасного випадку виплатити грошову допомогу.

У шлюбному законодавстві зазначалося, що «чоловіку належить вирішення усіх справ стосовно спільного подружнього життя». Мож­ливо, тут далися взнаки і особисті переконання кайзера Вільгельма І щодо місця і ролі жінки - три «К»: «кюхен, кіндер, кірхе», тобто «кухня, діти, церква». Головним обов’язком жінки Цивільне укла­дення оголошувало ведення домашнього господарства.

В цілому цей документ мав велике позитивне значення, оскільки усував цивільно-правову строкатість 25 суб’єктів імперії, означав пе­ремогу буржуазних принципів над пережитками феодалізму в праві об’єднаної Німеччини.

У галузі карного права найбільш значною пам’яткою стало Карне укладення 1871 р. Серед покарань домінують жорсткі санкції - смерт­на кара, тюремне ув’язнення, каторжні роботи. Характерно, що класо­ва боротьба оголошувалася карним злочином.

У 1877 р. був прийнятий карно-процесуальний кодекс. Він закрі­пив процедуру змішаного (розслідувального і змагального) процесу, що теж було ознакою буржуазної еволюції права. Відмінним момен­том від законодавства інших країн стала та обставина, що потерпілий міг виступати додатковим звинувачувачем спільно з прокурором. До­пускався перегляд не лише звинувачувальних, але й виправдальних вироків (у англосаксонській системі особа, визнана одного разу судом невинною, не може бути вдруге притягнута до відповідальності за тим же звинуваченням).