2. Становлення єдиної німецької держави

Поразка червневого повстання робітників у Парижі означала пово­рот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій вплив і на долю німецького об’єднання. Шанс здійснення цього об’єднання революційним шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з проведенням назрілих демократичних перетворень був остаточно упущений. А те, що така можливість реально існува­ла, з особливою рельєфністю продемонстрували події у Шлезвігу і Гольштейні.

Ці німецькі землі на поч. 1848 р. перебували у складі Данії. Під впливом німецької революції їх населення піднялося на повстання. Йому на допомогу з багатьох держав Німецького союзу потягнулися загони озброєних добровольців. Під тиском масового патріотичного руху в боротьбу за звільнення Шлезвіга і Гольштейна включилися і окремі німецькі уряди. На чолі союзних військ, що воювали про­ти Данії, був поставлений прусський генерал Врангель. Однак уже 26 серпня 1848 р. у м. Мальме було підписано перемир’я між німець­кими державами і Данією. Його умови передбачали ліквідацію Тим­часового (німецького) уряду Шлезвіга і Гольштейна, вивід німецьких збройних загонів із цих територій.

Франкфуртський парламент без особливих коливань ратифікував укладене в Мальме перемир’я уже 16 вересня. Армія тепер стала по­трібна для боротьби з «внутрішнім» ворогом, тобто революцією. Ще в липні, тобто відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії впав ліберальний кабінет Кампгаузена і був сформований контррево­люційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки, якими керував усе той же Врангель.

З листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранде­нбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний перево­рот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу пе­реведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого розго­лосу розпустили.

Тоді ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна кон­ституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів, пред­ставництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканність при­ватної власності. Разом з тим королівська влада проголошувалася «Божою милістю». Король отримував уповноваження права абсолют­ного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова система, вводилися певні обмеження щодо виборчого права.

Уже ЗО травня 1849 р. король видав «трикласний виборчий закон», яким скасовувалося загальне виборче право. Згідно з цим докумен­том, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Усі три кла­си виборців (відповідно - 153 тис, 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шля­хом відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така процедура «виборів» забезпечила в першому з обраних ландта-гів 250 з 350 депутатських місць королівським чиновникам.

31 січня 1850 р. Пруссія, знову ж таки з рук короля, а не ландтагу, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але вже з 1852 р., за наполяганням канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спад­ковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних ко­ролем перів. Сюди ж спочатку потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів, але у 1852 р. їх представництво було скасоване.

За Конституцією 1850р., король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконав­чої влади. Він міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого засідання ландтагу, якщо склад обраних депу­татів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвіт-ними ландтагу, не несли колективної відповідальності, не йшли у від­ставку внаслідок вотуму недовір’я. По суті, ландтаг залишався дорад­чим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р.

Одночасно Франкфуртський парламент розробив проект загаль-ноімперської конституції. Його було схвалено 28 березня 1849 р. Конституція зберігала 36 німецьких монархій та старий державний апарат в усіх німецьких землях. Тим самим встановлювалася своєрід­на федерація німецьких монархій. Але, на відміну від колишнього Німецького союзу, мала бути створена загальнонімецька центральна влада. Носієм цієї влади ставали спадковий імператор та загальноні-мецький парламент - рейхстаг. Це був крок до реального возз’єд­нання Німеччини. Франкфуртська конституція проголошувала рів­ність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної влас­ності, свободу слова, совісті, зібрань. Того ж дня, 28 березня 1849 p., франкфуртський парламент прийняв рішення запропонувати імператорську корону прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV. Однак король відмовився прийняти корону з рук зборів, створених револю­цією. Услід за прусським монархом про свою відмову визнати владу центральних органів, створених Франкфуртською конституцією, ого­лосили уряди Австрії, Баварії, Ганновера, Саксонії. Тим самим було відкинуто останню можливість революційного, здійсненого волею народних мас об’єднання Німеччини.

Силами німецької реакції були жорстоко придушені повстання в Дрездені (4-9 травня 1849 р.), в Рейнській Пруссії (10-11 травня), Баварському Пфальці і Бадені (13 травня - 23 липня) на підтримку Франкфуртського парламенту і прийнятої ним конституції. Показово, що основну ударну силу контрреволюції становило 60-тисячне прусське військо.

Таким чином, прусська монархія, поставлена перед вибором між буржуазно-демократичною федеративною імперією, очолюваною прус­ським королем, і подальшим збереженням німецької роздробленості, обрала другий шлях. Мовою шахістів, темп було принесено в жертву якості. Прусські королі, звісно, прагнули до встановлення своєї геге­монії в Німеччині, до імператорського титулу та пов’язаних з ним переваг. Але їхньою метою була влада не номінальна, а близька до абсолютної, якщо не абсолютна.

З цієї точки зору, гра на відновлення давньої Німецької імперії, де імператор «царював, але не правив», не вартувала свічок. Відмова від імператорського титулу у березні 1849 р. була лише тактичним кро­ком. Уже в травні того ж року з ініціативи прусського уряду був створений союз трьох королів (прусського, саксонського і ганновер-ського), до якого згодом приєдналися ще 27 дрібніших держав.

Тим самим утворилася Німецька унія на чолі з Пруссією. Навесні 1849 р. об’єднані німецькі війська, порушивши перемир’я, укладене в Мальме з Данією, вторглися до датської Ютландії. Це викликало зро­зуміле занепокоєння в європейських столицях - мати в центрі Європи войовничу об’єднану Німеччину не входило до планів жодної з того­часних великих держав. Під тиском Австрії та Росії Німецька унія була розпущена.

У травні 1851 р. відбулося остаточне відновлення Німецького сою­зу у тому вигляді, в якому він існував до революції 1848 р. Австрія не бажала втрачати свої позиції в німецьких державах. Будь-які спроби Пруссії ослабити австрійський вплив у цьому регіоні наштовхувалися на спротив Австрії, а услід за нею й інших європейських держав. Так, намагання Пруссії приєднати Шлезвіг і Гольштейн викликали актив­ну протидію російської, англійської та французької дипломатії. За Лондонською угодою (травень 1852 p.), обидва герцогства залишалися у складі Данії. І все ж головним політичним суперником Пруссії в середині XIX ст. залишалася Австрія. Боротьба за гегемонію в Цен­тральній Європі мала рано чи пізно неминуче вилитися у збройну су­тичку цих країн. Готуючись до майбутньої війни за об’єднання Німеч­чини під своєю егідою, Пруссія нарощувала власні економічні потуги та військові сили. За період з 1850 по 1870 pp. протяжність її залізни­чних колій виросла втричі. Втричі зріс і прусський експорт. Різко збільшилося число парових двигунів, задіяних у промисловості.

Успішна конкуренція з сусідніми державами досягалася шляхом ви­сокого рівня експлуатації. Тривалість робочого дня встановлювалася на рівні 13-14 год., реальна заробітна плата в промисловості за період 1850-1885 pp. впала на 40%. Втім, саме Пруссія першою серед німець­ких держав ввела законодавство з охорони дитячої праці (1853 p.).

Для підтримання високих темпів розвитку промисловості пруссь­кий уряд потребував класового миру. В цьому зв’язку цікавою вида­ється політика канцлера Бісмарка. З вересня 1862 р., не скасовуючи «гарантованих» Конституцією 1850 р. прав і свобод, канцлер піддавав їх своєрідній редакції. Так, дозволена Конституцією свобода зібрань обмежувалася тим, що ці зібрання були дозволені лише у приміщенні, але не на квартирі організатора. Крім певних сум на винайм примі­щення, вимагалася ще й певна політична репутація винаймача -зв’язуватися з відверто радикальними елементами охочих було мало.

У 1863 р. Бісмарк ввів розпорядження про наступну цензуру. Тим самим офіційно свобода слова і друку зберігалися, але після трьох попереджень нелояльний друкований орган підлягав закриттю. З допомогою тих же нехитрих прийомів Бісмарк обходив і постанови ландтагу, зокрема в бюджетній сфері. Суми на оборону витрачалися в обхід затвердженого бюджету. На майбутню війну Бісмарк витрачав 22 млн талерів, тобто більше 40% від 51-мільйонного бюджету.