8. Третя республіка. Державно-політичний лад Франції напередодні Першої світової війни

Поразка Паризької Комуни призвела до посилення реакції в країні. У травні 1872 р. був прийнятий закон, за яким організаторам і членам робітничих союзів загрожувало ув’язнення терміном від 3 місяців до 5 років та штраф до 2 тис. франків. Того ж року було прийнято рі­шення про розпуск Національної гвардії.

Хоча офіційно ще 4 вересня 1870 р. була проголошена республіка, питання про форму державної влади залишалося відкритим. У Націо­нальних зборах більшість депутатів становили монархісти, щоправда в їх середовищі не було єдності. Легітимісти намагалися відновити династію Бурбонів, а орлеаністи і бонапартисти неодмінно хотіли ба­чити на престолі представників власних династій.

Президентом Третьої республіки в кінці серпня 1871 р. був прого­лошений Тьєр. Після дострокової сплати контрибуції Німеччині (для цього були проведені дві державні позики) окупаційна армія покину­ла Францію наприкінці 1873 р. Однак навіть цей політичний успіх Тьєра не міг задовольнити монархічну більшість Національних збо­рів. Тому в травні 1873 р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних зборів на термін 7 років було обрано бона­партиста Мак-Магона. Після тривалих дискусій більшістю в один го­лос Національні збори прийняли в 1875 р. закон, який закріплював буржуазно-парламентарну республіку.

Того ж року була прийнята Конституція, яка складалася з трьох органічно пов’язаних між собою законів. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. До їх компетенції належало при­йняття законів, обрання президента, контроль за діяльністю уряду. Палата депутатів обиралася терміном на 4 роки. Із 300 депутатів Се­нату 225 обиралися на 9 років, а решта 75 призначалися пожиттєво самими Національними зборами. Чоловікам надавалося загальне ви­борче право, вибори були прямими. Були позбавлені виборчих прав жінки, військовослужбовці, особи без цензу осідлості (6 місяців) та населення колоній. У випадку потреби Сенат міг бути перетворений у суд над президентом за звинуваченнями про посягання на державну безпеку.

Закони приймалися методом човника - передачі від нижньої пала­ти до верхньої і навпаки, аж до повного узгодження усіх положень документа обома палатами. Президент, що обирався Національними зборами, був наділений широким колом повноважень. Він отримав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів, право укладення договорів з іноземними державами, включаючи таємні, право призна­чення ^зміщення міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому підпорядковувалася армія, поліція та інші владні струк­тури. Мав президент і право помилування та амністії. Разом з тим акти президента потребували підпису відповідного міністра (контра-сигнатури), він не мав права без згоди парламенту оголошувати війну. За своєю суттю створений державний лад був компромісом між монархією та республікою.

Вибори 1875 p., проведені на основі нової конституції, дали пере­вагу республіканцям. Всупереч волі президента Мак-Магона були сформовані республіканські кабінети Дюфора, а згодом - Сімона. 16 травня 1877 р. президент відправив у відставку кабінет Сімона і призначив прем’єром монархіста де Бройля. Цей уряд складався ви­ключно з монархістів, і республіканська палата депутатів відмовилася визнати його. У відповідь, Мак-Магон 25 червня 1877 р. розпустив нижню палату. Нові вибори проходили під шаленим тиском владних структур і церкви, але принесли ще один успіх республіканцям. Вони отримали 335 місць із загального числа 550 депутатів. У січні 1879 p., вичерпавши усі свої можливості, президент пішов у відставку.

Національні збори обрали новим президентом поміркованого рес­публіканця Ж. Греві. В швидкому часі республіканці зайняли ключові позиції в державному апараті, «Марсельєза» була знову проголошена державним гімном, а день взяття Бастилії, 14 липня,- державним святом.

У 1884 р. було проведено закон, який забороняв навіть ставити на го­лосування питання про скасування республіканської форми правління.

В середині 80-х років XIX ст. Франція зіткнулася з соціальним ру­хом, який дістав назву буланжизму і був різновидністю бонапартизму. Військовий міністр (з 1886 р.) Буланже звільнив з армії кількох офі-церів-монархістів, оголосив під час деказвільського страйку, що не дозволить використати армію проти робітників, заявив про необхід­ність реваншу за поразку у війні 1870-1871 pp. з Німеччиною.

Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породжував ще один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд, вимагалося об’єднання у коаліцію кількох пар­тій. Найменша незгода вела до розпаду коаліційної більшості і відпо­відно - до відставки уряду. Підраховано, що з 1875 по 1914 рр. у Франції змінилося 48 урядів, тобто середня тривалість перебування при владі міністерського кабінету не перевищувала 10 місяців. А, на­приклад, з березня 1911 по червень 1914 pp. змінилося аж 8 урядів.

Як не дивно, зміна урядів зберігала міністерські портфелі за ліде­рами політичних партій - змінювалися лише посади, відповідно до умов нового міжпартійного компромісу. Так, Фрейсіне був прем’єром 4 рази, а членом кабінету - 13, Пуанкаре 6 разів очолював кабінет, а Бріан - навіть 11 (!). Така наступність до певної міри компенсувала звиви та зигзаги французької зовнішньої і внутрішньої політики, пов’язані зі зміною коаліційних урядів.

Однак порівняння виконавчої влади Франції і сусідньої Німеччи­ни, показує, що остання дещо вигравала від дотримання послідовно­сті у роботі виконавчої влади. Особливо чітко виявилася ця різниця після початку Першої світової війни. Незважаючи на те, що до війни тією чи іншою мірою готувалися усі європейські країни, Німеччина виявилася підготовленою найкраще і відразу перенесла бойові дії на територію Франції, створивши вже у серпні 1914 р. небезпечну загро­зу окупації французької столиці.

Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався бороть­бою двох тенденцій - демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни (1880 р.), проголошення сво­боди друку (1880 p.), відновлення свободи зібрань (1881 p.), закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції (1884 р.). У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи вилучалися з-під на­гляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося застере­женнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, де­кларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх прове­дення виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно повідомляти поліцію.

У разі виникнення бійки (часто спровокованої) поліція мала право розпустити збори. Як наслідок, поліція спільно з армією на законних підставах розігнала вуличну демонстрацію парижан 1 травня 1890 p., а розгін першотравневих демонстрацій 1891 р. обернувся десятками убитих і поранених демонстрантів.

Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв. «злодійський закон» 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася роботами у Кайєнні, а також чистку судового апа­рату 1883 р. за політичною ознакою тощо.

У 1894 р. в Ліоні анархіст Казеріо убив президента Французької ре­спубліки Саді Карно. Ситуацією спробували скористатися монархісти та інші антидемократичні сили. Того ж року французька контррозвідка звинуватила у спробі продати секретні документи німецькому війсь­ковому атташе капітана французького генерального штабу Дрейфуса, єврея за національністю. Незважаючи на повну необґрунтованість зви­нувачень, нещасного засудили до довічного ув’язнення в колоніях.

Країною прокотилася хвиля антисемітизму. Через деякий час на­чальник контррозвідки полковник Пікар отримав докази, що викрили справжнього зрадника. Ним виявився майор Естергазі, авантюрист, який видавав себе за нащадка угорського аристократичного роду. Ко­мандування зробило спробу зам’яти справу: Естергазі тихо перевели на службу у Туніс, частину доказів просто знищили.

У 1898-1899 pp. справа Дрейфуса привернула до себе загальну увагу, вся Франція розкололася на два табори. Табір антидрейфусарів, що об’єднував усі антидемократичні, монархічні, шовіністичні та анти­семітські елементи, вирішив використати дестабілізацію внутрішньо­політичної обстановки для державного перевороту.

У 1899 р. в ході похорону президента республіки Фелікса Фора (який «ганебно» помер у публічному будинку під час перебування з повією) озброєні путчисти під проводом Деруледа спробували навіть скинути республіку.

Справа Дрейфуса була вдруге переглянута у 1906 p., він був реабі­літований і навіть підвищений у військовому званні. Однак, результат був набагато важливіший, ніж реабілітація однієї особи. Рядові фран­цузи на власні очі переконалися, чого варті усі міфи про дворянську честь вищого офіцерства - для врятування «свого» негідника генера-ли-аристократи пішли на службовий злочин, яким стало знищення документів, що прямо викривали державного зрадника.

Тривалий час основним аргументом монархістів була нібито мо­ральна перевага людей честі, дворян над простолюдом, якого більше цікавлять гроші, чи, тим більше, над представниками національної меншини, що далека від державних інтересів основної нації. Таке розвінчання міфу здійснило справжній переворот у настроях су­спільства.

Якщо у 1875 р. Франція не стала монархією лише тому, що три монархічні течії не зуміли домовитися між собою, то уже вибори 1902р. показали- ідея монархії у цій країні похована остаточно. Це ж підтвердили і вибори 1906 р., на яких радикали, ліві республі­канці і соціалісти зібрали 415 голосів проти 180 у правих та помір­кованих.