7. Друга республіка та Друга імперія

12 листопада 1848 р. була прийнята нова Конституція, яка прого­лошувала у Франції буржуазну республіку. Девізом цієї т. зв. Другої республіки стало: «Сім’я, праця, власність і суспільний порядок» (як відомо, Перша республіка 1790 років девізом мала «Свободу, рів­ність, братерство»). Недоторканними залишалися стара організація управління, включаючи і місцеве - муніципалітети, суд та армія. За­конодавча влада передавалася однопалатним Національним зборам (750 депутатів). Виборче право надавалося чоловікам з 21 року, ценз осідлості становив 6 місяців.

Виконавчу владу очолював Президент республіки (ст. 43). Йому було надане право ведення переговорів з іншими державами, оголо­шення війни і укладення миру, призначення і зміщення міністрів та вищого командного складу армії тощо. Ознакою влади президента стало закріплення у його повноваженнях права помилування (король Франції був позбавлений цього права ще Конституцією 1791 р.!).

Буржуазія прагнула створити в особі президента такий центр сили, який би став гарантом соціальної стабільності і недопущення повтору подій червня 1848 р. Хоча ст. 19 гарантувала принцип розподілу влад, але призначення суддів і прокурорів також потрапило до президентської компетенції.

Стаття 45 Конституції виключала повторне обрання президента. Владі Луї-Наполеона протистояли і дві монархічні течії в Законодав­чих зборах - легітимісти, чиїм кандидатом на престол був граф Шам-бор, та орлеаністи з кандидатурою графа Паризького. Президента підтримувало Товариство 10 грудня, створене з його прихильників і назване на честь перемоги на президентських виборах 1848 р. Корис­туючись правом призначення вищих посадових осіб, президент при­значив командуючого паризьким гарнізоном та начальника столичної поліції з числа своїх прихильників.

2 грудня 1851 р. під приводом захисту Конституції 1848 р. прези­дент здійснив державний переворот. Були заарештовані 16 лідерів опозиції та інші впливові політики - за звинуваченням у «змові проти держави». В прокламації, датованій 2 грудня, президент «іменем фран­цузького народу» розпустив Законодавчі збори. Термін повноважень президента був розширений до 10 років, замість попередніх чотирьох. Розробку законопроектів було передано Державній раді. Для урівно­важення майбутнього Законодавчого корпусу вводилася друга палата -Сенат. У відповідь на переворот ліві республіканці організували «Комітет опору» і вивели на барикади 3-4 грудня кілька тисяч своїх прихильників. Президент придушив цей виступ за допомогою регу­лярної армії. Близько 2 тис. загиблих за своїм соціальним походжен­ням належали швидше до дрібної буржуазії, ніж до пролетаріату, обезкровленого червневими боями 1848 р. Лояльність основної маси населення президенту була забезпечена формальним поверненням загального виборчого права для чоловіків, звуженого виборчим зако­ном 1850 р. Однак після перевороту 2 грудня 1851 р. Законодавчі збо­ри, Сенат, Державна рада мали суто формальний дорадчий характер.

14 січня 1852 р. Луї-Наполеон Бонапарт опублікував нову Консти­туцію. Влада президента, який обирався на десять років, поширюва­лася не лише на питання управління державою, а й на законодавство (міг проголошувати осадне становище і видавати декрети, оминаючи парламент. Закони країни також утверджував президент). В листопа-ді-грудні 1852 р. спочатку Сенат, а потім загальнодержавний плебіс­цит проголосили президента імператором під іменем Наполеона III. Цікаво, що в загальних рисах етапи сходження до імператорської влади Наполеона III дуже нагадували еволюцію Наполеона І після відсторонення від влади Директорії у 1799 р. Племінник ніби «двічі увійшов у ту саму річку».