5. Контрреволюційний переворот 9 термідора. Директорія

9 термідора (2 липня) 1794 р. змовникам вдалося зірвати виступи у Конвенті Сен-Жюста і Робесп’єра та добитися згоди «болота» на їх арешт. Були свої прибічники змови і у Комітеті суспільного порятунку. «Республіка загинула, настав час розбійників»,- такими стали останні слова Робесп’єра в Конвенті. Паризький плебс зробив спробу відбити своїх улюбленців. Робесп’єр, Сен-Жюст, Кутон були звільнені з в’язни­ці і перевезені у приміщення Комуни. Змовники, прикриваючись іме­нем Конвенту, спрямували проти Комуни регулярну армію. О третій годині ночі військам удруге вдалося схопити лідерів якобінців, а уранці 10 термідора вони були страчені на Гревській площі Парижа. Перші дні після страти Робесп’єра оратори в Конвенті ще клялися іменем ре­волюції, але скоро влада перейшла в руки термідоріанців. З їх ініціати­ви був скасований максимум і повністю відновлена свобода торгівлі.

У листопаді 1794 р. банди т. зв. «золотої молоді» розгромили Яко­бінський клуб в Парижі. Це послужило сигналом для розгортання в країні білого терору. Жирондисти і фейяни були випущені з в’язниць і розпочали полювання за колишніми політичними супротивниками. В 1795 р. була вироблена нова Конституція, яка знищила загальне виборче право і ввела високий майновий і віковий цензи. Вибори ста­ли двоступеневими. Виборцями, за умови подолання майнового цензу, ставали чоловіки у віці від 40 років, які перебували у шлюбі чи були вдівцями. Законодавчий корпус став двопалатним. Рада п’ятисот мала законодавчу ініціативу, а Рада старійшин приймала або відкида­ла проект в цілому, без внесення поправок.

Водночас Конституція 1795 р. містила в собі один принципово важливий прогресивний момент. Якщо в якобінській Конституції 1793 р. принцип поділу влади на три гілки (законодавча, виконавча, судова) заперечувався, то Конституція 1795 р. визначала поділ влас­тей як «умову вільного правління», «вічний закон», без якого «суспіль­ний порядок не може бути визначений».

З кінця 1795 р. виконавча влада перейшла до створеної на основі нової конституції Директорії. Остання складалася з п’яти членів, на чолі її був П. Баррас. Як у Директорії, так і у законодавчому корпусі більшість становили представники буржуазії, причому багато з них встигли побувати у складі законодавчих органів ще у роки революції і навіть стали причетними до страти Людовіка XVI та його дружини. Цим пояснюється політика Директорії, яка дістала влучну назву «полі­тики гойдалки». Побоюючись плебсу і селянства, правляча верхівка була настроєна антимонархічно, оскільки збагатилася на конфіскації і розпродажу земель роялістів. Доводилося балансувати між двома не­безпеками - лівою і правою.

У 1796 р. органи безпеки розкрили ретельно законспіровану «змову рівних», очолювану Гракхом Бабефом (1760-1797). Бабеф був першим комуністом, який прагнув через диктатуру меншості прийти до повно­го знищення приватної власності. Після розкриття конспіраторів їхній провідник був страчений.

Буквально через кілька місяців Директорія зіткнулася з небезпекою справа. В 1797 р. виникла загроза монархічного перевороту і знову влада змушена була застосувати силу. Депутати-роялісти були вигнані із законодавчого корпусу, а у 1798 р. звідти довелося виганяти уже де-путатів-демократів.

Роки Директорії увійшли в історію Франції як період спекуляцій банкірів, махінацій крупних і дрібних казнокрадів та хабарників, без­прав’я і злигоднів народних мас. Загалом, знайшла підтвердження давно відома істина: «Після бою поле битви належить мародерам». Директорія втримувала владу у своїх руках з величезною напругою.

Вранці 18 брюмера VIII року (9 листопада 1799 р.) Директорія впала.