4. Реставрація монархії

Смерть Кромвеля сталася одночасно з наростанням серйозної еко­номічної кризи. Фонд конфіскованих земель, розпродаж котрих за­безпечував республіку фінансами, був уже практично вичерпаний. Наступник Кромвеля - його син Річард, на прізвисько «невдаха Дік», відразу ж потрапив під контроль Ради офіцерів, а згодом нею ж був усунений. У січні 1659 р. парламент висловився проти того, щоб краї­ною і надаті правила армійська верхівка в особі Ради офіцерів. 22 квіт­ня 1659 р. Річард Кромвель розпустив парламент, а уже 25 травня його самого було відсторонено від влади.

В англійському суспільстві в цей час точиться боротьба трьох по­літичних сил: армійської верхівки, великої буржуазії (представленої колишнім «охвістям» Довгого парламенту) та роялістів. Командую­чий шотландською армією генерал Монк, вступивши в змову з ліде­рами «охвістя», зайняв Лондон і розігнав Раду офіцерів. Було склика­но новий парламент, в якому прихильники давніх порядків «з коро­лем, лордами і общинами» становили більшість. Цей парламент звернувся до Карла II з пропозицією зайняти престол на умовах, що були викладені у Бредській декларації. Це були вимоги:

1. Збереження за новими власниками усіх, набутих до 25 квітня 1660 p., земель (ст. XLVIII), за винятком земель корони. Забігаючи наперед, зазначимо, що парламент не повернув і цих королівських земель, а призначив родині монарха річну ренту 1 млн 280 тис. ф. ст.;

2. Визнання свободи віросповідань, за винятком католицької;

3.  Надання політичної амністії усім тим, хто підтвердить свою ло­яльність короні.

Повернувшись до Англії, Карл II відразу забув про дані у Бредсь-кій декларації зобов’язання. Трупи цареубивць Кромвеля, Айртона та Бредшоу були вириті із землі, повішені і увечері того ж дня обезглав­лені. Жорстока політична реакція і терор в країні супроводжувалися відновленням державної англіканської церкви. Почалося пересліду­вання пасторів пресвітеріанської церкви. За Карла II була поновлена стара виборча система з її архаїчним розподілом виборчих округів. Ця система забезпечувала панування великих землевласників, але супе­речила інтересам торгової та промислової буржуазії.

У 1661 р. був скликаний двопалатний парламент, який швидко ді­став уїдливе прізвисько Кавалерського або Пенсіонерського (натяк на продажність королівській владі). Тим часом, розпочалося формування власної королівської армії. Одним словом, революція не навчила ні­чому династію Стюартів.

Опинившись на троні, Карл II і його син Яків почали відроджувати «старий добрий лад», не звертаючи ані найменшої уваги на зміни, що сталися у суспільстві за останні десятиріччя. На старих принципах будувалася і зовнішня політика - воля короля домінувала над ін­тересами держави. Так, Карл II продав Франції Дюнкерк, завойований в останній рік правління Кромвеля. В 1670 р. з Людовіком XIV було підписано Дуврський договір, що передбачав оголошення війни Гол­ландії та відновлення в Англії католицизму. До того часу Англія пе­ребувала в політичному союзі трьох протестантських (Англії, Голлан­дії, Швеції") держав. Укладався Дуврський договір навіть без відома тих членів уряду, які були некатоликами. Натомість його скріпили особистими підписами три міністри-католики. Уже ця обставина го­ворила багато про що.

У 1672 р. під виглядом «Декларації про віротерпимість» Карл II спробував надати усі політичні права католикам. Проти цього рішуче виступив парламент. Він у 1673 р. прийняв Акт про присягу (Test Act). Згідно з цим документом, право займати державні посади мали лише послідовники англіканської церкви. Спадкоємець престолу, син Карла II - Яків, був католиком. Тим самим, Test Act підняв питання про усунення Якова від престолонаслідування.

У самому парламенті оформлюються два крила - торі та віги. Існують кілька пояснень походження цих термінів. За одним з них, «віги» або «вігамори» - це непримиримі шотландські пресвітери пері­оду громадянської війни 1640-х pp., а «торі» - прізвисько ірландських партизан-католиків, які в цей же період вели війну проти республі­канської армії Кромвеля. За іншою версією, на ірландському арго «торі» - це вуличні злодії, а «віги» - також ірландське зневажливе прізвисько протестантів. Чиї ж інтереси відстоювали ці дві парламент­ські фракції? Торі первісно були представниками консервативно-роялістських елементів, пов’язаних з великими землевласниками-дво-рянами. Вони вимагали повернення земель, конфіскованих у період республіки і розпроданих для покриття її витрат. До вігів належали представники англійської промисловості та торгівлі і, як не дивно, найбільш знатні аристократи. Ці останні обурювалися тим, що король провадив зовнішню політику держави наче власну сімейну справу. Заперечували ці аристократи і божественність королівської влади.

У зв’язку з питанням про престолонаслідування атмосфера у пар­ламенті була дуже напруженою. В цій ситуації віги, які до того пере­бували в опозиції, зуміли перемогти на парламентських виборах у травні 1679 р. Своє недовге перебування при владі партія вігів зуміла використати для прийняття Habeas Corpus Act, тобто Акта про кра­ще забезпечення свободи підданих та про попередження ув ‘язнень за морями. Згідно з цим документом:

а)  арештованому має бути наданий письмовий акт про арешт, іна­кше його мають звільнити або терміново передати справу до найбли­жчого суду. Саме суд має вирішити питання про запобіжні заходи -ув’язнення чи звільнення під грошову заставу. Суд також повинен відпустити затриманого на свободу, якщо не виявить достатніх під­став для арешту. Порушення даного правила тягнуло за собою штраф у 100 ф. ст. для винної посадової особи, повторне порушення - штраф у 200 ф. Відпущеного за рішенням суду не можна удруге заарештову­вати за тим же звинуваченням. Винного у повторному арешті чекає штраф у 500 ф. ст.;

б) арештований може вимагати, щоб його передали до найближчого суду для вирішення питання про законність затримання. Відмова у цій просьбі (наприклад, начальника в’язниці) каралася штрафом у 100 ф. на користь ув’язненого, повторне порушення вело до усунення з посади;

в)  те ж право звернення до суду з вимогою дотримання Habeas Corpus Act надавалося і родичам арештованого та іншим заінтересо­ваним особам. Судді не могли відмовити їм під загрозою штрафу.

Водночас дія Акта про захист прав особи не поширювалася на справи, пов’язані зі звинуваченням у державній зраді. Крім того, Habeas Corpus Act міг бути призупинений окремим парламентським актом, що неодноразово і робилося. Документ дозволяв судам відпус­кати звинувачених під грошову заставу. Насправді ця застава була настільки високою, що скористатися наданою можливістю могли ли­ше багаті люди.

Громадяни Великобританії дуже пишаються цим документом, вважаючи, що саме він став наріжним каменем усіх закріплених у по­дальших національних і міжнародних документах прав людини. Дійс­но, Акт урегулював особливу процедуру, завдання якої полягало у визначенні правового статусу особи, що перебувала під вартою до суду. Була встановлена і чітко окреслена відповідальність посадових осіб за недотримання законної процедури арешту. Разом з тим, не слід переоцінювати значення цього документа саме в галузі прав людини. Країна, в якій на час прийняття Habeas Corpus Act’а страчували за ре­цидивні дрібні крадіжки чи ув’язнювали за спробу організації страй­ку, країна, громадяни якої отримали загальне виборче право двома сотнями років потому, не повинна надто переоцінювати значення одного, хоча і, безперечно, дуже важливого документа.

Карл II погодився - вимушено - на Habeas Corpus Act, але розпо­чав приготування до розгону парламенту. Парламентарі перебралися до Оксфорда, віги з’являлися на засідання озброєними. Здавалося, що країна стоїть на порозі нової громадянської війни. Карлу II вдалося цього разу опанувати ситуацію. Частина вігів-деггутатів була заарешто­вана. В останні роки правління, з 1681 по 1685 pp., король обходився взагалі без парламенту. На цей час англійський монарх уже перебував у повній залежності від Людовіка XIV, отримуючи французькі дотації.

В 1685 р. після смерті свого брата на престол сходить Яків II. Він скасовує Habeas Corpus Act 1679 р., а також знижує ввізні мита на французькі товари. Всупереч Акта про присягу 1673 p., король при­значає католиків на провідні державні посади. В 1687 р. Яків II видає декрет про віротерпимість, за яким католики отримують усі політичні права. Логічним продовженням цієї політики мало б стати відновлен­ня католицизму і монастирського землеволодіння. Одночасно було поновлено діяльність Високої Комісії - цього політичного трибуналу монархії. Зрозуміло, що подібні дії серйозно зшрожували інтересам буржуазії та нового дворянства.

Падіння Якова II було прискорене ... народженням його сина. Піс­ля появи спадкоємця Стюартів стало зрозумілим, що перервати цю династію на троні (а разом з династією - і зарозумілу зовнішню і внут­рішню політику), можна лише радикальним шляхом. Торі та віги знайшли спільну мову, не в останню чергу тому, що остерігалися ре­волюційного перебігу подальших подій. Запобігти громадянській вій­ні був покликаний двірцевий переворот 1688 р.

Взимку 1677-1678 pp. Марія, старша дочка Якова II, вийшла заміж за Вільгельма Оранського, штатгальтера Голландії. Вільгельм Оран-ський був протестантом, вихованим у дусі конституційного правлін­ня. В особі голландського штатгальтера намічався в перспективі но­вий англійський король, але для цього вимагалося усунення Якова II. Поки Яків II усував суддів-вігів та відновлював права католиків, його й без того слабка підтримка в суспільстві танула на очах. Коли ж ко­роль почав позбавляти міста їх давнього права самоуправління, союз торі з вігами, спрямований проти Якова II, сформувався остаточно. З Лондона Вільгельма поінформували про тяжку хворобу Якова II і неможливість виконання ним функцій монарха. Хоч це і було дезін­формацією, проте у листопаді 1688 р. флот Вільгельма Оранського відплив до Англії, маючи на борту потужний експедиційний корпус під командуванням маршала Шомберга. До складу цих сил входила голландська гвардія, найманці-шведи, бранденбуржці, вюртембергська кавалерія, швейцарські війська та, навіть, великий англо-шотландсь-кий загін. Ця армія рушила на Лондон. Людовік XIV не надав підтри­мки Якову II, і англійський король був змушений втікати з власної столиці. В січні 1689 р. в Лондоні зібрався парламент, названий «Кон­вентом», з надзвичайними повноваженнями. Було оголошено, що Яків II добровільно зрікся престолу, а королівську владу буде передано Вільгельму Оранському, штатгальтеру Голландії.

Передача влади Вільгельму 13 лютого 1689 р. була гучно названа «Славною революцією». Того ж року Вільгельм III видав «Деклара­цію про права», яка лягла в основу пізнішого «Білля про права». Саме цей документ заклав основи конституційної монархії в країні. В ньому зазначалося, що:

а) усякий закон приймається лише за згодою парламенту, рівно як усякий податок накладається виключно рішенням парламенту. Коро­лівські намагання призупинити дію законів - завідомо незаконні;

б) ніхто, крім парламенту, не може звільнити з-під дії законів, ска­сувати закон чи призупинити його дію;

в)  узаконюється свобода дискусій у парламенті: «свобода слова, дискусій і усього того, що відбувається в парламенті, не може дати привід для переслідування чи бути предметом розгляду в будь-якому суді, крім суду парламенту»;

г) гарантувалося часте і регулярне скликання палат, а «вибори чле­нів парламенту повинні бути вільними»;

д) саме парламент визначає склад і чисельність армії на кожний рік та виділяє для цього необхідні кошти;

є) підданим надається свобода петицій, вони мають право носити зброю.

Як уже вказувалося, запрошення на трон Вільгельма Оранського було справою як торі, так і вігів. Такий союз між феодальним дворян­ством і буржуазією не був випадковим чи тимчасовим. Компроміс двох класів зберігався й у XVII-XIX ст., він простежується і надалі.

Після 1689 p., тобто уже понад 300 років, Англія розвивається без революцій та громадянських війн. Напевно, в усьому світі лише Швейцарія може похвалитися подібним тривалим періодом безкров­ного еволюційного розвитку. Що ж лежало в основі історичного ком­промісу 1689 p.:

а) буржуазія мовчки погодилася на те, щоб дворянству були зали­шені усі прибуткові місця в державному апараті;

б) парламент, унаслідок діючої системи виборів, залишався в руках переважно представників феодально-дворянського класу;

в) натомість дворяни-землевласники негласно погодилися при ви­значенні основ державної політики керуватися не лише вузькими кла­совими інтересами, а й брати до уваги потреби вітчизняної буржуазії. Закони, що приймаються в цей період, об’єктивно відповідають ін­тересам усієї правлячої верхівки.

Англійська революція була першою буржуазною революцією, що на півтора-два століття випередила решту європейських революцій. Саме цією обставиною, обставиною часу, і пояснюється той факт, що англійська революція не була доведена до кінця. Для прикладу, у Франції буржуазія уклала з широкими народними верствами політич­ний союз, спрямований проти короля, дворянства, церкви. В Англії нове дворянство об’єдналося з буржуазією. А народ - вільне селянст­во, ремісники,- ця основа армії Кромвеля,- виграв від революції най­менше. Здійснене у 20-3 0-х роках XVII ст. пограбування общинних земель пізніше було санкціоноване парламентом. Згідно з Бредською декларацією, усі землі, набуті до 25 квітня 1660 p., закріплювалися за їх власниками. Здійснене в ході революції колосальне розграбування земель корони та роялістів залишило народні маси у програші - щоріч­на рента королівської сім’ї, яка стала своєрідною компенсацією за «прихватизовані» землі, виплачувалася за рахунок платників податків.

Незавершеність революції виявилася й у тому, що до союзу із зе­мельною аристократією була допущена перш за все фінансова аристо­кратія, натомість промислова буржуазія залишалася дещо осторонь від цього блоку протягом тривалого часу. Лише після виборчої реформи 1832 р. можна говорити про залучення промислової буржуазії до пра­влячої еліти як рівноправного партнера.

Важливим наслідком революції в Англії стало зникнення класич­ного англійського селянства. Залишилися орендарі і наймити, з одно­го боку, та заможні господарі - фермери, які використовували найма­ну працю своїх односельчан,- з другого. Соціальний прошарок селян-одноосібників практично вироджується і зникае.

Таким чином, англійська буржуазна революція розпочалася в країні, де розвиток капіталістичних відносин значно випереджав сусідні континентальні держави, за винятком Голландії. її початок прискорила невиважена політика двох монархів династії Стюартів - Якова І та Карла І, релі­гійний та зовнішньополітичний чинники. Далося взнаки і острівне становище Англії, яке забезпечувало відносну ізоляцію від Європи та ускладнювало можливість ворожої інтервенції тих європейських мо­нархів, які б вирішили надати допомогу Стюартам.

В основі конфлікту між королем і парламентом лежали фінансові проблеми, хоча сам конфлікт був набагато ширшим. Необхідність усунення з політичної арени королівських фаворитів з усією гостро­тою поставила питання про реальну владу в державі. Початкові по­разки армії парламенту в боротьбі з королівськими військами припи­нилися після військової реформи, здійсненої Олівером Кромвелем.

У стані революції більшої ваги набувають ті сили, які розглядають свою боротьбу проти монархії як справу Бога, а себе самих - його знаряддям. Така перебудова радикалізує антимонархічний рух, на мі­сце поміркованих пресвітеріан до керівництва приходять індепенден-ти та левелери. Результатом стала страта короля і проголошення рес­публіки. Однак розпочатий переділ власності призвів до конфлікту в самому таборі переможців. Розпадається союз центру (індепендентів) та лівих (левелерів), революційну армію використовують для приду­шення національно-визвольних рухів в Ірландії та Шотландії.

Згодом встановлюється військова диктатура буржуазії та нового дворянства у формі протекторату Кромвеля. Внутрішні та зовнішні негаразди спричиняють еволюцію Протекторату, його виродження у квазімонархічний диктаторський режим. Смерть Кромвеля прискори­ла реставрацію монархії Стюартів. Повернення династії на престол обставлене певними політичними та релігійними умовами. Мало зва­жаючи на досягнуті у Бредській декларації правила гри, Карл II роз­починає Реставрацію - штучне відновлення застарілих державно- правових норм. Англійська політична еліта виявилася розколотою на торі і вігів, останні зуміли в інтересах власної політичної безпеки до­битися прийняття важливого Акта про краще забезпечення свободи підданих.

Цей документ став визначною віхою у подальшій боротьбі за права людини. Покликання на престол Вільгельма Оранського супроводжу­валося прийняттям не менш важливого Білля про права, котрий заклав підвалини англійської конституційної монархії. Нова громадянська війна, на порозі якої уже, здавалося, стояла країна, так і не розпочала­ся. Революція в Англії залишилася незавершеною. Склався союз фео­дального дворянства та фінансової аристократії. Саме цей союз забез­печив вдалий старт подальшого еволюційного розвитку Англії, який триває ось уже понад три століття.

В кін. XVIII - серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень:

• монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III само­усунувся;

• формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості;

• конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово починають вирішуватися у кулуарах - надто висока ціна ризику до­строкових виборів;

• остаточно оформлюється двопартійна система, обрання незалеж­них депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється мак­симально;

• уряд формується парламентською більшістю з урахуванням ін­тересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у май­бутньому.

Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів вер­хівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата -палата лордів - складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогіч­ною. Так, у 1816 р. з загального числа 658 депутатів 487 були обрані в «гнилих» або «карманних» містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було. Містечко могло отримати ко­ролівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депута­тів ще у XIII-XVI ст. Проходило кількасот років, містечко вироджува­лося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право зберігалося.

Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б’ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а назагал у типовому «середньому» англійсь­кому містечку 12 виборців обирали 2 депутатів. Згідно з Актом 1710 р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів - у містечках. Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аук­ціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах. Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали де­путатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 де­путатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту уже сотні місць - за рахунок чиновників, які пов­ністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролю­вав 271 парламентське місце, Георг II - 257.

Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерів­номірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння, півмільйонний Лондон мав усьо­го 4 місця. Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фа­ктично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від пе­рерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.

Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала про­пагандистська діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця «Щотижневого полі­тичного журналу». Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою ре­форм розпочалися у 1819 р.

У 1834 р. був створений Центральний карний суд, який міг переби­рати у своє провадження будь-яку карну справу. З 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії, що поєднував у собі Високий суд та апеляційну інстанцію з цивільних справ.

Усі судді виконували свої обов’язки практично пожиттєво. Відсут­ність писаних кодексів в принципі дозволяла виносити суб’єктивні ви­роки, суворо карати за незначні злочини, допускати інші зловживання. За такої ситуації незгідний з вироком міг захистити свої інтереси в суді вищої інстанції, але це вимагало значних коштів на послуги адвокатів.

У 1782 р. в Англії створюється окреме міністерство внутрішніх справ, а з 1817 р. починає діяти поліція у графствах. У 1829 р. була створена поліція Лондона - Скотланд-Ярд (доел. Шотландський двір, оскільки на цьому місці колись розміщувалося представництво Шот­ландії.- Авт.). Даний орган розслідував карні справи у будь-якій час­тині країни на свій розсуд, здійснював нагляд за іноземцями у столиці і за її межами, подавав допомогу місцевим правоохоронним форму­ванням. У 1874 р. була створена Ірландська королівська поліція.

В містах начальник поліції обирався членами муніципалітету. Властями графства призначався головний констебль графства. Але місцева поліція не була ані незалежною, ні навіть автономною від центру. Інструкції міністерства внутрішніх справ були для місцевих поліційних формувань обов’язковими, саме міністерство вирішувало питання фінансування місцевих поліційних відділків, воно ж прово­дило інспекцію їх діяльності.

В Англії пройшла свою апробацію більшість важливих інститутів сучасного права і правоохоронної системи. Так, Акт про запобігання злочинам 1879 р. вперше вводив поняття умовного засудження. Якщо умовно засуджений порушував приписи поведінки або здійснював новий злочин під час випробувального терміну, новий вирок виноси­вся без додаткового судового розгляду. З 1871 р. вводиться спеці­альний нагляд за рецидивістами, а з 1908 р. рецидивістів у випадку наступного засудження починають карати додатковими (до основного вироку) покараннями - від 5 до 10 років каторжної в’язниці.

У 1908 р. з’явився Акт про неповнолітніх злочинців, за яким особи у віці від 16 до 21 року повинні були утримуватися окремо від основної частини в’язнів, для них були введені особливі умови ув’язнення.

Акт про звичних п’яниць 1898 р. дозволив скеровувати осіб, шо вчинили злочин у стані сп’яніння і були визнані «пияками», у спеці­альні лікувальні заклади терміном на три роки.

Саме в Англії винайшла себе система «виправлення працею» та заліків за зразкову поведінку і ретельний труд для ув’язнених за кар­ні злочини. Автором ідеї був капітан Мекончі. У 1840 р. він почав управляти каторжанами на острові Норфолк, куди посилали найваж­чих злочинців. Суть т. зв. прогресивної системи позбавлення волі зводилася до того, що увесь термін ув’язнення розбивався на етапи. На кожному наступному етапі в’язень отримує певні пільги. Просу­вання по етапах залежить від поведінки в’язня. Добра поведінка по­легшує режим, погана - призводить до його погіршення. Регламен­тується усе: на скільки унцій додається у раціон хліба, каші, супу, коли можеш розраховувати на пудинг, скільки днів на тиждень маєш право користуватися матрацом, на якому етапі до нього додається подушка і т. д. Цікаво, що рецидив серед повторно засуджених після перебування на цьому острові склав ледь більше 2 відсотків (20 з 920, випущених на свободу)!

Цю систему удосконалили в Ірландії. В ірландській прогресивній системі останній етап відбуття покарання становить собою напівво-лю - можливість виходу на роботу з в’язниці без конвою, отримання відпустки тощо. Це допомагає ув’язненому адаптуватися до умов майбутньої свободи.