3. Республіка і протекторат Кромвеля

Після ліквідації верхньої палати парламенту і страти короля стано­вище в країні продовжувало залишатися напруженим. З одного боку, в Англії ширився рух дигерів, тобто «копачів»,- людей, які захоплю­вали вільні від обробітку землі у своє користування. Тим самим роби­лася спроба ліквідувати приватну власність на землю. У червні 1649 р. Джон Лільберн публічно зрікся своєї причетності до цього руху пле­бейських мас, що однак майже не відбилося на його поширенні. На­томість, з іншого боку, широкий розпродаж земель і маєтків заколот­ників, фантастичне збагачення можновладців викликали справедливі протести у суспільстві. В цій ситуації індепенденти відмовилися ви­ставити Народну угоду на всенародне обговорення, як це передбачало­ся їх домовленістю з левелерами.

Для подолання кризових явищ в суспільстві широкі повноваження були надані Державній раді з 40 членів. У свою чергу Лільберн висту­пив з проектом «угоди вільного народу Англії», за яким парламент з 400 чол. мав обиратися на один рік шляхом загального голосування усього чоловічого населення, за винятком слуг, убогих і - тимчасово на 10 років - роялістів. На підтримку його вимог виступили чотири полки у Солсбері (квітень -травень 1649р.), але Кромвель зумів придушити цей заколот. З метою розв’язання революційних суперечностей Кром­вель навіть пішов на союз з пресвітеріанами, примирення відсвяткували банкетом в Сіті. Але цього було замало.

У серпні 1649 р. 12-тисячна англійська армія під проводом са­мого Кромвеля висадилася в Дубліні, столиці бунтівної Ірландії. До травня 1652 р. військові операції проти цієї країни були переваж­но завершені. На Ірландію поширювались акти Довгого парламенту про конфіскацію земель папістів та прихильників короля. Конфіска­ція була проведена спершу в 10, а згодом ще в 11 з 32 графств Ір­ландії. Саме цими землями Кромвель «розплатився» з поставниками армії (вони отримали їх на 2 млн ф. ст.!), а також ж самою армією. Після цього була проведена демобілізація. Відчуваючи потребу в грошах, багато рядових бійців армії не могли придбати потрібного реманенту, робочої худоби та посівного матеріалу. Тому отримані наділи масово продавали офіцерам і земельним спекулянтам. По су­ті, ірландськими землями Кромвель платив за лояльність своєї рево­люційної армії, причому у виграші залишилися знову ж таки «гро­шові мішки».

Щось подібне до ірландського «землеустрою», хоч і у менших ма­сштабах, мало місце і в Шотландії. Шотландці підтримали сина Кар ла І - Карла II, але двічі були розбиті: 3 вересня 1650 р. при Денбарі, а у вересні 1651 р.- при Бустері. Карлу II вдалося втекти.

Спроби Кромвеля закласти великий флот (40 нових кораблів) та заборонити іноземцям торгувати з англійськими колоніями (більшість з них перебувала у руках роялістів) призвела до конфлікту з Голландією та до початку англо-голландської війни в 1652 р. У 1654 р. ця війна завершилася перемогою Англії. Того ж року успішно завершилася ще одна війна - з Португалією. Мирний договір приніс Англії не лише компенсацію її витрат на війну, а й доступ у португальські колонії.

У 1655 р. вдалося укласти союз із Францією проти Іспанії. На ви­гідних умовах налагодилися роком раніше відносини з Данією. Що­правда, англійські купці втратили свої привілеї в Росії, але ця обста­вина майже не завадила зміцненню авторитету Державної ради і Кромвеля особисто. Натомість усередині держави режим Кромвеля постійно мусив боротися зі спалахами селянських виступів, що безпе­рервно паралізували життя різних графств.

20 квітня 1653 р. Кромвель у супроводі загону мушкетерів розігнав Довгий парламент, який давно уже став гальмом державного розвит­ку. У липні того ж року Кромвель спробував створити новий, слухня­ний парламент - т. зв. Малий - з депутатів, висунутих релігійними общинами і доповнених особисто Кромвелем та Радою офіцерів. Як наслідок, у парламенті опинилося багато релігійних містиків, що не завадило самому парламенту виступити з радикальними вимогами, як-от: розробити звід законів замість традиційного прецедентного права, звільнити селян-копігольдерів від феодальних повинностей, ліквідувати інститут відкупу державних податків, ввести сувору звіт­ність у використанні державних коштів тощо.

Зрештою «дурні» (так називав Кромвель членів Малого парламен­ту) стали заважати йому навіть більше за «мерзотників» (характерис­тика Довгого парламенту). 12 грудня 1653 р. поміркована більшість Малого парламенту, незважаючи на протести свого лівого крила, ого­лосила про саморозпуск і про передачу усієї влади Кромвелю. 16 гру­дня Рада офіцерів проголосила Кромвеля лорд-протектором (тобто «захисником») Англії, Шотландії та Ірландії. На цей час Кромвель уже був командуючим армією та головою Державної ради. Після про­голошення лорд-протектором він ставав довічним главою республіки.

Своєрідною конституцією Англійської республіки став документ, відомий як «Знаряддя управління». Згідно з цим актом, ділити законо­давчу владу лорд-протектор мав з однопалатним парламентом, до якого обиралися 400 чол. від Англії та по 30 від Шотландії та Ірландії. Майновий ценз виборців зріс до 200 ф. ст. річного доходу, тим самим абсолютна більшість населення країни усувалася від виборів. Річна сесія парламенту мала тривати не менше 5 місяців, безпарламентське правління не могло тривати більше 3 років. В руках лорда-протектора перебувала і виконавча влада, хоча при її здійсненні він мусив зва­жати на думку Державної ради. Залежали від нього і суди. Лорд-протектор надавав титули і звання, мав право помилування, зі згоди парламенту оголошував війну і укладав мир, вів усі міжнародні спра­ви, а між сесіями парламенту одноосібно керував армією і флотом.

Цікаво, що стаття XXVIII нової конституції дозволяла уряду навіть без згоди парламенту збирати податки на утримання армії, військово-морського флоту, а також на покриття витрат, «пов’язаних з діяльністю уряду і судів» та державного апарату взагалі. Тим самим було перекрес­лено увесь трьохсотрічний досвід парламентського розвитку країни.

Боротьба між королем і парламентом завжди точилася переважно навколо питання про правомірність обкладення податками та навколо здійснення контролю над витратою зібраних сум. Вже в XIV ст. було погоджено принцип, згідно з яким усякий податок виходить від пар­ламенту і контролюється ним. Конфлікт Карла І з Довгим парламен­том також виник з намагання королівської влади винайти кошти на війну з Шотландією, бездарно розв’язану королівською владою. Вла­да лорд-протектора тим самим перевищувала повноваження короля, а переможна війна проти монархії несподівано принесла англійському парламенту різке скорочення його звичної компетенції.

Фактично в країні була встановлена одноосібна диктатура лорда-протектора. За своєю класовою сутністю це була диктатура буржуазії і нового дворянства. Країна була розділена на 11 округів на чолі з вій­ськовими губернаторами у чині генерал-майорів. Бунти та пасивний опір населення придушувалися військовою силою. З метою розши­рення бази своєї диктатури Кромвель розпочинає переговори з рояліс­тами. У 1656 р. республіканців вигнано з парламенту і відновлено па­лату лордів.

Вважається, що будь-яке порівняння кульгае. Кромвеля часто порі­внюють з його великим сучасником Богданом Хмельницьким. Обидва успішно очолили боротьбу своїх націй проти ненависної монархічної влади, обидва мали успіх у цій боротьбі і, відповідно, підтримку насе­лення. Для обох перемога стала лише прелюдією до вирішення голов­ного питання: «що далі?»

У феодальній Європі панував принцип «немає землі без монарха». Доки чиясь корона не «прикрила» б собою Англію чи Україну, сусідні монархи дивилися б на ці землі як на нічийні. Хмельницький виму­шено шукає сюзерена для України чи то в особі турецького султана (1650 р.), чи молдавського господаря, турецького хана, семигородсь-кого князя і, зрештою, російського царя Олексія Михайловича (1654 p.). Самопроголоситися монархом Хмельницький не міг - такого самопо-мазання не визнала б вселенська церква, можна було б прогнозувати невдоволення козацької верстви і абсолютно негативне ставлення усіх європейських монархів. Ситуація Кромвеля була лише ненабагато кра­щою - острівне становище країни та відносно автономна від решти Єв­ропи церква. Заграванням з аристократами Кромвель намагався поклас­ти початок новій власній династії. Є свідчення, що англійські роялісти навіть пропонували йому королівську корону, але проти цього рішуче виступив генералітет. Кромвель був змушений відмовитися, оскільки армія виступала головною опорою диктатури лорда-протектора.

У 1657 р. Кромвель уклав договір з Францією про спільні дії на континенті проти Іспанії. 4 лютого 1658 р. він розпустив парламент. Того ж року англійські війська розгромили іспанців і взяли Дюнкерк. «На поясі Кромвеля висіли ключі від Європи», що, здавалося, знову створювало йому підстави для претензій на королівську корону. Ав­торитет лорда-протектора зріс, навіть незважаючи на постійні висту­пи селян у графствах країни. Та 3 вересня 1658 р. Кромвель помирае.