3. Чеська держава

Найдавнішою державою слов’ян на території сучасної Чехії було князівство Само (623-658 pp.) - об’єднання чесько-моравських пле­мен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства виникло Великоморавське князівство. Останнє проіснувало до 906 p., коли впало під ударами угорців. Ще до остаточної загибелі Велико-моравської держави з її складу виділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правляча династія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь Пржемисл І прагнув обмежити сепаратизм феодалів. Однак, в 1055 р. і ця держава зрештою розпала­ся на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе ва­салами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Ні­мецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний ха­рактер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора.

В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Проте, саме за Отгона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнено з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемислови­чів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова динас­тія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган - снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем затвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.

В історії Чехії період XV - поч. XVI ст. вважається епохою стано­во-представницької монархії, хоча остання у цій країні і не набрала таких закінчених форм, як у Західній Європі. Скликався снем (сейм), в якому засідали пани, владики і міщани. Останніх запрошували у тих випадках, коли потрібно було вишукати нові податкові надходження. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розглядалися най­важливіші справи, включаючи судові. Місцеве управління перебувало у руках феодальної знаті. Загалом державний устрій Чехії йшов у руслі дворянської демократії, характерної для сусідньої Польщі. Цей процес перервала чеська Реформація і Селянська війна 1524-1525 pp.

Чеський реформатор церкви Ян Гус (1369-1415) ще за 100 років до Лютера виступив з критикою духовенства та обґрунтував тезу про законність секуляризації церковних багатств. Одночасно цей профе­сор богослов’я виступив проти практики продажу індульгенцій.

Після висилки з Праги Гус став одночасно національним героєм і бо­рцем проти папства, якого підтримувало не лише дрібне дворянство, але й робітники гірничих округ, ремісники міст, значна частина селянства. 6 липня 1415 p., за наказом папи Мартина V, церковний суд засудив Яна Гуса до спалення на вогнищі. Приблизно через 10 місяців в тому ж м. Констанці був спалений Ієронім Празький, друг та однодумець Гуса.

Чехія була охоплена найсильнішим невдоволенням проти папства. Гусити настільки зміцніли, що прогнали з країни майже усіх католи­ків та німців. Мартин V був готовий на усе, аби тільки звільнити «хвору» Німецьку імперію від страшної «чеської виразки». Папа ви­ношував ідею хрестового походу проти Чехії. Починаючи з 1419 р. хрестоносна армія Мартина V збиралася п’ять разів, і кожного разу вона була змушена рятуватися втечею від гуситів. Всередині самого гуситського руху гору узяли найрішучіші і найпослідовніші елементи, відомі під іменем таборитів (за назвою міста Табор). Таборити проповідували війну не лише проти німців і папістів, але й проти усіх бага­тих, землевласників і власників взагалі. Ідеалом таборитів була общи­на, заснована на рівності її членів. Цей рух мав характер селянсько-плебейської єресі, яка вимагала відновлення ранньохристиянської рів­ності між усіма членами общини, а також визнання цієї рівності як норми громадських відносин. Тобто, з рівності «синів божих» виво­дилася громадська рівність і, частково, майнова рівність. Зрівняння дворян із селянами і привілейованих бюргерів з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв та найбільш визивних майно­вих нерівностей стали найважливішими вимогами таборитів. «Празькі компактати» 1433 р. вимагали свободи віросповідання, секуляризації церковного майна, скасування церковної юрисдикції з карних справ.

Зрозуміло, що радикальні вимоги народних низів відлякували від таборитського руху дрібне дворянство та багатих бюргерів. Коли ж таборити почали на практиці здійснювати деяку спільність майна, чеське дворянство, яке до цього перебувало в рядах гуситів, спробу­вало домовитися з німецьким імператором Сигізмундом. Імператорові вдалося зібрати велику армію хрестоносців, яка ЗО травня 1434 р. під с Ліпани у вирішальному бою розбила таборитів.

У 1436 р. німецький імператор Сигізмунд у Празі був коронований на чеського короля. Поразка таборитів обернулася різким посиленням феодального гніту, т. зв. «другим виданням кріпосництва». Постано­вами Земського суду 1437 р., сеймів 1454, 1467, 1487 pp. встановлю­валася заборона переходу селян від одного пана до іншого та прийому втікачів. У 1512 р. селянам заборонили відчужувати чи навіть заповіда­ти будь-що з власного майна без згоди пана. Після розгрому таборитів встановлюється новий порядок роботи снему. Засідають, як і раніше, три стани: пани, дрібна шляхта (владики) і міщани. Але першими пи­тання обговорюють пани, прийняте рішення передають для схвалення владикам, і аж потім – міщанам. Такий порядок гарантував збереження привілеїв аристократії, але також залишав королівській владі можли­вість грати на протистоянні трьох станів. У Англії та Франції королів­ська влада зуміла саме таким способом зміцнити свої позиції.

В середині XV ст. за Іржі Подебрада центральна влада дещо зміц­ніла, але ненадовго. Уже Законник Владислава IV (1500 p.) відсторо­нив міський патриціат від участі в роботі снемів. Після смерті цього короля у 1516 р. магнати перебрали у свої руки регентство.

Розвиток Чехії у своєму руслі дещо відмінний як від Західної Євро­пи (від станово-представницької монархії до абсолютизму), так і від сусідньої Польщі. В останній, як відомо, шляхта зуміла без протиста­влення себе магнатам домогтися розширення власних прав і здійснення своєрідної «дворянської демократії». Цей чеський шлях був перерваний у 1526 р., коли об’єднані чесько-угорські війська зазнали поразки від турків під Могачем. Створилася реальна загроза турецької окупації країни. Тому у 1526 р. чеським королем було обрано Фердінанда Габс­бурга, представника австрійської правлячої династії. Своїх обіцянок чехам новий король не дотримав. Були введені нові податки, розпоча­лося переслідування протестантів. Результатом стало невдале повстан­ня 1547 p., після якого у міст були відібрані усі залишки колишніх при­вілеїв та земельні володіння. Віднині сейм мав скликатися не інакше, як за волею короля. Чеський трон став спадковим для Габсбургів.

Закінчилося поразкою і повстання 1618-1631 pp., після чого націо­нальний гніт суттєво посилився. Компетенція королівської влади розширювалася на шкоду правам станів. Чехія почала управлятися королівською канцелярією, яка перебувала у Відні. Влада короля на­ближалася до абсолютної, йому належало право видавати закони, бу­ти верховним суддею та призначати на всі посади в країні.

Вважається, що з 1627 р. Чехія припиняє існування як самостійна держава. Німецька мова була оголошена державною. Чеське дворян­ство повністю розорене і винищене. Конфісковані у чеських феодалів землі передані іноземним авантюристам, що прийшли з Фердінандом II, переважно німцям-католикам. Міське самоуправління було знище­не, і влада в містах перейшла до королівських чиновників. Щоправда, зберігався снем, чиї права були значно урізані. Зазначимо, що від іме­ні усіх міст виступати у снемі мав право лише представник Праги, а загалом міста мали в цьому державному органі 6 місць.

Відновлення незалежності чеської держави припадає на час після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р.