4. Боротьба з хрестоносцями. Латинська імперія

У 1071 р. турки-сельджуки розгромили візантійську армію при Манцикерті (у Вірменії). Імператор Роман IV Діоген потрапив до по­лону. Турки оволоділи майже усією Малою Азією та Вірменією. Того ж року упав останній опорний пункт Візантії в Італії - місто Барі в Апулії. В 1081 р. на престол зійшов засновник нової династії Анексій І Комнін. Тривала десятирічна смута сприяла зміцненню становища феодалів і тим самим розвиткові у Візантії феодалізму. Феодали все частіше отримували «екскуссію» - повне чи часткове звільнення від податків (феодал починав їх збирати на свою користь) та вилучення цих земель з-під контролю імператорського фіску. Нерідко держава надавала феодалові право на збір судових мит - тим самим в його ру­ки передавалося судочинство, за винятком лише найтяжчих злочинів. Складається імунітет феодального помістя, схожий із західноєвро­пейським. Починаючи з XI ст. у пронію надаються вже не тільки державні землі з париками казни, а й землі з вільними селянами. По­дібно до Західної Європи, починається боротьба феодалів за перетво­рення пронії у спадкове володіння (пригадайте, як у Західній Європі феодали домагалися перетворення бенефіціїв в аллоди). Збільшення доходів феодалів, отримуваних від пронії, дозволяло їм облаштовува-тися приватними арміями, які налічували подекуди тисячі воїнів. Це вимушувало імператорів усе більше зважати на своїх «слуг».

Боротися зі свавіллям великих феодалів спробував було імператор Андронік І Комнін (1183-1185). Він шукав опори у дрібних землевлас­ників та купецтва. Андронік відмінив т. зв. берегове право, звичай, що дозволяв грабувати торговельні кораблі, які терпіли лихо. Імператор установив точні розміри податків і упорядкував їх збір. Доходи чинов­ників, які суттєво постраждали від цього заходу, він компенсував під­вищенням жалування. Був заборонений продаж посад. Майно невдово-леної знаті конфісковувалося. Дещо поліпшилося становище селянства. Недоторканною залишалася громіздка система державного управління. Змова проти Андроніка завершилася приходом до влади Ісаака II Ан­гела (1185-1195) - великого феодала. Рештки вільних земель були роз­дані у пронії. Різко зріс податковий тиск. Серед апарату великого по­ширення набуло хабарництво. Безтурботна поведінка імператорського двору позначалася на боєздатності армії. Усе більшу небезпеку для центральної влади почали становити єресі павликіан та богомілів. Як­що за династичного правління Комнінів Візантія перебувала у розквіті, то за династії Ангелів остаточно втратила свою могутність.

Криза влади вела до невдач на зовнішній арені. На півдні на імперію нападали турки-сельджуки, які утворили в 70-х роках XI ст. в Малій Азії т. зв. Румський (або Іконійський) султанат, на півночі - угорці (у 1184 захопили Далмацію) та Друге Болгарське царство (визнане Візантією у 1187 p.). Але справжнім «могильником» Візантії стали хрестоносці.

Ідею хрестових походів висунув у листопаді 1095 р. римський па­па Урбан II. На церковному соборі в Клермоні (Франція) він обіцяв повне прощення гріхів учасникам походу, а загиблим - рай. Європа на той час відчувала значне перенаселення - як неімущого населення, так і дворян. Оскільки маєток і титул дворянина успадковував його старший (майорат) або молодший (мінорат) син, інші сини залишалися без землі і були змушені йти у монастирі, найматися на службу до знаті або й просто займатися розбоєм на великій дорозі. Обіцянки багатої здобичі в «землі обітованій» зрушили з місця багатотисячні армії селян і дрібних дворян.

Уже учасники першого хрестового походу 1096 р. (селянського), досягнувши території Візантії, вели себе там надто розгнуздано, так що імператор Алексій Комнін поспішив переправити цих хрестонос­ців у Малу Азію. Там їх і знищили турки-сельджуки. Учасники пер­шого хрестового походу феодалів у 1096-1097 pp. збиралися в Конс­тантинополі і поводили себе надзвичайно зухвало: глумилися над ві­зантійськими звичаями і церквою, грабували місцевих жителів. Лестощами і підкупом Алексій І добився від більшості сеньйорів та рицарів васальної присяги, вони обіцяли повернути Візантії її землі, які будуть відвойовані у турків. Однак своєї обіцянки зазвичай не до­тримали. На початку XII ст. на Сході утворилися чотири держави хре­стоносців: Королівство Єрусалимське, графство Тріполі (на північ від Єрусалимського королівства), князівство Антіохійське та графство Едеське. Першим серед сеньйорів вважався король Єрусалимський, решта були його васалами.

На середину XII ст. почала зростати напруженість у відносинах Ві­зантії з європейськими державами (її штучно роздмухували римські папи), а отже, і з хрестоносцями. В 1185 р. сицилійський король Віль-гельм II відторг від Візантії Іонійські острови. В 1191 р. англійський король Річард І оволодів Кіпром, поступившись ним згодом колиш­ньому єрусалимському королю Ті де Лузіньяну. Під час третього хрестового походу (1189-1192) його керівник німецький імператор Фрідріх І Барбаросса вступив у спілку з найлютішим ворогом Візантії на сході - Румським султанатом. У відповідь Візантія уклала союз з Салах-ад-Діном - провідником арабів (власне курдом), який ворогував з Румським султанатом.

Четвертий хрестовий похід (1202-1204), розпочатий на заклик папи Іннокентія III, первісно задумувався як військова експедиція до Єгип­ту, але закінчився захопленням Константинополя і розгромом Візан­тійської імперії. Як привід було використано звернення за допомогою до німецького імператора з боку царевича Алексія, сина скинутого ще в 1195 р. візантійського імператора Ісаака II Ангела. Царевич обіцяв папі, що у разі успіху грецька церква буде підпорядкована «апостольсь­кому престолу». Оточивши Константинополь влітку 1203 p., хрестонос­ці добилися відновлення на престолі Ісаака II. Але коли той не зміг виплатити їм усю суму, обіцяну за допомогу, 13 квітня 1204 р. взяли місто штурмом і піддали його жорстокому розгрому. Були знищені тисячі пам’яток культури, особливо язичницького періоду, розграбо­вано храм святої Софії, переплавлено на метал унікальні скульптури.

Візантія впала, на її місці утворилася Латинська імперія (1204-1261). Однак хрестоносцям не вдалося підпорядкувати собі усі візантійські території: на північному заході Малої Азії утворилася Нікейська ім­перія, в Південному Причорномор’ї - Трапезундська імперія, на захо­ді Балкан - Епірська держава. Латинська імперія з центром у Конс­тантинополі входила до складу т. зв. Латинської Романії. Остання включала в себе держави «франків» на Балканах; володіння Венеці­анської республіки, колонії і факторії генуезців; території, що нале­жали рицарському ордену госпітальєрів: Родос та о-ви Додеканеса.

Хрестоносці обрали імператором Латинської імперії одного з своїх вождів, графа Фландрії і Ено Балдуїна І. За формою ніби відновлювалася Візантійська імперія, по суті ж встановлювалася розгалужена феодальна ієрархія французького чи німецького зразка. В імператорський домен входила частина Константонополя (другою володіли венеціанці) та за­войована пізніше Фракія і південний захід Малої Азії. Правителі інших держав Латинської імперії вважалися васалами імператора, але їхня за­лежність була номінальною. На Балканах були засновані Фессалонікське королівство (1204–1224), Афінська сеньйорія, далі герцогство (1205-1456), Морейське (або Ахейське) князівство (1205-1432). Уже в 1205 р. війська цієї імперії були розбиті болгарським царем Калояном при Адріа­нополі. Часткова стабілізація Латинської імперії за Генріха І (1205-1216) була недовгою - хрестоносне поповнення з Європи не прибувало в до­статній кількості, а створити свою налагоджену систему управління вороже настроєним місцевим населенням ніяк не вдавалося.

У 1259 р. в битві при Пелагонії війська Нікейської імперії розби­ли об’єднану армію двох найсильніших держав Латинської імперії: правителя Епіру та морейського князя. В 1261 р. загони нікейського імператора Михайла VIII Палеолога зайняли Константинополь. Ла­тинська імперія припинила своє існування. Однак відроджена Візан­тія була лише блідою тінню колишньої світової імперії.