3. Розвиток феодальних відносин у Візантії. Боротьба із зовнішніми ворогами.

Невдачі зовнішньої політики разом з громадянською війною зумо­вили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство пе­ребудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином зміню­ється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюють­ся новими військово-адміністративними округами - фемами. З розсе­лених в кордонах імперії слов’ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке зем­леволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім поземельного (подібно до церковного землеволодіння).

Сформувалася ціла структура воїнських володінь, яка гарантувала наступність передачі військової професії з покоління у покоління. Ві­зантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місце­вих жителів, а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська - стратиги, у чиїх руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація. Такий устрій означав відступ від начал суворої централізації, притаманних Візантії в перші столітгя її існування. І разом з тим сила центральної влади в країні навіть у цей час була набагато відчутнішою, ніж у варварських королівствах Європи.

У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога. Він, зокрема, закріпив зміни в процесуальному праві: проголошувався принцип рівності усіх громадян перед судом, звільнення сторін тяжби від сплати судових мит тощо. Були також скорочені законні приводи для розлучення. В переліку покарань за карні злочини домінували жор­сткі заходи: відрізання носа і язика, осліплення, відрубування кінцівок. За кровозмішання, навмисний підпал, отруєння, розбій передбачалася смертна кара. В ряді випадків допускалася заміна членоушкодження високими грошовими штрафами.

Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифіко­ваний у VIII ст. «Землеробський закон». Подібно до варварських правд, цей закон став записом норм звичаєвого права. Верховним власником землі проголошувалася вільна сусідська община. Орні землі, сади, ви­ноградники перебувають у приватному володінні общинників. Луги, вигони, ліси тощо - у спільному користуванні. Община в цілому пла тить податки державі. Поряд з основною категорією вільних общинни­ків - георгів - з’являються неімущі бідняки - опори, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають їх. На селі є і най­мити - містії (головним чином пастухи) та раби. «Землеробський за­кон» не дозволяв продавати землю не членам общини; її можна було здавати в оренду або обмінювати лише односельчанам.

Отже, можна говорити, що у VII-VIІІ ст. у Візантії розпочинається процес феодалізації, який в основному завершується в XI ст.

Така перебудова суспільного ладу дозволила відтворити боєздатне військо. Візантія не лише зуміла відбити у 718 р. натиск величезної армії арабського халіфа, але й у 740 р. завдати арабам відчутного уда­ру. За Константина V (741-775) візантійці самі вторгаються у воло­діння Халіфату в Сирії, доходять до берегів Євфрату та кордонів Вір­менії. Успішні бойові дії в цей час веде візантійська армія і проти пів­нічного ворога - Першого Болгарського царства. Цей імператор почав конфіскацію церковних багатств та секуляризацію монастирських зе­мель, які роздавав військово-служилій знаті у виді пожалувань. При­мирення імператорської влади з церквою настало аж у середині IX ст. і було зумовлене появою спільного ворога - єресі павликіан. Павликіа-ни не лише вимагали спрощення богослужіння, знищення церковної ієрархії та шанування ікон, ліквідації монастирів, але й виступили про­ти центральної влади (повстання Фоми Слов’янина 820-823 pp.), і на­віть створили в Малій Азії свою республіку, яка проіснувала до 872 р.

Прискорення майнового розшарування на селі призвело до розо­рення частини селянства, перетворення його на залежних, т. зв пари­ків. Інколи в залежність від крупних землевласників потрапляли цілі села. Дінати (так називали можновладців - багатіїв, від «діна» - сила) нерідко самовільно захоплювали общинні землі і силою примушува­ли вільних общинників перетворюватися на париків. Збіднілі селяни не могли платити державні податки, цим зменшувалася чисельність стратіотського ополчення, що занепокоювало імператорську владу. Імператори Македонської династії (867-1056) видали ряд законів (новел) про землю.

У 872 р. була створена ще одна юридична пам’ятка - Прохірон. Звід законів був викладений простою мовою для розуміння широкими на­родними верствами. Між 884 і 886 pp. Василем І було видано посібник із застосування діючих правових норм - Епанагога. В ньому, зокре­ма, регулювалися взаємовідносини православної церкви з державою. За імператора Лева VI (886-912) на зміну Дигестам Юстиніана вводилися т. зв. «Базилики», що складалися з 8 томів у 60 книгах. Після імперато­рів македонської династії візантійське право зазнало відносно невели ких змін, переважно непринципового характеру. На початку 20-х років X ст. було відновлено право общинників на першочергову купівлю зе­мель своїх односельчан. Далі таке ж право отримали общини і на ку­півлю дінатських земель. Продані ж за останні 30 років селянські наді­ли підлягали поверненню колишнім власникам - селянам. Цю ж лінію продовжив імператор Василь II, який у 996 р. оголосив дінатами тих розбагатілих общинників, які користуючись правом першочергової купівлі, зосереджували в своїх руках землі розорених сусідів; віднині общини мали право вимагати повернення своїх земель, незалежно від того, коли ці землі були утрачені!

Така турбота влади щодо збіднілих общинників пояснювалася вій­ськовими потребами: з селянської ділянки певної цінності виставлявся воїн-вершник, меншої цінності - військовий моряк або піхотинець. Якщо ж ділянка дробилася (наприклад, в результаті успадкування), військовослужбовця виставляли «у складчину». Але зміни у військо­вій справі потягнули за собою і соціальну перебудову суспільства. У війську зросла роль важкоозброєної кінноти. Разом з підвищенням вартості спорядження вершника, зростали і розміри (та вартість) ді­лянки, від якої виставлявся вершник-стратіот. Власник такої ділянки по суті ставав дрібним вотчинником, чиє становище в загальній се­лянській масі суттєво вирізнялося. Втрата колишнього значення на полі бою піхоти, навербованої з бідніших вільних селян, вела до того, що ця категорія населення втрачала підтримку держави і швидко по­чала закабалятися.

Для того, щоб поставити собі на службу церкву і монастирі, а та­кож високопоставлених сановників, імператори в Х-ХІ ст. починають практикувати роздачу т. зв. солемніїв - права залишати собі частину чи навіть усі державні податки з сіл чи округів. У XI ст. з’явився особ­ливий вид солемнія - т. зв. пронія, яка крім права пожиттєвого збору податків на свою користь з певної території включала в себе і право управляти цією територією.

Тим самим у Візантії наприкінці XI - на початку XII ст. (тобто де­що пізніше, ніж у Західній Європі) завершується оформлення основ феодальних відносин та становлення основних класів феодального суспільства.

Водночас проходить подальше удосконалення державного апара­ту. Кількість відомств досягнула шістдесяти. Найважливішим з них було податкове. Велику роль відігравало відомство державної пошти та зовнішніх зносин, яке славилося мистецтвом дипломатії та розвід­ки. Кожній посадовій особі присвоювався відповідний титул. Ієрархія титулів була узаконена табелем про ранги. Імператорський синкліт (сенат, в якому переважали вищі чиновники) був повністю підпоряд­кований главі імперії. Церква була міцно підпорядкована державній владі, патріарх повністю залежав від імператора. Єпископи особистих володінь не мали. Прибутки церкви визначалися в основному миліс­тю імператора. Лише наприкінці X ст. добровільні піднесення насе­лення були узаконені як особливий церковний податок (канонікон), що сплачувався подвірно грошима і натурою.

У 1054 р. відбувся офіційний розкол церков на православну (схід­ний обряд) та римо-католицьку (західний обряд).

Македонській династії доводилося вести безперервні війни з ара­бами та слов’янами. В середині X ст. міжнародне становище Візантії дещо покращилося, що пояснювалося ослабленням Болгарії та розпа­дом Багдадського халіфату. У арабів було відвойовано частину Месо­потамії та Малої Азії, Крит та Кіпр. У 1018 р. була завойована Болга­рія, і знову під владою Візантії опинився весь Балканський півострів по Дунай включно. Але з 30-х років XI ст. кордони імперії стали ско­рочуватися: Візантія зіткнулася з новим могутнім ворогом - турками-сельджуками.

Київська Русь також здійснила ряд походів проти Візантії: у 860 р. (закінчився мирною угодою), у 907 р. (вигідний для Русі торговельний договір 911 р.), у 941 р. (флот Ігоря, спалений «грецьким вогнем» - ре­човиною на зразок сучасного напалму, секрет виробництва якої утраче­ний), у 969-971 pp. (кілька походів Святослава, які загалом не принесли успіху) та у 1043 р. (останній, вкрай невдалий для Русі похід). У 1047 р. руський загін вже допомагав Константину IX Мономаху придушити за­колот знаті. Тим самим торговельні, дипломатичні та культурні зв’язки Візантії з Київською Руссю були встановлені за правління Македонської династії візантійських імператорів, головними представниками якої були Василій І Македонянин (867-886), Константин VII Багрянородний (913-959) Іоанн І Цимісхій (969-976), Василій II Болгаробійця (976-1025).