2. Візантія часів Юстиніана.

Найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління ім­ператора Юстиніана І (527-565), перетворившись на могутню серед­земноморську державу. В цей час відбувається внутрішня стабілізація Візантійської держави, здійснюються великомасштабні завоювання. Майбутній імператор народився в сім’ї бідного іллірійського селянина. Його дядько Юстин І (518-527) був зведений на престол солдатами і згодом зробив племінника своїм співправителем. Юстиніан І володів не лише необхідною для імператора волею та енергією, але й непога­но розбирався в інтересах та потребах народних низів, був доступний для спілкування для людей будь-якого раніу.

Внутрішня політика Юстиніана спрямувалася на посилення цент­ралізації держави та зміцнення економіки імперії. За Юстиніана І бу­ли знищені останні залишки республіканських установ і накладені суворі обмеження на права великих земельних власників. Великим успіхом стало викрадення в Китаї секретів виробництва шовку і від­криття в Сирії та Фінікії власного виробництва цього продукту, який надзвичайно цінувався в Європі. Розвиток ремесла і торгівлі дозволив витрачати великі суми на будівництво доріг, акведуків та оборонних споруд в прикордонних районах.

Юстиніан проводив політику підтримки середніх верств землевла­сників та обмеження влади можновладців, насамперед давньої сена­торської аристократії.

За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В 528 р. н. е. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором пра­ва Теофілем з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. Але робота кодифі­каційної комісії тривала і далі.

В новій редакції Codex Iustinianus був прийнятий в 534 р. Ця ко­дифікація складається з 12 книг, кожна з яких поділена на титули з власним заголовком. Книга 1 містить конституції з церковного права, з 2 по 8 - з цивільного права, 9 - карного права, 10–12 – положення з державного управління. Одночасно з кодифікацією імператорських конституцій проводилася робота з кодифікації творів юристів (комісія в складі 17 чол. під керівництвом того ж Трибоніана діяла з 530 p.). Вказаній комісії надавалося право змінювати та редагувати тексти ори­гінальних творів, давати власні доповнення і коментарі, і навіть ви­ключати застарілі положення. Так, наприклад, комісія «відредагувала» процедуру усиновлення (надзвичайно поширений інститут римського права) в тому ключі, що первісна роль народних зборів в затвердженні усиновлення була витіснена імператорським рескриптом.

Через три роки робота з кодифікації творів класиків юриспруденції була завершена і опублікована - це т. зв. Дигести (або Пандекти - від грец. всеохоплюючий) Юстиніана. Дигести становлять собою збірник уривків з 2000 творів 39 найбільш відомих римських юристів. Вони поділяються на 50 книг, книги - на титули (крім 30-32 книг, які титу­лів не мають). Титули поділені на фрагменти, об’ємні фрагменти - на параграфи.

Дигести об’єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. 1-ша книга присвячена загальним питанням права, 2-га -46-та - приватному праву, 47-48-ма - кримінальному праву, 49-та -апеляціям, фіскальному праву і військовим справам, 50-та - адмініст­ративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули - усього 432, титули - на фрагменти; поділ ве­ликих фрагментів на параграфи був здійснений у середні віки.

Цитування Дигестів здійснюється таким чином: ім’я юриста (ча­сом не наводиться), D, та 1-3 цифри. Наприклад, Pav., D, 41, 1, 26, 1 -Павел, 41-а кн. Дигест, 1-й титул, 26-й фрагмент, 1-й параграф (в да­ному конкретному випадку мова йде про пересаджене дерево - поки не прив’ється, належить попередньому господарю, надалі - новому). Найбільша кількість фрагментів використана з творів Ульпіана (2.462) та Павла (2.083). Одночасно була здійснена обробка (і пере­робка) Інституцій Гая (друга пол. II ст. н. е.) - найпоширенішого по­сібника з вивчення римського права, який з часу свого оприлюднення встиг на VI ст. н. е. суттєво застаріти. ЗО грудня 533 р. цей відредаго­ваний твір був опублікований, але уже під назвою Інституції Юстині­ана (4 книги, 98 титулів).

Нарешті в 535-542 pp. були укладені т. зв. Новели Юстиніана, за­гальним числом 158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою мовою, що також не було випадковим. Класичне римське право занепадало разом з самим Римом і Західною Римською імперією, Візантія переймала пальму першості.

Якщо оцінювати в цілому проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти:

- центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора - самодержця;

- оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церк­вою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апа­рату;

- заохочуються переміни в суспільному житті (особливо в «Кодек­сі» та «Новеллах»): надання рабам пекулію, відпуск рабів на волю. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.

Обгрунтування, регламентування і захист права приватної власно­сті обумовили життєву силу основних положень «Зводу цивільного права Юстиніана», які зберегли своє значення протягом середньовіч­чя, а згодом були використані у буржуазному суспільстві.

Потреби державного будівництва вимагали збільшення податків. Це викликало народне повстання 11 січня 532 p., відоме як «Ніка» (вигук «перемагай!», з яким повстанці нападали на імператорські вій­ська). Повстання було жорстоко придушене полководцями Велісарієм та Мундом, під час різанини загинуло ЗО тис. чоловік. Розгром цього повстання ознаменувався поворотом у внутрішній політиці імперато­ра: Юстиніан перестав зважати на народні маси, намагаючись сперти­ся на аристократію.

У галузі зовнішньої політики Юстиніан виношував ідею віднов­лення величі Римської імперії періоду найбільшого розквіту. На за­ваді стояли варварські держави, що виникли на її руїнах. У 534 р. під ударами візантійських військ впало королівство вандалів у Пів­нічній Африці. Однак армія була розчарована тим, що її не забезпе­чили земельними ділянками за рахунок переможених, і у 536 р. тут розпочалося повстання під проводом візантійського солдата Стотза, до якого приєдналися місцеві берберійські племена та раби-втікачі.

В 535 р. візантійські війська напали на королівство остготів в Італії. Вони захопили Сицилію і вторглися до Південної Італії. Пол­ководець Юстиніана Велісарій у 536 р. оволодів Римом. Але й тут завойовники зіткнулися з широким народним рухом, який очолив остготський король Тотіла (541-552). В 546 р. повстанці відвоювали Рим, а згодом - більшу частину Італії, Сицилію, Сардинію, Корсіку.

Лише в 555 p. після прибуття нових підкріплень під командуванням Нарсеса Італія була повністю завойована візантійцями. Імператор Юстйніан в 554 р. видав т. зв. «прагматичну санкцію», яка реставру­вала в Італії рабовласницькі відносини; колони та раби, які отрима­ли свободу з рук Тотіли, знову передавалися своїм панам. Одночас­но із завоюванням Італії Юстйніан розпочав війну з вестготами в Іспанії, йому вдалося захопити ряд опорних пунктів у південно-східній частині Піренейського півострова. Усі ці завоювання вияви­лися неміцними і після смерті Юстиніана були швидко втрачені для Візантійської імперії.

Після того, як Візантія була втягнута у війну з остготами, ірансь­кий шах Хосров І Аношарван у 540 р. напав на Сирію. Кривава війна затягнулася до 562 р. Іран завоював Грузію та Сванетію, Візантія зо­бов’язалася платити Ірану щорічну данину.

У середині VI ст. північні рубежі імперії опинилися під тиском слов’ян - склавінів. Попередні вторгнення варварів, як правило, мали грабіжницький характер: захопивши здобич у візантійських провін­ціях, варвари поспішали утекти від каральних експедицій імператор­ської армії. Слов ‘яни, навпаки, прийшли на Балкани з тим, щоб тут осісти, тим самим витіснивши або асимілювавши місцеве населення. Вони легко доходили до передмість Константинополя. За Юстиніана Візантія ціною великих втрат ще відбивала цей натиск, але з другої половини VI ст. внутрішні чвари в імперії та її загальне ослаблення відкрили слов’янам та іншим варварам шлях для вторгнення в межі Візантії та до заселення на відвойованих землях.

У 602 р. вибухнуло повстання в армії, яка стояла на Дунаї. Імпера­тором був проголошений простий центуріон (сотник) Фока, який проводив жорстокий терор проти представників землевласницької аристократії. В країні розпочалася громадянська війна, в 610 р. Фока загинув, а на престол зійшов представник феодалізованої провінцій­ної знаті Іраклій (610-641). Громадянською війною повною мірою скористалися завойовники-слов’яни, які саме в цей час осіли на Бал­канах. У 80-х роках VII ст. тут виникло слов’янське Болгарське цар­ство. Тим самим в особі слов’ян Візантія отримала одного із найза-пекліших ворогів своєї державності.

На Сході імператорові Іраклію довелося зіткнутися з новими воро­гами - арабами. З 636 по 642 р. араби відвоювали у Візантії її найба-гатші провінції: Сирію (636), Палестину (638), Верхню Месопотамію, Єгипет (646). Наприкінці VII ст. вони ж захопили Північну Африку. Після цих невдач територія імперії скоротилася до третини від того, що мав у своєму володінні Юстиніан.