3. Халіфат Абассидів

Влада Омейядів упала в 750 р. внаслідок повстання Абу-Мусліма, піднятого ним у 747 р. в Мерві (Середня Азія), з подальшим поши­ренням на Іран. До повстання приєдналися хараджити та шиїти. На­щадки омейядських халіфів зуміли укріпитися лише на крайньому заході, в Іспанії, де ними був у 756 р. заснований Кордовський халі­фат (929-1031). А влада в інших частинах держави перейшла до халі­фів з нового роду Аббасидів (750-1258). Хоча перемога Аббасидів стала можливою лише завдяки підтримці шиїтів, державною релігією був проголошений суннізм, а столиця перенесена з Дамаску (Сирія) до Багдаду (Ірак). В доходах Багдадського халіфату Ірак відігравав винят­ково важливу роль: наприкінці VIII ст. із загальної суми податкових надходжень в 411 млн дирхемів одна третина надходила з Іраку. Після Іраку, в розумінні господарського значення йшли області західного і північного Ірану. Сирії належала другорядна роль.

Абассиди не вели активної зовнішньої політики експансії - за довгі віки їх панування до халіфату були приєднані лише Сицилія, Кіпр та ряд інших, незначних за розміром територій. Основним завданням ха­ліфів стало утримання раніше завойованих земель. Тим самим військо­ва здобич перестала бути найважливішим джерелом доходів служилої верстви, благополуччя феодалів значною мірою досягалося експлуата­цією селянства і прибутками від торгівлі. Це зменшувало заінтересова­ність у сильній верховній владі. З іншого боку, необхідність утримання військового контролю над обширною імперією вимагала численної армії. Військо Аббасидів налічувало 160 тис. чоловік. Для зменшення витрат на його утримання широко використовувалися найманці, яким не потрібно було давати земельних наділів у володіння: хорасанці, бер­бери, тюрки і т. д.

Для захисту самого халіфа , починаючи з Мутасіма (839-842), створюється новий вид військ - двірцева гвардія, яка формувалася з рабів-гулямів. їх ще у дитячому віці привозили работоргівці з причорномор­ських, прикаспійських та казахстанських степів. Виховуючись ізольо­вано від місцевого населення, вони, за задумом, повинні були стати сліпим знаряддям в руках халіфа в його боротьбі з можливими претен­дентами на владу чи емірами-сепаратистами. Але з часом винятково привілейоване становище гулямів поставило халіфів у пряму залеж­ність від власної гвардії.

Халіф Мутаваккіл (847-861) був убитий двома воєначальниками своєї гвардії зі згоди і за співучасті свого сина. Халіф Мустаїн (862-866) був жалюгідним пішаком в руках тюркських командирів. За напо­ляганням ворогів цих командирів, теж впливових воєначальників, він був змушений зректися престолу. Після чого йому відрубали голову і послали її новому халіфу, а обезглавлений труп валявся на дорозі, по­ки його не поховали місцеві жителі. Халіф Мутазз (866-869) спробував позбавитися опіки тюркських командирів з допомогою гвардійців-берберів. Але був скинутий з престолу і ув’язнений; на шостий день перебування у в’язниці помер (можливо, був отруєний). Його наступ­ник Мухтеді (869-870) правив лише 11 місяців. Не пив вина, уникав веселощів, сам пробував судити деякі справи своїх підданих. Був також убитий п’яними гвардійцями, які вночі увірвалися до його спальні. На­віть загравання з гвардією і щедрі подарунки не гарантували халіфам влади і життя. Завжди могла знайтися група невдоволених гулямів, котра ставила на престол «свого» халіфа, усуваючи його попередника.

Юридично уся земля халіфату вважалася державною власністю, причому від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях -його намісники у завойованих районах - еміри. Центральний апарат держави традиційно складався з трьох відомств. У Дамаському халі­фаті головна увага приділялася воєнному і фінансовому відомствам, а третє відомство - громадських робіт - не набуло значного розвитку. Емір командував військами і управляв адміністративним апаратом певної області.

В багатьох випадках еміри перетворювалися у спадкових правите­лів своїх країн. Ситуація дещо нагадувала європейську, де герцоги і графи Франкського королівства, отримавши землі у бенефіцій від ко­роля, намагалися за будь-яку ціну перетворити їх у аллод і звільнити­ся з-під опіки королівської влади. В середовищі служилих феодалів халіфату йшли аналогічні європейським процеси перетворення умов­ного володіння у приватну власність. Важливу роль відігравав ріст земельних володінь, що належали мусульманським духовним устано­вам - т. зв. вакфів. В теорії, за рахунок доходів з цих земель мали утримуватися мечеті, школи, благочинні установи, лікарні тощо. Тому з цих земель не збиралися податки і не вимагалася військова служба. Значна частина вакфів була номінальною, оскільки службові феодали «дарували» цю землю духовенству, зберігаючи на практиці більшу частину доходів для себе. Економічне зміцнення прошарку феодалів вело до спроб встановлення політичної автономії. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, в Середній Азії упродовж ІХ-Х ст. оформилися фактично самостійні емірати зі спадковою владою - держава Ідриси-дів (з 788 р.) в Марокко, держава Аглабідів (з 800 р.) в Лівії і т. д. Рід Тулунідів став самостійним в Єгипті, рід Тахіридів - в Ірані тощо. Для відособлення від центру місцеві феодали навчилися використо­вувати навіть ... народно-визвольні рухи. Так, у Середній Азії насе­лення повставало проти Аббасидів в 751, 776-783, 806-810 pp., при­чому перемога над повсталими вимагала від халіфа не лише військової сили, але й поступок місцевій знаті. Як результат,- зміцнілі таджик-ські феодали у 819 р. створили самостійну державу; місцева династія Саманідів до 999 р. правила Середньої Азією.

У боротьбі з сепаратистами халіфи зміцнювали державний апарат, була створена посада візира - помічника халіфа. Цьому візирові під­лягали всі центральні установи, у віданні яких перебували адмініст­рація провінцій, збирання податей, податків та мита, формування і постачання війська та державний контроль. Крім того, візир, будучи хранителем халіфської печатки, мав право скріплювати нею свої роз­порядження, внаслідок чого вони набували значення і сили указів верховної влади.

Посада візира дещо нагадує посаду джатті при єгипетських фараонах чи нубанду при патесі-лугачях Вавилонської держави, її до­цільність в системі державного апарату східної деспотії ґрунтується на тих же підставах. Але відновити утрачену єдність було неможливо. На початок IX ст. посада візира опинилася в руках роду Бармекідів, вели­ких іранських феодалів. Зрозуміло, що спадкове закріплення посади візира за впливовим феодальним кланом означало де-факто встанов­лення контролю над владою халіфа з боку представників цього клану. З іншого боку, місцеві еміри, які погоджувалися визнавати номінальну династичну владу «спадкоємця пророка» - халіфа, не бажали миритися з активним втручанням у свої справи зі сторони якихось Бармекідів. Сепаратистські тенденції навіть посилилися. Зрештою це зрозуміли і самі халіфи.

За Харун-аль-Рашіда у 802 р. Бармекіди були усунуті від державної служби і винищені, а усе їхнє майно конфісковане на користь держави. Проте процес феодального роздроблення після кончини Харун-аль-Рашіда (786-809) не зупинився, а навіть пришвидчився. На середину X ст. під владою халіфа залишився один лише Ірак, причому і у самому Багдаді реальна влада з рук халіфів перейшла до гвардійських воє-начальників-гулямів. Історики порівнюють становище халіфів в цей період зі становищем своєрідних «пап ісламу» - з духовно-політичних лідерів ісламського світу вони перетворилися на самих лише духовних. Ім’я чергового халіфа обов’язково виголошувалося правовірними під час вечірньої молитви у п’ятницю, його ім’я карбувалося на монетах. Халіфи зберігали також право інвестури - тільки після їх формального затвердження нащадок того чи іншого еміра отримував право на місце свого попередника. Інвестура, одержана від халіфа і закріплена у від­повідній грамоті або дипломі, робила владу навіть завойовника або за­гарбника законною, перетворювала його в законного государя, якому повинні були коритися його піддані і повстання проти якого вважалися не лише державним злочином, а й гріхом, що карався у загробному житті. За таку згоду халіф, як правило, отримував від претендента ба­гаті подарунки, що, в свою чергу, забезпечувало халіфам можливість утримувати свій, позбавлений реальної сили двір в пишноті та розкоші.

У 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахіншахом-шиїтом з роду Буїдів, після чого халіф остаточно був позбавлений по­літичної влади, став полоненим шиїтів-Буїдів. Влада халіфа була част­ково відновлена лише після загарбання Багдада в 1055 р. турками-сельджуками. Провідник туркменських племен огузів Тогрул-бек, який належав до роду Сельджуків, був коронований багдадським ха­ліфом і отримав титул султана. Влада Тогрул-бека поширювалася на Іран, Середню Азію та Афганістан.

Початок епохи хрестових походів означав ще більше звуження влади халіфа. Війна з хрестоносцями вимагала якнайшвидшого ство­рення потужних регіональних військ. Армії місцевих правителів ста­ли додатковою гарантією невтручання у внутрішні справи еміратів з боку багдадських халіфів. Однак кінець халіфату і смерть останнього халіфа були пов’язані не з європейцями-хрестоносцями, а з т. зв. «жов­тим хрестовим походом».

У 1254–1260 pp. визволяти гроб Господній пішли ... монголи. Хоча каган великої монгольської імперії Мунке, дотримуючись законів Чингісхана, стверджував, що для нього усі релігії рівні, проте саме християнство вважалося в цій імперії головною релігією. По-перше, християнами була більшість підданих імперії, по-друге, християнка­ми були дружини каганів і ханів. Так, дружина великого кагана Мун­ке та дружина керівника хрестового походу хана Хулагу сповідували несторіанство. Похід, як це було притаманно усім монгольським військовим починанням, був зорганізований зразково. Мусульманські твердині падали одна за одною. В 1258 р. монголи узяли Багдад, ха­ліф Мустансір був убитий. Впав Арабський халіфат - центр військо­вої і релігійної могутності мусульманського Сходу. В Європі хана Хулагу порівнювали з імператором Константином Великим, на честь хана служили меси. Однак у 1260 р. європейські рицарі-хрестоносці, в першу чергу Орден тамплієрів, виступили проти монголів на боці мусульман! Геополітичні інтереси Ордену виявилися важливішими за релігійні, втручання в палестинські справи третьої сили (якою в даний момент виступили монголи) в штани хрестоносців не входило. Монго­ли зазнали поразки під Айн-Джалутою і від’йшли. Тим часом після смерті великого кагана Мунке розпочалися династичні чвари, і «жов­тий хрестовий похід» на тому закінчився. Ще за півстоліття Палестину залишили останні загони хрестоносців, але теократична держава - ха­ліфат та влада халіфів так і не відновилися.