2. Арабські завоювання. Держава Омейядів

Столицю було перенесено до багатого Дамаску з його палацами та мечетями; суннізм був проголошений панівною течією в ісламі. Си-рійське населення перебувало у привілейованому становищі. Нато­мість Омейяди (661-750) жорстоко експлуатували населення Ірану та Іраку, що були географічною базою шиїтів та хараджитів. Уклавши тимчасовий мир з Хасаном (син Алі, котрий поступився престолом), Муавія жорстоко розправився з повсталими хараджитами. Якщо по­передні халіфи були виборними, то ще за життя Муавія призначив своїм наступником сина, тим самим поклавши початок практиці успадкування халіфського престолу та власній династії.

По смерті Муавії була організована змова шиїтів, на чолі якої став другий син Алі та Фатіми - Хусейн. Проте повстання шиїтів було при­душене, а його керівник загинув на полі бою. Ім’я похованого в Кербе-лі (сучасний Ірак) шиїтського мученика Хусейна стало гаслом і прапо­ром боротьби шиїтів проти ненависних їм суннітів. Після смерті Хусейна прірва між суннітами та шиїтами стала нездоланною, прихи­льники двох напрямків у мусульманстві стали не просто непримирен­ними суперниками, а й озлобленими ворогами (порівняйте з протисто­янням католицизму і православ’я після 1054 p., пригадайте «походи хрестоносців» на Русь).

Візантії вдавалося ціною величезних зусиль стримувати експансію Омейядів. Натомість у Північній Африці араби порозумілися з кочо-виками-берберами, які прийняли іслам і перейшли на їх бік. Ще за Муавії араби завоювали Афганістан, Бухару, Самарканд, Мерв. На ру­бежі VII–VIII ст. була завойована частина Грузії, здійснювалися набіги на Хозарію. На початку VIII ст. намісники халіфа приєднали до халі­фату майже усю Середню Азію, досягнувши рубежів Індії та Китаю. В Північній Африці до халіфату були приєднані Лівія, згодом Туніс і Марокко. В 711-714 pp. війська халіфату на чолі з Тафіком з боями за­йняли Піренейський півострів, а тоді вторглися у Францію. Поразка у битві при Пуатьє (732 р.) змусила відійти їх за Піренейські гори, які стали кордоном арабських володінь у Європі. Намісники пророка халі­фи вважали своїм обов’язком приєднувати до імперії усе нові землі, навертаючи завойоване населення до ісламу.

У різних регіонах імперії, в залежності від місцевих умов, процес ісламізації мав свої особливості та відмінності. В районах близьких, де здавна проживали араби чи близькі їм семітські племена,- в Месопо­тамії, Сирії, Палестині, ісламізація зводилася до арабізації. Прагнення арабської аристократії очолити управління завойованими територіями дістало свій вияв у реформах омейядських халіфів Абд-дель-Меліка (685-705) і Веліда І (705-715). В діловодство була введена арабська мова як мова державна. Здійснено також грошову реформу, що вво­дила обов’язкові для усього величезного халіфату арабські грошові одиниці - золоті динари та срібні дирхеми (40 дирхемів = 1 динару). З допомогою ісламу населення швидко асимілювалося і досить швид­ко стало фактично арабським за мовою, культурою та іншими етніч­ними ознаками.

Складніше йшла справа в Лівані (тут глибокі корені пустило хрис­тиянство) та в Північній Африці, де населення не було семітським (особливо в Єгипті). Але й тут етнічні процеси, хай і з значним запіз­ненням у часі, розвивалися у тому ж напрямку - асиміляції місцево­го населення та заміщення місцевих мов і культур арабською мовою та арабською ісламською культурою (можна проводити історичні паралелі з політичною і релігійною римською експансією в Галлії та Іберії, чи з російською - за Волгою і Уралом). Там, де відсоток арабського населення був незначний - в Середній Азії, Ірані, Афга­ністані, Закавказзі, не кажучи вже про Іспанію - процес ісламізації йшов не стільки шляхом арабізації, скільки за рахунок економічних привілеїв для тих, хто добровільно переходив у іслам. Зауважимо, що цей принцип сповідувався усіма мусульманськими державами і в майбутньому - прикладом можуть слугувати слов’яни Боснії і Гер­цеговини, обернені в іслам уже турецькими завойовниками на бага­то сторіч пізніше.

У період Омейядів відбувалось швидке зближення арабів з місце­вим пануючим класом, при усе більшому переважанні арабського елементу (державна мова, система експлуатації, релігія, податкова си­стема, судочинство). Але уже на початку VIII ст. масовий перехід за­войованого населення в мусульманство призвів до різкого скорочення податкових надходжень (основна їх маса традиційно стягувалася з немусульманского населення) і ослаблення економічної могутності халіфату.

Щоб якнайкраще забезпечити потреби казни, намісник Омейядів в Іраку в 700 р. видав закон, згідно з яким усі мусульмани - неараби надалі не звільнювалися від сплати подушної податі хараджу. Якщо цей закон і збільшив приплив грошей у державну скарбницю, то по­чуття та настрої мусульман-неарабів стали еволюціонувати у небажа­ному для влади напряму. Тому за халіфа Омара II (717-720) було ска­совано не лише цей закон, але й зроблено спробу урівняти в правах усіх мусульман.

Останні омейядські халіфи були вимушені різко підвищити податковий тиск тепер уже на все мусульманське населення, не роблячи поділу на арабське і неарабське. Особливо посилився податковий тиск за халіфа Хішама (724-743). Під час збирання податків застосо­вувалися - до мусульман! - найжорстокіші засоби, аж до катувань. Величезні військові витрати на підтримання єдності колосальної ім­перії уже більше не скуповувалися вигодами від її екплуатації. Різке підвищення фіскального тиску вело до численних народних повстань в різних частинах Арабської держави.

Останнім омейядським халіфом був Мерван II, розбитий повстан­цями на р. Великий Заб в Іраку.