2. Станово-представницька монархія в Німеччині

Слабкість центральної влади - характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорська влада на початку XIII ст. суттєво підупала, німецькі імператори в своїх діях були залежними від римсь­ких пап та власних васалів.

Для вирішення загальноімперських питань інколи скликалися рейх­стаги (з’їзди). Вони складалися з трьох курій: курфюрстів (великі князі), іншої знаті та представників імперських міст. Усе вирішували перші дві курії, роль представників міст зводилася до надання грошей для потреб імператора. В князівствах проходили свої місцеві збори -ландтаги - дво- або трипалатні. Іноді крім дворянства, духовенства і міщан у них допускалися і представники вільного селянства. Ландта­ги були органами дорадчими.

У Німеччині так і не склався союз монархічної влади з містами - ця основа кожної європейської станово-представницької монархії. Німецькі міста ділилися на три групи: імперські, князівські і вільні. Вони боролися не за Німеччину як таку, а за власні привілеї. Спроби окремих імператорів порозумітися з містами, об’єднуючи тим зусилля проти феодальної роздробленості імперії, негайно перекреслювалися курфюрстами. Так, імператор Вацлав був скинутий з трону за спробу допомогти містам.

Імператор «Священної Римської імперії германської нації» обира­вся на з’їздах курфюрстів. Тобто монархія, на відміну від Франції чи Англії, тут не стала спадковою, кожному новообраному імператорові доводилося розпочинати боротьбу за централізацію держави на порож­ньому місці. Відсутність династії гальмувала заінтересованість міст у міцній імператорській владі. А те, що міста могли стати союзниками імператорів, не викликало сумнівів. Так, у розпал боротьби між імпе­ратором Людвігом Баварським і папою Іоанном XXII німецькі міста виступили як фактичні союзники імператора. Страсбург вигнав зі своїх стін усіх священиків, які виконували волю папи. Це ж 1331 р. зробив Цюріх. В Рейтлінгемі міська рада установила штраф у 15 фун­тів за запрошення священика, який підкоряється папі. На сторону імпе­ратора перейшов і Нюрнберг. На жаль, у боротьбі за централізацію держави міста не були такими ж послідовними.

У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було подано п’ять голосів, за Фрідріха Габсбурга - лише два. Прихильники Людвіга проголосили його обраним і коронували в «законному» Аахені, друзі Фрідріха вважали обраним його і корону­вали в «незаконному» Бонні. Навіть перемога Людвіга над Фрідріхом в битві при Мюльдорфі (1322 р.) не зняла напруги. Папа Іоанн XXII в 1323 р. висунув звинувачення проти Людвіга в «беззаконному при­своєнні титулу короля й імператорських прав і в наданні допомоги міланському єретику Вісконті». Розпочалася різка полеміка між па­пою і Людвігом. Іоанн XXII двічі відлучав Людвіга від церкви і ще до його смерті висунув іншого кандидата. Після смерті Людвіга Баварсь­кого папство разом з Францією чинить спільний тиск на колегію курфюрстів з метою обрання імператором людини, відданої інтересам Авіньйона. Завдяки величезним сумам, витраченим на підкуп, німець­кі курфюрсти обрали в 1346 р. імператором Карла IV, якого сучасни­ки назвали «попівським імператором».

При імператорі Карлі V в 1356 p., який одночасно поставав і богемським (чеським) королем, була прийнята т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної золотої печатки. Вона остаточ­но закріпила владу в Німеччині великокнязівської олігархії. Три духовних (архієпископи Майнцський, Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонсь­кий, маркграф Бранденбурзький) князі обирали імператора, мали право суду над ним і могли зміщувати. Рішення приймалося прос­тою більшістю голосів. Вплив римського (авіньйонського) престолу обмежувався тим, що для коронації імператора, обраного курфюрс­тами, папське коронування імператорською короною більше не ви­магалося.

Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. «На вічні часи» затверджувалися їхні права на повну держа­вну самостійність. Ці права, як випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну регалію, право вести при­ватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи проти кур­фюрстів.

Обрання імператора, як правило, вимагало великих сум, що витра­чались на підкуп членів колегії виборців. Можливості такого імператора відтворити централізовану державу були мінімальними. Саме тому про станово-представницьку монархію в Німеччині можна вести мову тільки з великою натяжкою. І рейхстаг, і місцеві ландтаги були органами, чиї рішення мали характер рекомендацій. На реальну полі­тику імператора і курфюрстів вони не робили скільки-небудь серйоз­ного впливу. На відміну від французьких Генеральних штатів і, особ­ливо, від англійського парламенту, станово-представницькі органи в Німеччині ніколи не претендували на роль державної влади.

Водночас помилково вважати, що держава і право Німеччини туп­цювали на одному місці тоді, коли сусідні державно-правові системи користувалися новими можливостями станово-представницької монар­хії. В XIII ст. з’являються писані кодифікації права, до яких належать Саксонське і Швабське зерцала. їх джерелами були норми звичаєвого і канонічного права, а також запозичення з кодексу Юстиніана.

Автором «Саксонського зерцала» вважають суддю Ейке фон Реп-хофа. Збірник складається з двох частин. У першій викладено «земсь­ке право» північно-східних областей Німеччини, в другій - ленне пра­во, тобто відносини сюзеренітету-васалітету в середовищі німецьких феодалів, порядок тримання і утрати ленів.

Визнається, що світська і духовна влади повинні діяти в єдиному ключі: імператор примушує коритися папі (в разі потреби) з допомо­гою світського суду, натомість папа церковним судом забезпечує по­кору імператорові.

Як і будь-яка пам’ятка феодального права, «Саксонське зерцало» поділяє громадян на вільних людей (три категорії) і залежних.

Карні покарання жорстокі. Так, злодія вішають (Кн. 2 ст. 13, ст. 13), підпалювачів, убивць, грабіжників, зрадників колесують (Кн. 2 ст. 13, ст. 4), ґвалтівника, перелюбника - обезглавлюють (там же, ст. 5), отруйника - спалюють на вогнищі (ст. 6). Вергельд (оплата штрафу) залишається за дрібну (до трьох шилінгів) крадіжку та обман у торгівлі, але одночасно зі сплатою штрафу винний вважається збез­чещеним і позбавленим прав. З пережитків попередньої епохи відзна­чимо судовий поєдинок (Кн. 1 ст. 63, ст. 1), але на нього потрібний дозвіл судді. Вищий за народженням може відмовитися від поєдинку, нижчий - ні.

Відбуваються цікаві переміни - порівняно з варварськими правда­ми - в тому, що стосується вергельду за життя чи тяжкі тілесні ушко­дження. Якщо в V ст. життя жінки цінувалося вище, то тепер її вер­гельд становить половину чоловічого. Різниця у викупній ціні між знатними і простолюдом не лише зберігається, а ще й більше диферен­ціюється. Однак з’являється нова категорія - позбавлені прав внаслідок крадіжки, грабежу та інших злочинних діянь. Убивство, зґвалту­вання чи тілесні ушкодження цих людей караються символічним вер­гельдом (або взагалі не тягнуть за собою матеріальної відповідальнос­ті), але винний засуджується за «законом про порушення миру» і сам переходить в категорію позбавлених прав. Очевидно що викуп висту­пає як додаткове покарання, його сплата не звільняє від основного.

Деякі положення «Саксонського зерцала» були пізніше використа­ні в Магдебурзькому праві - збірнику норм міського права початку XIV ст. Магдебурзькі закони більш детально регулювали норми, пов’язані з товарно-грошовими відносинами. Судді могли виносити рішення, орієнтуючись на судові звичаї, однак прецедентне право в Німеччині не прижилося.

У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до цього переслідуванням єретиків займалися місцеві єпископи. Ще че­рез 60 років інквізитор Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що йому вдалося викоренити в Німеччині усяку єресь. Мова йде про ти­сячі спалених «єретиків», «відьом», «чаклунів».