3. Розпад імперії Карла Великого

Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об’єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму. Карл Великий спробу­вав було організувати ефективну систему управління, не пов’язану з місцевою знаттю. На чолі округів призначалися графи, які командува­ли місцевим ополченням, у більш обширних областях - герцоги. Ра­ніше ці посади належали племінним вождям і передавалися у спад­щину. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у кон­флікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архиєпископів на під­владних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявлялися марними. Оскільки міцні економічні зв’язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства ставав неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перс­пективі - і повної незалежності від центру.

На початку XI ст. у всій Європі завершився процес феодалізації, тобто уся чи майже уся земля опинилася в руках пануючого класу феодалів, а усі трудящі села і міста потрапили у більш чи менш сувору форму залеж­ності від панів. Найважчою формою залежності став кріпосний стан тру­дящих, який полягав у спадковій прикріпленості до певного представ­ника панівного стану. Такий кріпак був спадково прикріплений до землі і зобов’язувався спадково служити своєму сеньйору. Численні повинності (панщина і оброк) називаються феодальною рентою. Фео­дальний власник отримує її за право користування землею, яку він передає селянам, чи, як їх стали називати, «тримачам».

Королі були надто слабкими, щоб протистояти посиленню місцевої знаті, оскільки єдиною можливістю винагороди дружинників і слуг в умовах натурального господарства було пожалування землі з правом збирати податки і данину. Великий землевласник у межах своєї вотчини ставав для населення фактичним государем, тобто виконуючим публічно-правові функції.

Король на цей час продовжує «існувати», але фактична влада на місцях належить феодалам. Найбільші з них, які отримали свої феоди від короля, вважають себе рівними йому - перами (досл. «рівними»), хоча й називаються його слугами - васалами. Дрібні феодали, що одержали свої наділи не від короля, а від перів, виступають вже їхні­ми васалами і зобов’язані служити своїм сеньйорам і т. д. Увесь панів­ний клас побудовано у вигляді ієрархічної драбини: на вищій сходин­ці - король, нижче - великі феодали (герцоги, графи, абати великих монастирів), далі - барони, на найнижчій сходинці - прості рицарі. Увесь панівний клас зверху донизу був пов’язаний солідарністю своїх експлуататорських інтересів. Імперія Карла Великого після його смерті з відносно централізованої держави розпалася на численні вот­чини, власники яких перебували у васальній залежності один від од­ного і у кінцевому підсумку - від короля. На останнього мало зважа­ли, оскільки кожний феодал знав лише свого безпосереднього сеньйо­ра і виконував лише його вимоги. У франкській державі, де феодальні порядки знайшли найбільш яскраве втілення, панував принцип: «Ва­сал мого васала - не мій васал».

Показово, що не лише васал мав обов’язки щодо свого сеньйора, але й сеньйор, звісно, значно вужчі,- щодо свого васала. Останні зво­дилися до підтримки і покровительства. В разі, якщо сеньйор ігнору­вав ці обов’язки, грубо порушуючи права васала, той, принаймні тео­ретично, мав «право» на опір і навіть повстання. На практиці цим «правом» користувалися вже тоді, коли васал знаходив собі могутні­шого покровителя або у разі помітного ослаблення сеньйора (військо­ва поразка, опала, вимирання роду тощо).