Лекція 5. Тема: Держава і право Франків

Навчальна мета: розкрити особливості зародження і розвитку правової системи у державі Франків.

Час: 140 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –10 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 35 хв.

2. 30 хв.

3. 30 хв.

4. 30 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1-15, 28.

ПЛАН

1. Суспільно-політичний устрій держави Франків.

2. Реформа Карла Мартелла.

3. Розпад імперії Карла Великого.

4. «Салічна правда».

1. Суспільно-політичний устрій держави Франків

Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481-511) на початку VI ст. зайняли майже усю територію колишньої Римської провінції Галлії. На кінець VIII ст. во­ни підпорядкували собі германські племена аллеманів, тюрінгів, сак­сів, баварів, лангобардів.

Про германців розповідали ще Юлій Цезар, який зустрічався з ними в середині І ст. до н. е., та історик Таціт, який вивчав їх побут і звичаї наприкінці II ст. н. е. За часів Цезаря це були переважно скотарі, мис­ливці і рибалки, без розвинутого землеробства. Земля оброблялася спільно великими родовими групами, а продукти згодом розподі­лялися між собою. Ще через 150 років землеробство стало основним заняттям. Землю почали ділити між т. зв. великими сім’ями, які вклю­чали в себе три покоління родичів. Землі було багато, і довгий час її браку не відчувалося. Виникає ремесло і ринки збуту. Незначні спра­ви роду і племені вирішуються старійшинами. Для найважливіших справ скликаються народні збори. У германців такі збори припадали на «щасливі дні» - при повному чи новому місяці. Проходили озброє­ними, згоду чи незгоду висловлювали, потрясаючи зброєю. Усі доро­слі общинники були одночасно воїнами, наявність зброї була ознакою вільного, повноправного члена племені. Знатні і багаті часто збирали навколо себе дружину і, за висловом Таціта, «віддавали перевагу здо­бути собі кров’ю те, що іншим діставалося потом». Звісно, така дру­жина добиралася без огляду на приналежність дружинників до того чи іншого роду.

Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в IV ст. н. е. на Дніпрі. В 375 р. був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії в 419 р.

У 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р. Італія стала жертвою вторгнення нового германського племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодаліза­ції суспільства, а разом з ним - і виникнення держави. Серед завойов-ників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дру­жини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, ла­тинської мови. Середовище дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дру­жини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції).

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старій­шин була замінена постійним оточенням короля, народні збори наза­вжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки за­хоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дру­жинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморощена знать.

Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно від­чужуваною власністю, «аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов’язаний сплатити за землю і відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умо­ви поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через неможливість несення військової повиннос­ті. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв’язуючи війну, король чи герцог тим самим підштовхував збід­нілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей.

Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася «добровільним» актом (він мав назву коммендація) новому власникові (графу чи монастирю) і поверталася попе­редньому уже в якості тримання, із зобов’язанням виконувати по­винності. У більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, три­мач до своєї ділянки отримував ще й додатковий наділ. Ділянка у спадковому триманні називалася «прекарій». Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлю­валися особливими договорами, залежно від того, яким чином набу-вався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій на будь-яких умовах. Згодом, коли цей процес розви­нувся, уже у VIII–IX ст. королі забороняють перехід від одного фео­дала до іншого, вільні люди, з остраху на покарання, зобов’язуються знайти собі пана (сеньйора). Утверджується правило: «нема землі без сеньйора», людину без «покровителя» можна пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затверджен­ня цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особли­вої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично за­хопили самі. Така грамота називалася імунітетною грамотою, а нова влада власника такої грамоти - імуніста - називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає «вийняття», «вилучення» в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника - графа. Власник такої грамоти віднині са­мочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.