5. Домінат. Реформи Діоклетіана та Константина

Римській імперії вдається на певний час вийти зі стану кризи. Імпе­раторська влада знову зміцнюється. З 284 в Римі встановлює­ться домінат (від латин, dominus - пан). Це уже відверто монархіч­ний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських уста­нов зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення пи­тань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною профе­сією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім вій­ськового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

Реформи розпочав імператор Діоклетіан (284-305), син вільновід­пущеника, проголошений військом імператором. Він провів подат­кову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був ви­щим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена пов­ноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою дер­жавного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одно­денну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію (пізніше до 120), що об’єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, мож­ливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетра­рхія») і призначає собі співправителів, два августы - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префек­тури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири спів­правителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол. Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба.

У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. І хоча формально вла­да передавалася його колишнім співправителям і помічникам, але від­разу знайшлися нові претенденти на престол, в країні розпочалася громадянська війна. Переможцем з неї вийшов Константин Великий (313-337). Він зберігає поділ імперії на чотири частини, але ними управляють вже не співправителі, а підпорядковані одноосібному імператорові префекти. На чолі діоцезів стоять вікарії.

За Константина встановлюється союз християнської церкви з державою. За Міланським едиктом (313 р.) оголошувалася віротерпи­мість до християнської релігії. З цього моменту церква стає надійним союзником, захисником імператорської влади, а імператори збагачу­ють церкву земельними і грошовими пожалуваннями.

11 травня 330 р. столиця імперії урочисто переноситься на береги Босфору. Стара грецька колонія Бізантій була розширена і перейме­нована у Константинополь. Перенесення столиці - явище не випадко­ве. Східні провінції були культурніші і багатші від західних. Економіч­ний і культурний центр імперії перемістився на схід.

Реформи Константина завершують реорганізацію сільського гос­подарства. Раби-пекуліарії за своїм становищем вже з кінця II ст. н. е. мало чим відрізнялися від т. зв. колонів. Колонами в Римі нази­валися люди, як правило, з числа вільних, які брали в оренду земе­льний наділ. Власникам помість-сальтусів була вигідна лише довго­строкова оренда. Земля розбивається на дрібні ділянки, які обробля­ються рабами - пекуліаріями і вільними - колонами. На початках раб працює за 1/6 чи навіть 1/9 врожаю, решта відходить господареві. Колон віддавав 1/3 врожаю (а не 5/6) і мав відробити 6-12 днів у рік на свого господаря. Але поступово раб піднімався до становища «вільної» людини (з нього знімаються юридичні обмеження тощо), а вільний селянин опускається до кріпацтва, тобто проходить фактич­не урівняння цих двох категорій землеробів.

Імператорська конституція Константина (332 p.) позбавляла ко­лона права переходити з одного маєтку до іншого. Утікач надалі по­вертався господареві в кандалах. Той, хто прийняв його, сплачував власникові суму неотриманих податків і платежів. Такий порядок фактично означав переростання рабовласницьких відносин у фео­дальні.

Щось подібне відбувалося і у ремісничому середовищі. Колишні раби, вільновідпущеники і вільні люди тепер рівною мірою залежать від власника сальтуса, живуть на окремих хуторах чи в селах зі своїми ремісничими майстернями, крамницями, ятками, виконуючи однакові повинності і сплачуючи оброки. Син власника ремісничої майстерні чи торгової ятки успадковує становище батька.

Останнє об’єднання імперії у одних руках відбувається за імпера­тора Феодосія І (379-395). За його правління колони були остаточно прикріплені до землі, а ремісники - до корпорацій і міст. Панівною релігією стало християнство. Після його смерті імперія остаточно розпадається на Західну і Східну. В 410 р. готи на чолі з Аларіхом вперше вступають у Рим. У 476 р. вождь германських найманців Одоакр скидає останнього імператора Західної Римської імперії Ромула-Августула, і ця імперія перестає існувати, навіть фор­мально.