12. Радників, постійний секретар у справах Африки, постійний секретар у справах Європи, президент постійно діючого міжнародного обміну, постійний скарбник, керівник адміністративного персоналу.

У Союзі існує низка спеціальних комісій, утворених за тематични­ми і регіональними принципами.

Так, Комісія у справах міжнародного нотаріального співробітни­цтва опікується нотаріусами за межами Союзу, а також державами,

в яких нотаріати або взагалі відсутні, або засновані на принципах, що відрізняються від принципів організації вільного нотаріату. У своїй роботі Комісія має за мету налагодження контактів із державними органами та установами, а також переконання їх у важливому значен­ні складання надійних реєстрів для функціонування ринкової економі­ки. Ця Комісія презентує нотаріуса класичної моделі як путівника і гаранта стабільного й економічно захищеного приватноправового порядку. Робота Комісії за останні роки дала неабиякі результати. Так, у 1992 р. шість африканських нотаріатів стали членами МСН. У зв’язку з політичними змінами у країнах Центральної та Східної Європи, під­няттям «залізної завіси» діяльність комісій поширилася і на цей регіон. Членами МСН стали польський та угорський нотаріати, нотаріат Чехії та Словенії, 1995 р. — російський нотаріат, а також нотаріати Латвії, Литви, Естонії.

Предметом діяльності комісій у справах Америки, Африки, Європи та Середземномор’я є, відповідно, організація та розвиток нотаріату і вирішення питань здійснення нотаріальної діяльності у своїх регіонах. Наприклад, Комісія у справах Європи та Середземномор’я опубліку­вала роботу, присвячену порівняльному аналізу національного законо­давства, що регулює майнові відносини подружжя, питання спадкоєм­ства, а також правовий статус нотаріуса в різних європейських краї­нах — членах МСН тощо. Також видані (десятьма мовами) уніфіковані тексти різних типів довіреностей.

Процеси європейської інтеграції та утворення Європейської Еко­номічної Спільноти зумовили утворення в межах МСН спеціальної Комісії з розгляду питань європейського права. Комісія, у якій на пра­вах спостерігачів співпрацюють представники Юридичних товариств Англії та Уельсу, Шотландії та Ірландії, а також лондонських нотаріа­тів, Національного товариства Англії та Об’єднання нотаріусів Ірлан­дії, надала численні дослідження порівняльно-правового характеру, що висвітлюють діяльність різних компаній і товариств. Важливою сферою роботи комісії є розгляд правових питань, у тому числі тих, що стосуються нерухомості, підприємницької діяльності. У велико­масштабному дослідженні комісія пропонує ввести єдине європейське заставне право — євроіпотеку.

Одним із найважливіших напрямів діяльності МСН є організація міжнародних конференцій і конгресів. На підставі ґрунтовних письмо­вих повідомлень з окремих країн приймається рішення про необхід­ність обговорення найбільш актуальних і складних питань організації 1270

нотаріату та здійснення нотаріальної діяльності. Для вирішення цих питань і пошуку рішень приблизно раз на три роки збираються нота­ріуси держав — членів Союзу та обговорюють в окремих комісіях нагальні проблеми.

Наприклад, XXII Міжнародний конгрес латинського нотаріату, присвячений п’ятдесятиріччю МСН, працював з 27 вересня до 2 жов­тня 1998 р. у Буенос-Айресі. Предметом обговорення були такі най­важливіші теми, як «Нотаріус і держава», «Нотаріус і права людини», «Питання нотаріальної етики». Також порушувалися питання щодо ролі цивільно-правового нотаріату в реалізації вимог держави, особ­ливо у сферах управління та оподаткування; основних прав людини та призначення нотаріату; кодексу етики нотаріуса стосовно громадян, колег і держави.

Міжнародний союз нотаріату в аспекті міжнародного приватного права і процесу намагається активно впливати на гармонізацію і уніфі­кацію цивільного права в країнах Європи. У його рамках працюють чисельні комісії, що займаються різноманітними проблемами, напри­клад, Комісія з європейських справ Міжнародного союзу нотаріату працює над створенням системи євроіпотеки, яка заснована на заставній. Ця система не покликана замінити інші іпотеки національного характе­ру, а розглядається як альтернативний варіант до тих, що є.

У зв’язку з рішеннями зустрічі керівників Європейського Союзу в Тампере 15 і 16 жовтня 1999 р. про створення в Європі простору свободи, захищеності і правосуддя Комісія у справах Європейського Союзу займається участю нотаріату в позасудовому вирішенні родин­них конфліктів як посередника і примирителя з метою запобігання конфліктам.

Крім того, у багатьох країнах класичної системи нотаріату, напри­клад у Франції, Італії та Німеччині, нотаріальні акти можуть мати безпосередню виконавчу силу, яка заснована на угоді сторін. Приміром, у Франції документ, що іменується виконавчою копією, виданою но­таріусом на основі нотаріального акта, є підставою для здійснення виконавчих дій судовим виконавцем без рішення суду. Тому Міжна­родний союз нотаріату запропонував надати таким нотаріальним актам з виконавчою силою транснаціонального характеру, включаючи їх у про­ект міжнародної Конвенції про визнання судових рішень у цивільних і комерційних справах. У цьому зв’язку становить інтерес Резолюція Європейського парламенту АЗ 0422/93 «Про положення і організацію нотаріату в 12 державах — членах Співтовариства», в якій сформульо­вана пропозиція використовувати правові інструменти Договору про ЄС і Брюссельської конвенції 1968 р. про взаємне визнання і виконан­ня судових постанов для забезпечення взаємного визнання нотаріаль­них актів без зайвих формальностей.

Міжнародний союз нотаріату має статус неурядової організації і допущений на правах спостерігача в Організацію Об’єднаних Націй. Крім того, Союз активно співпрацює з цілою низкою міжнародних організацій. Так, у грудні 1998 р. було підписано угоду про співпрацю МСН з Міжнародною асоціацією юристів, що передбачає спільну ро­боту у сфері вирішення юридичних питань з ряду напрямів: щодо міжнародного комерційного арбітражу; щодо діяльності нотаріату; щодо укладення контрактів з допомогою електронного та інших видів зв'язку; здійснення правосуддя; міжнародного приватного права та різних методів регіональної інтеграції; позаправових способів вирі­шення спорів тощо.

Міжнародний союз нотаріату уклав також угоду з Міжнародним союзом суддів. Метою співпраці є встановлення здорової та нормаль­но діючої системи правосуддя, враховуючи забезпечення її доступнос­ті для всіх громадян. У межах укладеної угоди сторони на постійній і регулярній основі розвивають обмін інформацією про свою діяльність, обмінюються документами конгресів, семінарів і колоквіумів з питань, що їх цікавлять. На конгресі Міжнародного союзу суддів (1989 р.) за нотаріатом було офіційно визнано здійснення функції попереджуваль­ного правосуддя.

Так, у резолюції, прийнятій на цьому конгресі, зазначалося: «Вра­ховуючи, що у країнах з цивільним законодавством, де існує вільний нотаріат:

• нотаріус є посадовою особою, яка своїми порадами безпристрас­но інформує сторони про природу та юридичні наслідки договорів, які вони мають намір укласти;

• виконуючи цю роль, нотаріус стає особою, яка попереджує ви­никнення спірних питань;

• договір, посвідчений нотаріусом, спрощує процедуру доказу­вання;

• нотаріус представляє сторони в суді з питань окремого прова­дження;

• на нотаріуса покладений також обов’язок вчинювати різні судові дії, такі як складення описів, розподіл майна, опечатування майна тощо,

ми бажали б, щоб діяльність нотаріуса отримала більш міцні осно­ви і щоб використання нотаріату було визнано і набуло підтримки».

Міжнародний союз нотаріату підтримує тісні зв'язки з радою Європи. Ними спільно проведені численні заходи у реформованих європейських країнах. Міцні робочі контакти є в Союзу і з Європа- ламентом. Процес змін, що зачепив ряд держав Європи після 1989 p., зумовив розробку Радою Європи програми співробітництва щодо проведення законодавчих реформ і забезпечення процесу зближення систем національного законодавства з європейськими нормами та стандартами.

На конференції нотаріатів Європейського Союзу, що проходила в межах цієї програми у 1995 p., був прийнятий Етичний кодекс нота­ріусів Європи. Приводом його розробки та прийняття, як зазначено у самому Кодексі, стало постійне зростання економічного та право­вого обігу, що виходив за межі національних кордонів.

Розширення та поглиблення процесу європейської інтеграції, роз­виток загальноєвропейського ринку привели до необхідності вдоско­налення правового захисту учасників правовідносин, що перебувають за межами національних кордонів. Усе частіше нотаріуси стикаються з необхідністю укладення нотаріальних документів, що стосуються правовідносин, які регулюються нормами інших держав.

У результаті проведення порівняльного аналізу національних норм, що регулюють нотаріальну діяльність у різних країнах Європи, націо­нальні організації нотаріусів прийняли рішення напрацювати загальні правила, спрямовані на гармонізацію нотаріальної діяльності неза­лежно від національних кордонів і особливостей національного зако­нодавства. Документом, що поєднав ці правила, став європейський кодекс нотаріального професійного права, який закріпив сукупність норм, спільних для всіх нотаріусів Європейського Союзу. Як такі ви­значені:

• лояльність і бездоганний моральний вигляд нотаріуса;

• безпристрасність і незалежність нотаріуса;

• обов’язок дотримуватися тайни нотаріальної дії;

• юридична і технічна компетентність нотаріуса;

• свобода вибору нотаріуса; обов’язок страхування професійної відповідальності нотаріуса.

Таким чином, діяльність Міжнародного союзу нотаріату відіграє величезну роль у розвитку інституту нотаріату в сучасному світі, сприяє уніфікації законодавства про нотаріат.

Питання для самоконтролю

1. Яким чином нотаріуси застосовують законодавство інозем­них держав?

2. Якою є процедура розкриття та оголошення заповіту, скла­деного за нормами іноземного права?

3. У чому полягає акт консульської легалізації як умова вчи­нення нотаріальної дії?

4. Які документи, складені за кордоном, приймаються нотарі­усом без легалізації?

5. З якими державами Україна уклала договори про правову допомогу у сфері нотаріальної діяльності?

6. У чому полягає сутність забезпечення доказів у порядку нотаріального провадження? За чиєю ініціативою воно про­вадиться?

7. Які є основні способи забезпечення доказів нотаріусом?

8. З якою метою був створений Міжнародний союз нотаріату і які завдання на нього покладені?

9. Якою є роль Міжнародного союзу нотаріату в уніфікації законодавства про нотаріат?

Розділ 2

Альтернативні форми розгляду цивільних спорів

Глава ЬУ ^Аюшшшююияю ^ЛЛЛЛшшююшм ^л

ТРЕТЕЙСЬКЕ СУДОЧИНСТВО

м § 1. Третейський суд. Значення третейського розгляду спорів

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», третей­ський суд — недержавний незалежний орган, що утворюється за уго­дою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юри­дичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Природа третейських судів полягає в тому, що вони є недержавни­ми органами цивільної юрисдикції, які обираються за погодженням самими сторонами для розв'язання конкретного цивільно-правового (господарського) спору між ними. Розгляд цивільно-правових (госпо­дарських) спорів у третейському суді може виникнути тільки тоді, коли є угода сторін про обрання цієї форми захисту цивільних прав із зобов'язанням підкоритися його юрисдикції.

Третейські суди як органи цивільної юрисдикції порівняно з дер­жавними судами мають спеціальне значення. Вони надають учасникам спору деякі переваги, такі, як спеціалізація з питань, що стосуються фактичних взаємовідносин сторін, швидкість та економічність роз­гляду спору, конфіденційність діяльності, зручність для сторін від­носно визначення часу та місця вирішення спорів та ін. Цими пере­вагами й обумовлюється те, що в умовах ринкової економіки серед суб’єктів цивільно-правових (господарських) відносин популярність третейських судів як органів цивільної юрисдикції значно зростає, а кількість їх збільшується.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди» в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третей­ські суди для вирішення конкретного спору (суди аё Бос). Постійно ді­ючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи. Формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду.

Постійно діючий третейський суд очолює голова третейського суду, порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діючий третейський суд. Положення також повинно містити відомості про його найменування, місцезнаходження, відомості про засновника третей­ського суду, склад, компетенцію та порядок створення органів само­врядування третейських суддів, порядок обрання голови третейського суду, підстави та порядок припинення діяльності третейського суду.

Стаття 8 Закону України «Про третейські суди» визначає, що по­стійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при заре­єстрованих згідно з чинним законодавством України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; все­українських асоціаціях кредитних спілок; центральній спілці спожив­чих товариств України; об’єднаннях, асоціаціях суб’єктів підприєм­ницької діяльності; юридичних осіб, у тому числі банків.

При цьому Закон містить заборону на утворення постійно діючих третейських судів при органах державної влади та органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про третейські суди»).

Утворення постійно діючого третейського суду компетентним ор­ганом суб’єктів, зазначених вище, передбачає:

1. прийняття рішення про утворення постійно діючого третейсько­го суду;

2. затвердження Положення про постійно діючий третейський

суд;

3. затвердження регламенту третейського суду;

4. затвердження списку третейських суддів.

Списки третейських суддів постійно діючих третейських судів по­винні містити такі відомості про третейських суддів: дата народження, освіта, отримана спеціальність, останнє місце роботи, загальний тру­довий стаж, стаж роботи за спеціальністю. Місцезнаходженням по­стійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати роз­ташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.

Постійно діючий третейський суд підлягає державній реєстрації, яка здійснюється Міністерством юстиції України, Головним управлін­ням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським, Севастопольським міськими управлін­нями юстиції протягом п'ятнадцяти днів з дня подання його заснов­ником заяви. До заяви додаються рішення про утворення постійно діючого третейського суду, затверджені Положення і регламент цього суду та список третейських суддів, копія статуту та виписка або витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців заявника. Державна реєстрація постійно діючого третей­ського суду, засновником якого є всеукраїнське об’єднання громадян, здійснюється Міністерством юстиції України. Про державну реєстра­цію постійно діючого третейського суду видається свідоцтво встанов­леного зразка. Постійно діючий третейський суд визнається утвореним з моменту його державної реєстрації.

На відміну від постійно діючого третейського суду, порядок утво­рення третейського суду для вирішення конкретного спору визначаєть­ся третейською угодою, умови якої не можуть суперечити положенням Закону України «Про третейські суди».

Відповідно до ст. 17 Закону, якщо сторони не домовились про інше, то за правилами, визначеними законом, склад суду для вирішення конкретного спору формується в наступному порядку. При формуван­ні третейського суду в складі трьох і більше третейських суддів кожна із сторін призначає чи обирає рівну кількість третейських суддів, а об­рані у такий спосіб третейські судді обирають ще одного третейського суддю для забезпечення непарної кількості третейських суддів. Якщо одна із сторін не призначить чи не обере належної кількості третей­ських суддів протягом 10 днів після одержання прохання про це від іншої сторони або якщо призначені чи обрані сторонами третейські судді протягом 10 днів після їх призначення чи обрання не оберуть ще одного третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді при­пиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетентно­го суду. Якщо спір підлягає вирішенню третейським суддею одноосо­бово і після звернення однієї сторони до іншої з пропозицією про призначення чи обрання третейського судці сторони не призначать чи не оберуть третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетент­ного суду.

Виходячи з того, що підставою для передачі спору на вирішення третейського суду є третейська угода, остання може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у ви­гляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третей­ський суд, регламент третейського суду розглядається як невід’ємна частина третейської угоди. При цьому за будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосо­вуються положення регламенту.

Частина 3 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» визначає, що третейська угода укладається в письмовій формі, а також третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укла­дена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв’язку, що забез­печує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона про­ти цього не заперечує. Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською уго­дою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Законом встановлена, так би мовити, безумовна дійсність третей­ського застереження в договорі або контракті, і у випадку недійсності окремих положень договору, контракту, що містить третейське засте­реження, не тягне за собою недійсність такого третейського застере­ження.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визна­чений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповід­них спорів між сторонами третейським судом.

Третейським судом для вирішення конкретного спору слід вважати одного або декількох (непарна кількість) третейських суддів, які об­рані сторонами для вирішення конкретного спору між ними. При цьому такий суд пов'язаний межами судового розгляду однієї справи, після розгляду та вирішення якої третейські судді втрачають свої повноваження та припиняють свою діяльність.

—шипиш § 2. Порядок розгляду справ третейським судом

Розгляд справ третейським судом здійснюється відповідно до прин­ципів третейського судочинства. Стаття 4 Закону України «Про тре­тейські суди» закріплює принципи організації третейських судів (ор­ганізаційні принципи) та принципи судового розгляду (функціональні принципи).

До організаційних принципів слід віднести:

• добровільність утворення третейського суду;

• добровільна згода третейських суддів на їх призначення чи об­рання у конкретній справі;

• самоврядування третейських суддів.

Як функціональні принципи можна виділити:

• законність;

• незалежність третейських суддів та підкорення їх тільки законові;

• рівність усіх учасників третейського розгляду перед законом та третейським судом;

• змагальність сторін;

• арбітрування;

• всебічність, повнота та об’єктивність вирішення спорів;

• сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду;

• гласність судового розгляду;

• національна мова судочинства.

Принцип добровільності утворення третейського суду означає, що компетенція третейського суду щодо розгляду справи обов’язковою передумовою має згоду сторін на передачу справи на розгляд третей­ського суду, тобто компетенція третейського суду щодо розгляду справи не може виникнути без укладення третейської угоди. Це відрізняє ком­петенцію третейських судів від компетенції офіційних судових установ, які можуть розглядати справи, виходячи з конституційних критеріїв (правова природа спору, як це випливає із ст. 124 Конституції України), та юрисдикційних критеріїв, встановлених ЦПК.та ГПК (відповідний суб’єктний склад учасників спору та характер правовідносин).

В основу принципу добровільної згоди третейських суддів на їх призначення чи обрання у конкретній справі покладено диспозитивні основи самого третейського судочинства. Судді вправі вирішувати питання про участь у розгляді справи.

Самоврядування третейських суддів є організаційною засадою ді­яльності третейського суду і означає можливість створення організа­ційних структур, які можуть координувати діяльність третейських судів в Україні, систематизувати судову практику тощо.

Серед основоположних функціональних принципів третейського судочинства є принцип законності, зміст якого полягає в дотриманні третейським судом цорм процесуального законодавства під час роз­гляду і вирішення спорів. Іншим проявом принципу законності є до­держання третейським судом норм матеріального права, тобто третей­ський суд повинен правильно застосувати відповідні норми матеріаль­ного права до спірних правовідносин сторін.

Принцип незалежності третейських судів та підкорення їх тільки закону означає, що вплив на третейських суддів забороняється. Роз­глядаючи справу та постановляючи рішення по справі, третейські судді керуються лише законом. У той же час, за природних обставин держава не надає третейським суддям правових гарантій їх незалеж­ності, як суддям офіційних судових установ, вони не користуються статусом судді, не існує спеціального порядку притягнення третейських суддів до відповідальності тощо. Одним із процесуальних механізмів, за допомогою якого одна зі складових зазначеного принципу набуває реального змісту, є можливість усунути суддю від участі в розгляді справи шляхом заявления відводу. Закон встановлює перелік підстав, які унеможливлюють участь третейського судді у розгляді і вирішенні справи і тягнуть за собою його самовідвід або відвід.

До цих підстав належать: особиста чи опосередкована заінтересо­ваність у результаті розгляду справи; родинні відносини між третей­ським суддею та однією із сторін або іншими особами, які беруть участь у справі, або перебування з цими особами чи сторонами в особ­ливих стосунках; прохання третейського судді або спільне рішення сторін із цього приводу (спільний відвід); встановлення стороною об­ставин, які дають їй підстави вважати упередженим або необ'єктивним ставлення третейського судді до справи, про яке сторона дізналася після його обрання чи призначення; у разі тривалого, більш як один місяць від дня призначення чи обрання, невиконання суддею обов'язків третейського судді у конкретній справі; у разі виявлення невідповід­ності третейського судді вимогам, встановленим ст. 18 Закону України «Про третейські суди»; якщо третейський суддя бере участь у вирішен­ні спору, який прямо чи опосередковано пов'язаний із виконанням ним службових повноважень, наданих державою.

Особа також не може бути третейським суддею у справі, в якій вона раніше брала участь як третейський суддя, але була відведена чи заяви­ла самовідвід, як сторона, представник сторони або в будь-якій іншій якості. У третейському суді для вирішення конкретного спору угодою сторін можуть бути встановлені додаткові підстави для відводу чи само­відводу третейського судді. У разі звернення до особи за отриманням згоди на обрання чи призначення її третейським суддею у конкретній справі ця особа повинна повідомити про наявність обставин, які є під­ставами для відводу чи самовідводу відповідно до ст. 19 Закону України «Про третейські суди». Третейський суддя повинен без зволікання по­відомити сторони про підстави його відводу чи самовідводу, що виникли після початку третейського розгляду, та заявити самовідвід.

Принцип рівності означає, що всі учасники третейського розгляду є рівними перед законом і третейським судом, незалежно від статі, віку, соціальних, національних, расових ознак, політичних та релігійних переконань тощо.

Принцип змагальності третейського розгляду передбачає активну роль сторін у наданні суду доказів. Кожна сторона повинна довести ті факти і обставини, на які вона посилається як підставу своїх доводів або заперечень проти них. Суд не має права за власного ініціативою збирати докази.

Відповідно до принципу гласності судочинство в третейському суді є відкритим, за винятком випадків, якщо проти відкритого розгляду справи третейським судом висунуто хоча б однією стороною запере­чення з мотивів додержання та збереження комерційної або банківської таємниці чи забезпечення конфіденційності інформації, справа роз­глядається у закритому засіданні. Розгляд справ у третейському суді провадиться українською мовою, якщо інше не передбачено регламен­том третейського суду чи угодою сторін.

Сторона, яка надає документи чи письмові докази мовою іншою, ніж мова третейського розгляду, повинна забезпечити їх переклад мо­вою чи мовами третейського розгляду.

Принцип арбітрування є специфічним у третейському судочинстві, згідно з яким третейський суд повинен спрямовувати свою діяльність таким чином, щоб сторони досягли угоди по справі, рішення третей­ського суду фактично грунтувалося на цій мировій угоді. Згідно зі ст. 33 Закону України «Про третейські суди» третейський суд на початку розгляду повинен з'ясувати у сторін можливість закінчити справу мировою угодою та в подальшому сприяти вирішенню спору шляхом укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу.

Третейський суд є органом із вирішення цивільно-правових спорів. Юрисдикція третейських судів визначена в ч.І ст. 6 Закону України «Про третейські суди». У порядку, передбаченому цим Законом, тре­тейські суди можуть розглядати будь-які справи, що виникають із ци­вільних та господарських правовідносин, за винятком:

1. справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2. справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3. справ, пов'язаних із державною таємницею;

4. справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5. справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнан­ня його банкрутом;

6. справ, однією із сторін у яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повно­важень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7. справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8. справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9. справ у спорах, що виникають із трудових відносин;

10. справ, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціоне­ром), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

11. інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12. справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

13. справ, за результатами розгляду яких виконання рішення тре­тейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;

14. справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Третейський суд із додержанням вимог Закону самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для роз­гляду конкретної справи. Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішен­ня спорудо початку розгляду справи по суті, або заявити про переви­щення третейським судом меж його компетенції, якщо в ході третей­ського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачено тре­тейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону.

Як і в загальних судах, які розглядають справи в порядку цивіль­ного судочинства, так і в третейських судах засобом захисту поруше­ного суб'єктивного права є пред'явлення позову, процесуальною фор­мою якого є позовна заява. Стаття 35 Закону України «Про третейські суди» передбачає, що позовна заява подається до суду в письмовій формі, у позовній заяві повинні бути зазначені:

• назва постійно діючого третейського суду або склад третейсько­го суду для вирішення конкретного спору;

• дата подання позовної заяви;

• найменування і юридичні адреси сторін, які є юридичними осо­бами, та/або прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце про­живання і місце роботи сторін, які є фізичними особами;

• найменування і юридична адреса представника позивача, якщо він є юридичною особою, або прізвище, ім'я, по батькові, дата наро­дження, місце проживання і місце роботи представника, який є фізич­ною особою, у випадках, коли позов подається представником;

• зміст вимоги, ціна позову, якщо вимога підлягає оцінці;

• обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, докази, що їх підтверджують, розрахунок вимог;

• посилання на наявність третейської угоди між сторонами та до­кази її укладення;

• перелік письмових матеріалів, які додаються до позовної заяви;

• підпис позивача або його представника з посиланням на документ, що засвідчує повноваження представника.

До позовної заяви, крім письмових матеріалів, обов'язково мають бути додані документи, що підтверджують наявність третейської уго­ди, повноваження представника, направлення копії позовної заяви іншій стороні.

Після відкриття провадження у справі у відповідача виникає обов'язок із надання відзиву на позовну заяву. Слід зауважити, що на відміну від господарського судочинства, в якому відзив на позовну заяву є правом відповідача (ст. 59 ГПК), при розгляді справи третей­ським судом подання відзиву є обов'язком. Відзив на позовну заяву направляється позивачу та третейському суду в порядку і строки, що передбачені третейською угодою або регламентом третейського суду. Якщо регламентом третейського суду строк надання відзиву на позовну заяву не визначений, а також у разі розгляду справи третейським судом для вирішення конкретного спору відзив на позовну заяву надається не менше ніж за три дні до першого засідання третейського суду, який вирішує спір. Неподання відповідачем відзиву у встановлені строки не звільняє його в подальшому від виконання вимог третейського суду про надання відзиву на позов. Наслідки невиконання вимог третей­ського суду можуть бути передбачені третейською угодою сторін у третейському суді для вирішення конкретного спору або регламентом третейського суду чи встановлені складом третейського суду.

У ході судового розгляду позивач вправі змінити, доповнити або уточнити свої позовні вимоги, якщо таке право не обмежене самими сторонами в третейській угоді. Відповідач, у свою чергу, як захист від пред'явленого позову вправі подати до суду зустрічний позов за умови, що такий позов є підвідомчим третейському суду та може бути пред­метом третейського розгляду відповідно до третейської угоди. Зустріч­ний позов має бути поданий до третейського суду, який розглядає справу в письмовій формі та за змістом повинен відповідати вимогам, які ставляться Законом до позовної заяви.

• н^Лв § 3. Рішення третейського суду

Судове рішення як результат діяльності третейського суду має певні особливості порівняно із судовими рішеннями, які приймаються судами в порядку цивільного, господарського судочинства. Так, при визначенні правової природи судового рішення за результатами роз­гляду справи в порядку третейського судочинства слід виходити з того, що третейський суд не здійснює правосуддя, не входить до системи національних судів, а є альтернативною формою цивільної юрисдикції. На підтвердження такої правової позиції можна навести рішення Кон­ституційного Суду України № 19 — рп/2010 від 9 вересня 2010 p., 1284

у якому наголошується, що судова влада реалізується шляхом здійснен­ня правосуддя у рамках відповідних судових процедур, у системі судів загальної юрисдикції діють спеціалізовані суди, до яких належать господарські, адміністративні суди. Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура.

Виходячи з цього рішенню третейського суду не притамання така ознака, як виключність, а саме рішення може бути предметом судово­го контролю.

Серед ознак рішення третейського суду можна виділити такі.

Перш за все пов'язаність рішення з третейською угодою, яка по­лягає в тому, що третейське рішення прямо залежить від арбітражної угоди та її дійсності. Третейська угода визначає коло спорів, щодо яких може бути прийняте рішення. Третейське рішення, що виходить за межі третейської угоди, є недійсним та не тягне правових наслідків.

Обов'язковість рішення третейського суду слід розуміти у двох аспектах: обов'язковість третейського рішення для сторін та інших осіб, що брали участь у справі, та обов'язковість добровільно викону­вати рішення третейського суду. Отже, рішення третейського суду є обов'язковим для сторін, однак така обов'язковість дещо відрізня­ється від тієї, що притаманна актам судів загальної юрисдикції та господарських судів, зважаючи на особливу правову природу третей­ського суду. З цієї причини у Законі України «Про третейські суди» відсутні положення про обов'язковість рішення третейського суду і відповідальність за його невиконання. Тому рішення третейського суду не може розглядатися як акт, обов'язковий для виконання осо­бами, що не є сторонами третейської угоди. Адже, укладаючи третей­ську угоду, сторони наділяють визначений ними третейський суд пра­вом розглянути спір, що виник між ними, і прийняти рішення, яке стосується його суті.

Специфічною ознакою рішення третейського суду є його здійснен­ність у тому розумінні, що рішення, постановлене за результатами розгляду справи підлягає добровільному виконанню сторонами тре­тейського розгляду (ст. 50 Закону України «Про третейські суди»). Сторони, погоджуючись на вирішення спору між ними в порядку тре­тейського судочинства, так би мовити, апріорі дають свою згоду на виконання рішення без застосування заходів державного примусу. Це може виражатися у вчиненні нею таких дій, як сплата боргу, неустой­ки, відшкодування шкоди тощо, однак не можна виключити (є чимало прикладів) і той факт, що відповідач відмовиться виконати рішення третейського суду. На випадок виникнення таких ситуацій передбачене примусове виконання рішень третейських судів. Порядок цієї процеду­ри визначається Законом України «Про третейські суди», ГПК України, ЦПК України та Законом України «Про виконавче провадження».

Виключність як ознака рішення третейського суду визначається неможливістю для осіб, які брали участь у справі, заявляти тотожний позов до третейського або державного суду, а для третейського чи державного суду — неможливість прийняття до свого провадження та розгляду такого позову (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України, п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК України). Виключність рішення третейського суду лежить в осно­ві права відмовити у прийнятті позовної заяви або припинити прова­дження у справі державним судом.

Рішення третейського суду мають бути законними та обґрунтова­ними. При цьому слід зазначити, що жодна з цих вимог не передбаче­на прямо в Законі України «Про третейські суди», але ці вимоги ви­пливають із загальних засад діяльності третейських судів. Законність, як одна з основоположних вимог судового рішення, являє собою стан або якість судового рішення, що характеризується правильним засто­суванням судом під час розгляду конкретної справи норм матеріально­го та процесуального права. Обґрунтованість означає, що рішення має бути постановлене на підставі правильного встановлення всіх юридич­них фактів. У рішенні повинні міститися мотиви його ухвалення.

Додатковими вимогами, які ставляться законом до рішень третей­ських судів, є їх повнота, точність, ясність. Так, відповідно до ст. 47 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовилися про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може про­тягом семи днів після одержання рішення звернутися до третейського суду із заявою про прийняття додаткового рішення щодо вимог, які були заявлені під час третейського розгляду, але не знайшли відображення у рішенні. Заяву про прийняття додаткового рішення має бути розгляну­то тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви приймається додаткове рішення, яке є складовою частиною рішен­ня третейського суду, або виноситься мотивована ухвала про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення.

У випадку якщо в судовому рішенні припустилися арифметичних помилок чи описок, суд на підставі ст. 49 Закону України «Про третей­ські суди» може виправити такі помилки з власної ініціативи або за заявою сторони третейського розгляду. Це питання вирішується тим самим складом суду, який розглядав справу та постановлював рішення. Будь-яких обмежень у часі для подання до суду такої заяви законом не передбачено.

Порушення такої вимоги, як ясність, може бути підставою для по­становления ухвали про роз'яснення рішення. Якщо сторони не до­мовилися про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сто­рону, має право протягом семи днів після одержання рішення зверну­тися до третейського суду із заявою про роз'яснення резолютивної частини рішення. Заяву про роз'яснення резолютивної частини рішен­ня має бути розглянуто тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви виноситься ухвала про роз'яснення рі­шення, яка є складовою частиною рішення, або мотивована ухвала про відмову у роз'ясненні рішення. Здійснюючи роз'яснення резолютивної частини рішення, третейський суд не має права змінювати зміст рішен­ня (ст. 48 Закону України «Про третейські суди»).

Рішення третейського суду, як процесуальний документ повинно відповідати певним вимогам за формою та змістом. За формою це є письмовий акт суду, яким вирішено спір по суті. Що стосується зміс­ту рішення третейського суду, то законом, на відміну від вимог до змісту рішень, які приймаються, зокрема, в порядку цивільного судо­чинства, не передбачено існування в судовому рішенні третейського суду таких частин, як вступна, описова, мотивувальна та резолютивна. Відповідно до ст. 46 Закону України «Про третейський суд» у рішенні третейського суду повинно бути зазначено:

• назва третейського суду (якщо ж справа розглядалась у третей­ському суді асі пок, то вказувати назву нема потреби, натомість зазна­чається персональний склад суду);

• дата його прийняття (визначається днем, місяцем та роком при­йняття цього рішення);

• склад третейського суду (прізвища, імена, по батькові осіб, що входили до складу третейського суду, тобто третейських судців), а та­кож у якому порядку здійснювалося формування складу суду;

• місце третейського розгляду: місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнахо­дження цього третейського суду. Місце проведення третейського роз­гляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою;

• відомості про сторін, їхніх представників та інших учасників третейського розгляду, що брали участь у розгляді справи третейським судом (найменування чи прізвища, імена, по батькові сторін та їхніх представників, третіх осіб, експертів та інших осіб, їхні адреси та інша необхідна інформація);

• обгрунтування у вигляді висновку про компетенцію третейсько­го суду, його повноваження за третейською угодою, для цього в рішен­ні вказується, відповідно до якої письмової угоди сторін (чи інших обов’язкових для сторін правил) третейський суд вважав себе компе­тентним розглянути спір. Тут варто вказати на відсутність відводів третейським суддям, а у разі якщо вони були заявлені, то на результат їхнього розгляду;

• стислий виклад позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень, клопотань сторін та їхніх представників, інших учасників третейського розгляду, а саме: в чому конкретно полягають вимоги позивача, які заперечення по суті позову висунуті відповідачем. У тому разі якщо сторонами чи іншими учасниками третейського розгляду були зроблені заяви, надавалися певні пояснення, заявлялися клопо­тання, то вказується і їх стислий виклад;

• встановлені обставини справи, підстави виникнення спору, до­кази, на підставі яких прийнято рішення, зміст мирової угоди, якщо вона укладена сторонами, мотиви, з яких третейський суд відхилив доводи, докази та заявлені під час третейського розгляду клопотання сторін;

• висновок про задоволення позову або про відмову в позові повніс­тю або частково (щодо кожної із заявлених вимог),-у разі задоволення позовних вимог у резолютивній частині рішення зазначаються:

• сторона, на користь якої вирішено спір;

• сторона, з якої за рішенням третейського суду має бути здійснено стягнення грошових сум та/або яка зобов’язана виконати певні дії або утриматися від виконання певних дій;

• розмір грошової суми, яка підлягає стягненню, та/або дії, які під­лягають виконанню або від виконання яких сторона має утриматися за рішенням третейського суду;

• строк сплати коштів та/або строк і спосіб виконання таких дій;

• порядок розподілу між сторонами витрат, пов'язаних із вирішен­ням спору третейським судом;

• інші обставини, які третейський суд вважає за необхідне зазна­чити;

• норми матеріального і процесуального законодавства, якими керувався третейський суд при прийнятті рішення.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підпи­сом керівника та круглою печаткою юридичної особи — засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду по­свідчуються нотаріально.