§ 4. Питання легалізації та перекладу документів

Існують особливості підготовки до судового розгляду справ з іно­земним елементом з питань складання, пересилання, вручення та отримання документів, призначених для використання на території інших держав, та їх доказової сили.

Слід зазначити, що питання доказової сили письмових документів у процесуальній доктрині й практиці більшості країн вирішується на загальних підставах «закону суду» (Іех/огі). Винятком є французька доктрина, відповідно до якої доказова сила документа підкорюється закону місця його здійснення, виходячи з висунутої нею передумови принципового зв'язку між формою угоди і процесуальним ефектом відповідного документа.

Витребування й отримання доказів від іноземних установ можливе у порядку надання міжнародної правової допомоги. Оскільки суд може діяти в межах території своєї держави, виконання процесуальних дій у такому випадку можливе лише шляхом його звертання за сприянням до судів інших держав. У широкому розумінні слова міжнародна пра­вова допомога у цивільних справах — це сприяння, яке надається суда­ми та іншими установами юстиції однієї держави судам та іншим установам іншої держави у зв'язку з розглядом цивільних справ. Вза­галі, виходячи із змісту міжнародних угод про правову допомогу, можна виділити такі види міжнародної правової допомоги у цивільних справах: складання і пересилання документів, вручення документів,

проведення дій по забезпеченню доказів — огляд, призначення екс­пертизи, допит сторін, третіх осіб, свідків, експертів, видача речових доказів; розшук осіб, визнання і виконання іноземних судових рі­шень.

Згідно із німецьким Положенням про надання правової допомоги з цивільних справ у редакції від 26.02.1976 р. предметом міжнародної правової допомоги є «будь-яка судова й офіційна допомога в цивільно- правовій справі, що надається або для сприяння процесу, що ведеться усередині країни ва кордоном, або для підтримки іноземного процесу усередині країни» .

Реалізація міжнародних договорів України з питань міжнародної правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів здійснюється у межах компетенції Міністерством юстиції України безпосередньо та через головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, місцевими судами України, а у відповід­них випадках — іншими органами державної влади, керуючись при цьому перш за все Інструкцією про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконан­ня судових рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції Укра­їни, Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 № 1092/5/54 (далі — Інструкція від 27.06 2008 p.).

Відповідне доручення про вручення документів за кордоном скла­дається судом у формі прохання згідно з додатком до Інструкції від 27.06.2008 р. Заповненню з урахуванням приписів пп. 6.2.1 і 6.2.2 цієї Інструкції підлягають дві частини формуляра:-«Прохання» і «Короткий виклад документа».

Якщо формуляр складається українською мовою, то його обов’яз­ково необхідно супроводжувати перекладом французькою чи англій­ською або мовою запитуваної держави.

Доручення щодо вручення документів за кордоном надсилаються безпосередньо до Центрального органу іноземної держави, визначе­ного запитуваною державою згідно зі ст. 2 Конвенції держав — членів СНД від 22.01.1993 p., або через Міністерство юстиції України.

Практичне значення має питання про те, як повинен діяти суд у разі відсутності підтвердження про вручення документа про виклик до суду

' Див.: Шак, X. Международное гражданское процессуальное право [Текст] :

учебник/X. Шак : пер. с нем. - М.: Изд-во БЕК, 2001. - С. 82.

1080

за кордоном. На це звернуто увагу в роз’ясненні Президії Вищого господарського суду від 31 травня 2002 р. із змінами від 09.11.2009 р. «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних під­приємств і організацій». У ньому, зокрема, зазначено, що Конвенцією держав — членів СНД визначено, що судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ було вру­чено або доставлено особисто відповідачеві і це було здійснено в на­лежний строк, достатній для здійснення захисту.

Разом з тим п. 6 Закону України «Про приєднання України до Кон­венції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах» встановлено, що якщо викона­но всі умови, зазначені у частині другій статті 15 названої Конвенції, суддя, незалежно від положень частини першої статті 15 Конвенції, може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтверджен­ня про вручення або безпосередню доставку документів.

Таким чином, у випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може прийняти рішення, якщо з Дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

При цьому, беручи до уваги Висновки і рекомендації, прийняті Спеціальною комісією з практичного застосування Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів до стат­ті 15 Конвенції (розроблені Постійним бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права 28 жовтня — 4 листопада 2003 р.) і які по суті є узагальненням практики застосування зазначеної Кон­венції судами держав-учасниць, у випадку, якщо на момент розгляду справи, призначеної в межах процесуальних строків, встановлених ст. 69 ГПК, сторона-нерезидент не з'явилась у судове засідання і не отримано жодного підтвердження про вручення або безпосередню до­ставку документів, суд, з огляду на приписи частини третьої ст. 4 ГПК та ст. З Закону України «Про міжнародне приватне право», продовжує строк вирішення спору з одночасним відкладенням розгляду справи (ст. 77 ГПК) у межах строків, передбачених ч. 2 ст. 15 Конвенції.

У випадку прийняття рішення судом у шестимісячний термін з дати направлення документа за умови відсутності доказів про вручення або безпосередню доставку документа нерезиденту, таке рішення може бути скасоване на підставі статей 104, 111 ГПК у зв’язку з недотри­манням вимог пункту «Ь» ч. 2 ст. 15 Конвенції про вручення за кордо­ном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних

справах (п. 8 Роз'яснення). Це роз'яснення Президії Вищого господар­ського суду України є слушним та корисним для використання загаль­ними судами.

Однак необхідно мати на увазі, що держави можуть надавати одна одній правову допомогу і поза діючими багатосторонніми та дво­сторонніми міжнародними договорами. Так зване позадоговірне на­дання правової допомоги більше грунтується на міжнародній уві­чливості. У цьому контексті X. Шак писав: «Запитувана держава робить прохання про надання такої правової допомоги в очікуванні, що держава, яка звернулася по допомогу, вчинить так само» . Можна зробити висновок, що у разі відсутності міжнародного договору між державами запитувані органи вправі (а не зобов'язані!) надавати правову допомогу.

Предмет міжнародної правової допомоги розглядається в інтересах суб'єкта, який прагне захисту своїх прав, дуже широко. Як свідчить практика, більшість судових доручень стосується клопотань про вру­чення та отримання доказів.

Слід зазначити, що у вітчизняній теорії письмові докази за суб'єктом (джерелом) формування розподіляють на офіційні (публічні) і неофіцій­ні (приватні). Такий поділ має велике значення для визначення доказової сили письмових документів. Офіційні письмові докази — це документи, акти, що виходять від державних органів, установ, підприємств, поса­дових осіб і громадських організацій. Неофіційні — це документи, що виходять від громадян. Під офіційними документами розуміється письмо­ве підтвердження фактів і подій, що мають юридичне значення, або з якими чинне законодавство пов'язує виникнення, зміну чи припинен­ня прав і обов'язків фізичних чи юридичних осіб.

Доказова сила як публічних, так і приватних документів припускає їхню дійсність. Дійсність внутрішніх і іноземних документів у разі потреби може бути доведена відповідно до загальних правил. Так, рішенням господарського суду м. Києва від 21.01.2004 р. позовні ви­моги ТОВ «Бравіка» до ДПІ у Печерському районі м. Києва задоволе­но частково: визнано недійсними податкові повідомлення-рішення ДПІ у Печерському районі м. Києва, розпорядження про внесення змін у визначену платником податку суму ПДВ за результатами комплексної перевірки, із державного бюджету на користь позивача стягнуто бю­джетну заборгованість з ПДВ.

Шак, X. Международное гражданское процессуальное право [Текст] : учебник / X. Шак : пер. с нем. - М.: Изд-во БЕК, 2001. - С. 81.

1082

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.02.2004 р. рішення суду по цій справі залишено без зміни.

У касаційній скарзі ДПІ у Печерському районі м. Києва просить постанову та рішення суду по цій справі скасувати, у позові відмовити, оскільки нерезидент згідно з листом Інтерполу в Туреччині не зареє­стрований, копія виписки з торгового реєстру Торговельної палати м. Стамбула про реєстрацію нерезидента у Туреччині належним чином не легалізована.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засідан­ні дослідив матеріали справи та вважає, що касаційна скарга не під­лягає задоволенню, виходячи, зокрема з того, що Касатором не дове­дено порушення порядку збору доказів у частині їх легалізації, не за­значено, у чому є порушення Консульського Статуту України, наказу Міністерства закордонних справ № 113 від 04.06.2002 щодо порядку консульської легалізації документів .

Документи, видані на території однієї держави, можуть бути вико­ристані на території іншої держави тільки після їх відповідного посвід­чення, якщо інше не передбачено міжнародними договорами. У цей час широкого поширення набули два способи такого посвідчення: консуль­ська легалізація і проставлення апостшю.

Класичним доказом дійсності документа є легалізація. Як пра­вильно зазначив німецький професор X. Шак, «дана процедура по­свідчення ні в якому разі не є обов'язковою, але в будь-якому випад­ку — достатньою для доведення дійсності іноземного офіційного 2

документа» .

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним до­говором України.

Це загальне правило випливає з Консульського Статуту України. Відповідно до нього консул легалізує документи і акти, складені за участю властей консульського округу, або такі, що виходять від цих властей. Органи України приймають такі документи і акти до розгляду лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками

1. БД НАУ - Експерт (047) // Справа 21/822

2

Шак, X. Международное гражданское процессуальное право [Текст] : учебник /X. Шак : пер. с нем. - М.: Изд-во БЕК, 2001. - С. 344-345.

якого є Україна і відповідна держава перебування. Консульська легалі­зація полягає у встановленні й засвідченні справжності підпису, повно­важень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитку штампу, печатки, зраз­ки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (ст. 54). Консульською легалізацією, відповідно до Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном (далі — Інструкція від 04.06.2002-р.), затвердже­ної наказом МЗС України від 4 червня 2002 р. № 113, є процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвід­чення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчу­вати підписи на документах, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ. При цьому консул не несе відпо­відальності за зміст документа.

Порядок консульської легалізації офіційних документів установ­люється Віденською конвенцією «Про консульські зносини» 1963 p., міжнародними договорами та чинним законодавством України.

Відповідно до Консульського Статуту України легалізації не під­лягають документи і акти, які суперечать законодавству України або можуть за своїм змістом завдати шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян (ст. 55). Крім того, відповідно до п. 1.4 Інструкції від 04.06.2002 р. легалізації не підляга­ють також оригінали, копії та фотокопії паспортів, військових квитків, трудових книжок, документів, що мають характер листування, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів (тех­нічних паспортів), посвідчення водія, посвідчення особи,, нормативно- правові акти та роз'яснення щодо їх застосування; документи, видані органами та посадовими особами з перевищенням їх повноважень.

Таким чином, в узагальненому вигляді легалізація являє собою під- тверджувальну позначку, зроблену на певному документі консульським працівником. Отже, легалізація в установленому порядку документа надає йому право на існування в міжнародному обігу.

Подробиці процедури легалізації установлює вищезгадана Інструк­ція від 04.06.2002 р. У ній регламентований порядок здійснення кон­сульської легалізації офіційних документів, складених за участю ор­ганів державної влади й органів місцевого самоврядування, або таких, котрі від них виходять, як на території України, так і за кордоном.

Пункт 2 зазначеної Інструкції регламентує компетенцію органів дипломатичної служби України з питань консульської легалізації. 1084

Згідно з п. 2.1 Інструкції від 04.06.2002 р. до компетенції Департамен­ту консульської служби МЗС України, а також Представництв МЗС на території України входять здійснення консульської легалізації офіцій­них документів, які виходять від офіційних органів України та іно­земних держав, справляння консульських зборів за вчинення консуль­ської легалізації, взаємодія з органами державної влади та місцевого самоврядування України та дипломатичними представництвами іно­земних держав в Україні з питань консульської легалізації, а також надання інформації щодо питань консульської легалізації.

Консульська легалізація здійснюється винятково щодо офіційних документів, які видані за участю органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

Інструкція від 04.06.2002 р. визначає вичерпний перелік документів, що можуть передаватися для легалізації органами, що їх видали, безпо­середньо в Департамент консульської служби і не вимагають завірення в Мін'юсті. До них належать документи, перераховані в п. 4.2, зокрема, оригінали: свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану; довідок органів реєстрації актів громадянського стану; документів про освіту — дипломів та виписок із залікових відомостей (міжнародного зразка), свідоцтв про спеціалізовану підготовку з медицини, дипломів кандида­та та доктора наук; архівних довідок, які видаються архівними підроз­ділами Державного комітету архівів України та відомчими архівами; інші офіційні документи після нотаріального засвідчення їх копій та оформлення Міністерством юстиції України. Крім того, Департамент консульської служби МЗС України також приймає на легалізацію:

офіційні документи, крім документів комерційного характеру, складені і засвідчені на території іноземних держав органами держав­ної влади, які уповноважені підтверджувати їх дійсність, і призначені для використання в Україні за умови їх засвідчення в МЗС країни по­ходження документа та її дипломатичного представництва в Україні в установленому порядку;

офіційні документи, складені і засвідчені безпосередньо в дипло­матичних представництвах іноземних держав в Україні;

офіційні документи, складені і засвідчені компетентними органами держав, з якими Україна має двосторонні (багатосторонні) угоди про правову допомогу, що передбачають відмову від легалізації офіційних документів, для використання в третіх країнах, за умови їх засвідчен­ня в дипломатичних представництвах цих держав в Україні (п. 4.3 Інструкції від 04.06.2002).

Що стосується порядку легалізації офіційних документів за кордо­ном, то він регламентований п. 5 вищевказаної Інструкції. Закордонні дипломатичні установи України приймають на легалізацію офіційні документи, складені і засвідчені на території держави перебування або консульського округу органами державної влади, до компетенції яких входить проведення процедури консульської легалізації, для їх подаль­шого використання в Україні.

Правило проконсульську легалізацію міститься також у Консуль­ських конвенціях. Наприклад, ст. 11 Консульської Конвенції між Укра­їною і Турецькою Республікою від 21.05.1998 р. установлює, що кон­сульська посадова особа має право, згідно з чинним законодавством акредитуючої держави, зокрема, здійснювати легалізацію документів і актів, складених за участю властей консульського округу, або таких, що виходять від цих властей. Органи Договірних Сторін приймають такі документи і акти на розгляд лише за наявності консульської лега­лізації, якщо інше не передбачено законодавством Договірних Сторін або міжнародними договорами, учасниками яких є Договірні Сторони. Документи, складені, засвідчені та, у разі необхідності, легалізовані консульською посадовою особою, якщо вони не суперечать законодав­ству держави перебування, будуть мати таку ж юридичну силу, як і документи, складені, засвідчені та, у разі необхідності, легалізовані компетентними органами держави перебування.

Норми, пов'язані з легалізацією, оформленням і використанням письмових доказів, конкретизуються й у галузевому законодавстві України. Так, відповідно до ст. 100 Закону України «Про нотаріат» до­кументи, які складено за кордоном з участю іноземних властей або які від них виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України.

Без легалізації такі документи приймаються нотаріусами утих ви­падках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Розглянуті правила про дійсність документів (їх легалізацію) діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомогу. Напри­клад, ст. 13 Конвенції держав — членів СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах передбачено, що документи, які на території однієї з договірних сторін виготовлені або засвідчені установою, або спеціально на те уповно­важеною особою в межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на території інших дого­вірних сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Виходячи з цього, оформлені приватними нотаріусами документи, призначені для дії за кордоном (копії, договори, свідоцтва тощо) у зв'язку з від­сутністю у них гербової печатки (ст. 26 Закону України «Про нотаріат»), у країнах-учасницях не матимуть юридичної сили .

У статті 29 Договору між Україною і КНР говориться, що докумен­ти, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї Договірної Сторони, дійсні за наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої Договірної Сторони без легалізації. Офіційні документи, які складені на території однієї До­говірної Сторони, можуть мати доказову силу офіційних документів і на території другої Договірної Сторони.

По суті аналогічним чином вирішено питання про дійсність та до­казову силу офіційних документів в Конвенції держав — членів СНД, а також в угодах про правову допомогу та правові відносини між Укра­їною та Литовською Республікою, Республікою Грузія, Республікою Польща, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Респуб­лікою Молдова, Монголією та ін.

Слід констатувати, що процедура легалізації досить складна і ви­магає значних витрат. При цьому вона є недосконалою — документ, що пройшов багатоступінчасту й трудомістку процедуру, виявляється дійсним тільки для тієї держави, консульська служба якої його легалі­зувала. Подібна складна процедура легалізації, яка до того ж віднімає багато часу, на думку деяких учених (X. Шак), є виявом недовіри сто­совно держави, яка видала документ, що часто є невиправданим. Тому суттєве полегшення являють окремі міжнародні договори і угоди, що скасовують вимогу легалізації.

З метою спрощення процесу визнання іноземних документів

5. жовтня 1961 р. у Гаазі (Нідерланди) була підписана Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (далі — Конвенція від 5 жовтня 1961 p.).

Слід зазначити, що 10 січня 2002 р. Верховною Радою України прийнято Закон, відповідно до якого Україна приєдналася до цієї ба­гатосторонньої Конвенції. Зазначена Конвенція набула чинності для

Див.: Роз'яснення Міністерства юстиції України від 01.02.1998 р. «Щодо нота­ріального оформлення від імені громадян, підприємств, установ і організацій України документів, призначених для дії за кордоном».

України 22 грудня 2003 р. і застосовується у відносинах із державами, що не висловили заперечень проти приєднання України до цієї Кон­венції. Заперечення проти приєднання України до Конвенції вислови­ли Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції від 5 жовтня 1961 р. це означає, що на території України не прийматимуться документи, виконані на території цих країн і завірені апостилем, а продовжує застосовуватись вимога дотримання процеду­ри консульської легалізації.

Починаючи з 22 грудня 2003 р. документи, які мають бути пред­ставлені на території однієї з Договірних держав, звільняються від консульської легалізації. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій ви­ступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку — автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений доку­мент, є проставлення передбаченого ст. 4 апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений. Апостиль — • це спеціальний штамп, який проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріплюється з документом; він повинен відпо­відати зразку, що додається до цієї Конвенції.

Зокрема, апостиль установлюється у формі штампу розміром 10x10 см, у межах якого розміщено текст відповідно до зразка. Розмно­ження та копіювання (фотокопіювання) апостилю не дозволяється.

Апостиль проставляється на вимогу особи, яка підписала документ, або будь-якого пред'явника документа.

Заповнений належним чином апостиль засвідчує справжність під­пису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у від­повідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ.

Підпис, відбиток печатки або штампу на апостилі не потребують ніякого засвідчення. Разом із тим у Конвенції також підкреслюється, що дотримання згаданої формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила або практика, що діють у державі, в якій документ пред­ставлений, або угода між двома чи декількома договірними державами відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації (ст. 5 Конвенції від 5 жовтня 1961 p.).

В Україні компетентними органами, уповноваженими на простав­ляння апостилю, є: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерство юстиції України і Міністерство закордонних справ України. їхні повноваження передбачені Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 61 «Про надання повноважень 1088

на проставлення апостилю, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимоги легалізації іноземних офіційних документів».

Відповідно до вимоги ст. 6 Конвенції Постановою Кабінету Міні­стрів України від 18 січня 2003 р. повноваження на проставляння апостилю на документах, виданих на території України, надано:

• Міністерству юстиції — на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріу­сами України;

• Міністерству освіти і науки, молоді та спорту — на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються галузі освіти і науки;

• Міністерству закордонних справ — на всіх інших видах доку­ментів.

Слід зазначити, що безпосередньо порядок проставлення апостилю на офіційних документах, які були складені на території України, ре­гулюється Правилами проставлення апостилю на офіційних докумен­тах, призначених для використання натериторії інших держав, затвердже­них наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 p., а розмір та порядок оплати послуг з проставляння апостилю регулю­ється наказом Міністерства юстиції України «Про розмір та порядок оплати послуг з проставлення апостилю» від 18 грудня 2003 р.

Правила проставлення апостилю конкретизують, на яких саме до­кументах проставляється апостиль, а на які документи не поширюють­ся ці правила.

Для проставлення апостилю не можуть бути прийняті натериторії України також оригінали офіційних документів, виданих установами колишніх союзних республік у складі СРСР. Апостиль може бути про­ставлено на копіях цих документів, засвідчених у встановленому по­рядку на території України.

У. проставленні апостилю на документі відмовляється з підстав, якщо:

документ призначається для використання у країні, яка не приєд­налася до Конвенції або є учасницею Конвенції від 5 жовтня 1961 p., але висловила заперечення проти приєднання України відповідно до ст. 12 Конвенції;

текст документа неможливо прочитати внаслідок пошкодження; документ написаний чи підписаний олівцем або отриманий через за-

соби факсимільного зв'язку; удокументі є незастережені виправлення або дописки; і

до повноважень компетентного органу не входить проставлення апостилю на цьому документі; компетентному органу не вдалося отримати зразки відповідних підписів, відбитків печаток та/або штам­пів (п. 10 Правил проставлення апостилю).

Отже, апостиль заміняє, виключає легалізацію, тим самим, спрощу­ючи процедуру визнання іноземних документів. Однак, як зазначалось, у міжнародній договірній практиці існують випадки, коли держави від­мовляються не тільки від процедури легалізації, а й проставлення апос­тилю, скасовуючи або ще більше спрощуючи ці процедури.

Таким чином, розглянуті правила про дійсність (легалізацію) до­кументів діють, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, відповідно до яких вони можуть прийматися судом чи іншою компе­тентною установою договірної сторони без легалізації, шляхом про­ставлення апостилю на офіційних документах, або зовсім відміняють чи спрощують цю формальну процедуру, або звільняють сам документ від легалізації.

Завершуючи аналіз питання про посвідчення іноземних документів, необхідно відзначити, що як апостиль, так і консульська легалізація мають на увазі не надання договору чи акту безумовної доказової сили, а тільки посвідчення того, що даний документ дійсно виходить від пев­них установ і осіб, а також відповідає законам, що діють у місці його здійснення. Тим самим консульська легалізація відрізняється від нота­ріальної дії, тому що в результаті здійснення останньої документу нада­ється безумовна доказова сила, а консульська легалізація — це підтвер­дження його правомірності в міжнародному обігу, а також компетент­ності установи, що видає, складає чи засвідчує цей документ.

Не випадково в Консульському статуті України містяться щодо цього дві самостійні глави, хоча і вміщені вони в одному розділі. Одна з них присвячена нотаріальним діям, а окрема — консульській легалі­зації (гл. XII).

Оскільки консульська легалізація документа істотно відрізняється від нотаріального його засвідчення, не підлягає сумніву, що подання договору чи акта з посвідченням консулом не виключає перевірки правильності цього посвідчення по суті. У цьому випадку перевірку може зробити сам суд, якому надано документ, однак про неї можуть просити і сторони, які також вправі на загальних підставах заперечу­вати правильність відомостей, що містяться в документі, і компетент­ність влади, що його видала.

1090

і ( Тут мова йде вже про такі етапи судового доказування: досліджен­ня й оцінка доказів, що мають місце у стадії судового розгляду і здій­снюються відповідно до загальних правил .

і • і Нри наданні правової допомоги Договірні Сторони, як правило, користуються державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів державною мовою іншої сторони або інши­ми мовами, якщо це передбачено міжнародним договором. Наприклад, відповідно до договору між Україною та Корейською Народно- Демократичною Республікою прохання про надання правової допо­моги і додатки до нього складаються мовою запитуючої Договірної Сторони і до них додаються засвідчені копії перекладу мовою другої Договірної Сторони чи російською або англійською мовою. Переклад завіряється нотаріусом, або посадовою особою запитуючої установи юстиції, або дипломатичним представництвом, або консульською установою запитуючої Договірної Сторони (ст. 5). Слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналові. Тому, якщо у відповідного суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентич­ності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її проведення компетентному спеціалісту-перекладачу.

Відповідно до ч. З ст. 416 ЦПК судове доручення про надання пра­вової допомоги оформлюється українською мовою. До судового до­ручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Взаємне надання правової допомоги Договірними державами здій­снюється за загальним правилом безоплатно. Так, у Договорі між Укра­їною та Латвійською Республікою зазначається, що Договірні Сторони самі несуть витрати, які виникли при наданні правової допомоги на їх території, за винятком витрат, пов'язаних з проведенням експертиз. Установа юстиції, до якої звернене клопотання, сповіщає установу, від якої виходить клопотання, про суму витрат. Якщо установа, від якої ви­ходить клопотання, стягне ці витрати з особи, зобов'язаної їх відшко­дувати, то стягнені суми надходять на користь Договірної Сторони, яка їх стягнула (ст. 14).

Див.: Бигун, В. А. Судебные доказательства и доказывание в международном гражданском процессе [Текст] / В. А. Бигун // Проблеми законності: Республік, міжвід. наук. зб. - Вип. 48. - X. : НЮАУ, 2001. - С. 63-72.

Питання для самоконтролю

1. Поняття та види міжнародної підсудності.

2. Як визначається міжнародна підсудність за внутрішнім за­конодавством?

3. Як визначається міжнародна підсудність за міжнародними договорами?

4. За якими правилами визначається право, що підлягає за­стосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом?

5. Поняття, форма і зміст судового доручення, які є способи надіслання судових доручень?

6. Визначте порядок і строк виконання судами України судових доручень іноземних судів.

7. Як виконується судове доручення іноземного суду про вру­чення виклику до суду чи інших документів?

8. Які є вимоги до складання, пересилання та порядку отри­мання документів, призначених для використання на^тери­торії інших держав?

9. Що таке консульська легалізація і проставлення апостилю як способи посвідчення документів?

10. Які підстави передбачені для відмови від надання правової допомоги?

Глава \ I V І І

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ