§ 5 . Висновок експерта

Висновок експерта — докладний опис проведених експертом до­сліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відпо­віді на питання, задані судом (ст. 66 ЦПК).

Згідно із ст. 143 ЦПКдля з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, вста­новленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів (ч. 2 ст. 53 ЦПК).

У цивільному процесі застосовуються різні експертизи: судово- медична, судово-психіатрична, почеркознавча, товарознавча, біологіч­на та ін. Предметом експертизи не можуть бути питання права.

У судовій практиці виникає необхідність проведення додаткової або повторної експертизи. Цивільне процесуальне законодавство перед­бачає, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок екс­перта буде визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумнів у його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові чи групі експертів (ст. 150 ЦПК).

Згідно зі ст. 148 ЦПК у цивільному судочинстві може бути призна­чена комісійна експертиза, яка проводиться не менш як двома експер­тами одного напряму знань.

У законодавстві передбачається можливість призначення комплекс­ної експертизи за участю не менш як двох експертів різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань (ст. 149 ЦПК).

Достовірність висновку експерта залежить від вибору особи, яку залучають як експерта. Експерт повинен мати спеціальні пізнання, бути компетентним. Крім того, достовірність висновку експерта забезпечу­ється тим, що експерт не може брати участі у розгляді справи і під­лягає відводу, якщо він: особисто прямо чи побічно заінтересований у результатах справи; є родичем сторін або інших осіб, які беруть участь у справі; перебуває в особливих стосунках з особами, які беруть участь у справі; знаходиться або знаходився у службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі; провадив ревізію, матеріали якої послужили підставою до порушення цивільної справи; виявився некомпетентним (ст. 22 ЦПК).

Підставою для проведення експертизи є ухвала суду. В ухвалі про призначення експертизи вказуються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ч. 1 ст. 144 ЦПК).

Експерт як учасник цивільних процесуальних правовідносин має певні права та обов'язки. Він має право: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження; заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків; викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають зна­чення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються пред­мета і об'єктів дослідження; задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; користуватися іншими правами, встанов­леними Законом України «Про судову експертизу» (ч. 10 ст. 53 ЦПК).

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно у зв'язку з характером досліджень або якщо об'єкт досліджень немож­ливо доставити до суду (ч. 1 ст. 147 ЦПК).

Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обгрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності — роз'яснити його (ч. З ст. 53 ЦПК). Якщо експерт злісно ухиляється від явки до суду, відмов­ляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків або дає завідомо неправдивий висновок, до нього застосо­вуються заходи, передбачені статтями 178 і 179 КК.

У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, по­сада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис прове­дених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені судом питання (ст. 147 ЦПК).

Якщо експерт під час проведення експертизи встановить обстави­ни, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були по­ставлені питання, свої міркування про ці обставини він має право внести до свого висновку. Експерт дає у письмовій формі свій моти­вований висновок, який приєднується до справи. Суд має право запро­понувати експерту дати усне пояснення свого висновку.

Коли призначено кількох експертів, вони мають право радитись між собою. Якщо експерти дійдуть одного висновку, вони всі його підписують. Експерт, не згодний з іншими експертами, складає окре­мий висновок.

Висновок експерта досліджується в судовому засіданні шляхом оголошення. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені запитання. Першим ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за

клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 189 ЦПК).

Висновок експерта оцінюється поряд з іншими доказами і не має для суду наперед встановленого значення. Разом з тим в оцінці виснов­ку експерта є певна специфіка. Так, оцінка висновку експерта має містити аналіз "дотримання процесуального порядку підготовки, при­значення і проведення експертизи, відповідність і повноту висновку експерта завданню, ступеню наукової обґрунтованості висновку, фак­тичних даних з точки зору їх належності, допустимості й місця в сис­темі інших доказів.

У результаті оцінки висновку експерта суд може визнати його об­ґрунтованим і достатнім і покласти в основу рішення. Якщо висновок експерта є неповним, як зазначалось, суд може призначити додаткову експертизу, якщо у суду виникають сумніви у достовірності висновку експерта, він може призначити повторну експертизу.

• »«• • § 6. Розгляд судом заяв про фальшивість

доказів

Згідно з ч. 2 ст. 185 ЦПК у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірнос­ті або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. Відповідно до ч. 4 ст. 188 ЦПК з метою з'ясування відомостей, що містяться в матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з над­ходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спе­ціаліста або призначено експертизу. Таким чином, заява про фальши­вість може бути подана лише відносно двох видів доказів: письмового і речового.

За змістом ч. 2 ст. 185 ЦПК заяву про сумнів з приводу достовір­ності або про фальшивість може бути подано будь-якою особою, яка бере участь у справі, а також відносно будь-якого документа, наданого як письмовий доказ. При цьому слід виходити з того, що згідно зі ст. 64

512

ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, лис­тування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Заяву про сумнів у достовірності доказу або про його фальшивість може бути подано лише в судовому засіданні (а саме при дослідженні письмових або речових доказів) відносно документа, який уже зна­ходиться у справі, тобто доданий з позовом або з іншими доказами, або відносно документа, який лише подається особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення з ним судом та учасниками процесу. При цьому особа, яка заявляє спір про фальшивість доказу, повинна чітко зазначити, в чому саме виявляється сумнів у достовірності доказу або його фальшивість, оскільки безпідставне заявления такого спору є зло­вживанням своїми процесуальними правами (ч. З ст. 27 ЦПК). Заява може бути зроблена усно в ході розгляду справи, або письмово. У пер­шому випадку усна заява про фальшивість доказу заноситься до жур­налу судового засідання, а письмова заява — залучається до матеріалів справи. ЦПК не встановлює відповідальності осіб, які заявили бездо­казовий спір щодо фальшивості доказу.

Можливі різні форми підробки офіційного письмового доказу: зміна дати, підробка підпису, зміна частини змісту, складання докумен­та в цілому від імені організації чи особи, які в дійсності його не ви­давали, підробка штампа, печатки, виправлення цифр тощо.

У судовій практиці трапляються випадки, коли предметом підроб­ки виступають і приватні документи, наприклад, підроблювалися ді­лові папери, особисті листи, заяви, письмові пояснення, в яких визна­ється наявність певного матеріально-правового зобов'язання або фак­ту, який має юридичні наслідки. Наприклад, до суду можуть додавати­ся підроблені письмові заяви (або розписки) особи, яка померла, що вона продала свою власність (нерухомість) позивачу при розгляді справи про визнання права власності.

За змістом ч. 2 ст. 185 ЦПК у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, які подали документ, відносно якого заявлено спір про його фальшивість або сумнів у достовірності, не має права забрати доказ назад. Вони лише мають право просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. На цю специфі­ку звернув увагу М. К. Треушніков, який зазначив, що у цивільному процесі в осіб, які беруть участь у справі, немає повного права розпо­ряджатися доказами, що характерно для процесу деяких інших зару­

біжних країн згідно з принципом диспозитивності. Тому «просити виключити» не означає «забрати доказ назад» .

На практиці можлива ситуація, коли заява про фальшивість доку­мента подається у судовому засіданні при обговоренні клопотання іншого учасника процесу про залучення документа до матеріалів спра­ви і його дослідження у засіданні. ЦПК не забороняє особі, яка заявляє таке клопотання, «зняти» це клопотання і забрати документ назад без його залучення до матеріалів справи до позитивного вирішення цього клопотання судом.

Суди не можуть вільно трактувати положення ч. 2 ст. 185 ЦПК про виключення документа, відносно якого подано заяву про фальшивість, із числа доказів. Це буде суперечити як принципам законності, змагаль­ності, так і нормам матеріального права, що регулюють, наприклад, форми правочинів і, відповідно, допустимість засобів доказування. Тому судді відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК мають роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, наслідки вчинення або невчинення процесуаль­них дій і сприяти здійсненню їхніх прав. Враховуючи зазначене, суди не повинні буквально застосовувати правило про виключення доказів і роз­глядати справу на підставі інших доказів. Підроблений документ також є доказом у справі, однак інформація, яка в ньому міститься, буде мати кардинально протилежне значення. Якщо документ, відносно якого за­явлений спір про фальшивість, виявиться дійсним, то відомості, які в ньому містяться, можуть бути покладені судом в обґрунтування вимог чи заперечень сторони, яка його надала. У разі визнання документа під­робленим, тобто фальшивим, він для суду значення мати не буде. Більше того, якщо його фальшивість буде доведена висновком відповідної екс­пертизи, цей документ буде свідчити про відсутність обставин, для під­твердження яких стороною він був наданий.

Отже, суди мають виходити із того, що запідозрений у фальшиво­сті документ не може бути виключений із числа доказів, а, навпаки, перевіряється, досліджується і оцінюється поряд з іншими доказами, наявними у справі. Більше того, у разі, якщо фальшивість документа підтверджена, суд вправі направити матеріал прокурору для перевірки або на предмет порушення кримінальної справи в порядку постанов­ления окремої ухвали (ст. 211 ЦПК).

Тобто якщо при розгляді справи буде подана заява про сумнів у до­стовірності доказу або про його фальшивість, суд має роз'яснити особі,

¹ Див.: Треушников, М. К. Судебные доказательства [Текст] : монография / М. К. Треушников. - М. : Юрид. бюро «Городец», 1997. - С. 240-241.

яка надала такий документ, перш ніж вона зможе заявити про виклю- чення такого документа з числа доказів, наслідки вчинення або не- вчинення нею таких процесуальних дій, роз'яснити право на доведен­ня дійсності такого доказу або надання інших доказів для підтверджен­ня його дійсності, особливо у тих справах, де такі докази становлять основу заявлених позовних вимог, і відповідно до правил про належ­ність та допустимість доказів (статті 58, 59 ЦПК) іншими доказами обставини справи підтверджуватися не можуть. Це є вимогою до суду і його обов'язком організувати для сторін дійсно змагальний процес.

У цивільному судочинстві стає поширеним доказом звуко- і відео- запис. Зокрема, до матеріалів справи, як правило, залучається «роз- шифровка» тексту радіо- чи телепередачі, без яких дуже часто важко розібрати ті чи інші слова, речення. У ЦПК містяться норми, які вста­новлюють властиві лише для цього доказу порядок витребування, дослідження, відтворення звукозапису, демонстрацію відеозапису, його збереження та повернення.

У разі надходження заяви про фальшивість звуко- і відеозапису суд перевіряє їх дійсність шляхом залучення спеціаліста або призначення експертизи. При цьому сумніви та спори можуть бути заявлені не лише відносно фальшивості самого доказу, а й щодо ідентичності голосу, записаного на аудіоносії, а також голосу конкретної особи. Це означає, що особа, яка надала такий доказ, не має права просити виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів, якщо буде заявлено спір про фальшивість доказу, на відміну від вимог ч. 2 ст. 185 ЦПК.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягають особливості пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників як судових доказів?

2. Хто може бути свідком і яке значення мають показання свідків ?

3. Якими є ознаки письмових та речових доказів, чим вони відрізняються один від одного?

4. Які документи можуть бути письмовими доказами?

5. Як можна з точки зору процесуального режиму класифіку­вати речові докази?

6. Що таке висновок експерта у системі засобів доказування?

7. За яких умов і в якому порядку вирішується питання про фальшивість доказів?

Розділ 5

Позовне провадження

ГЛ АШ XXIII .. 11 1-е II II ГѴ1 II II II II ГѴ1

позов

« — _ § 1. Поняття позову та його елементи. Види позовів

У позовному провадженні розглядається і вирішується спір про право цивільне, тобто спір про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин.

Процесуальним засобом порушення судової діяльності по захисту прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів у позовному провадженні є позов, в якому заінтересована особа (позивач) викладає свої вимоги до передбачуваного порушника суб'єктивного права (відповідача). Звертаючись до суду з позовом, позивач просить ухвалити рішення, яким здійснити захист цивільних прав та інтересів способами, перед­баченими законом. Відповідно до ст. 16 ЦК способами захисту цивіль­них прав та інтересів загальними судами можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове ви­конання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення право­відношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що вста­новлений договором або законом.

Поняття позову, як правило, визначається як звернення заінтересо­ваної або іншої уповноваженої на те особи до суду з проханням про розгляд цивільно-правового спору і захист прав, свобод чи інтересів.

Однак таке визначення поняття позову не відображає повністю його правової природи. Як засіб порушення процесуальної діяльності, і, таким чином, як процесуальне поняття за своєю юридичною природою позов тісно пов'язаний із суб'єктивним матеріальним правом (цивіль­ним, житловим, земельним, сімейним, трудовим тощо), на захист якого він пред'являється. Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову. Тільки завдяки матеріально- правовій стороні позову в цивільному процесі існують такі інститути, як визнання позову, відмова від позову, забезпечення позову, мирова угода тощо. Матеріально-правова вимога позивача до відповідача стає позовом в тому випадку, якщо вона звернена у відповідний суд, де під­лягає розгляду в порядку позовного провадження з дотриманням пев­них процесуальних гарантій. Тому суть позову може бути правильно визначена тільки з урахуванням єдності його матеріальної та процесу­альної сторони. Позов, крім процесуальної сторони — вимоги до суду про розгляд і вирішення спору про право цивільне, має матеріально- правову сторону — вимогу позивача до відповідача про захист прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, позов — це вимога позивача до відповідача, зверне­на через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній, визначеній законом, процесуальній формі.

Для того щоб позов міг виконати роль засобу порушення судової діяльності, він повинен містити певні складові частини (елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Еле­менти позову мають важливе значення для організації захисту відпо­відача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд по­винен дати відповідь у своєму рішенні.

Кожний позов складається з трьох елементів: предмета, підстави, змісту.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до від­повідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матері­ального права, а також віднесена законом до юрисдикції загальних судів.

Відповідно до ч. 2 ст. 31 ЦПК до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви замінити предмет позову, тобто, звернувшись до суду з однією вимогою, він може замінити цю вимогу іншою. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета по­зову можлива лише до початку розгляду справи по суті і в межах спір­них правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач може пред'явити новий позов.

Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у рішенні. За предметом позову визначається юрисдикція суду по розгляду даної справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ.

Матеріально-правова вимога позивача повинна опиратися на під­ставу позову.

Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (ст. 119 ЦПК). Цими обставинами можуть бути лише юри­дичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові на­слідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому до підстави позову не можуть входити обставини, що виступають дока­зами по справі. З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або при­пинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову.

У підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Однак для обґрунтування вимоги позивач повинен наводити завжди повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зроби­ти вимогу необгрунтованою.

Підстава позову включає в себе ті юридичні факти, які підтверджують наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які пщ- тверджують порушення прав позивача (привід до пред'явлення позову).

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних право­відносин залежить правова кваліфікація спору.

Слід підкреслити, що чинне процесуальне законодавство не ви­магає від позивача обґрунтування своїх вимог відповідними нормами права. На суд покладається обов'язок встановити спірні правовідно­сини і застосувати до них відповідні норми матеріального права.

Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Підстава позову викладається в позовній заяві. До початку розгля­ду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити підставу позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Така зміна може мати місце і допускається чинним законодавством з метою встановлення дійсних взаємовідносин між сторонами. Разом з тим закон дещо об­межує позивача в можливості зміни підстави позову, змінюючи яку, позивач не може вийти за межі спірних правовідносин.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо складових частин (елементів) позову. Одні про­цесуалісти вважають, що немає необхідності виділяти зміст позову як окремий елемент, оскільки він охоплюється предметом і підставою, інші — заперечують проти цієї точки зору і обґрунтовують необхідність виділення такого елементу.

Уявляється, що виділення змісту позову як його елементу є необ­хідним, оскільки в позові повинні відобразитися дві вимоги позивача: вимога до суду про вжиття способів захисту цивільних прав та інте­ресів і вимога позивача до відповідача. Тому під змістом позову необ­хідно розуміти спосіб судового захисту, за яким позивач звертається до суду. Вимога позивача, відповідно до способів захисту цивільних прав та інтересів судом про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, зверненої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити юрисдикцію суду щодо розгляду даної справи, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити законне та обґрунтоване рішення. За змістом позови класи­фікуються на окремі види.

Усі елементи позову є тісно пов'язаними між собою. Юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що складають предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає спосіб судового захисту, тобто зміст позову.

Позови можна класифікувати на види, беручи до уваги різні кри­терії. Найбільш поширеною є класифікація позовів на види за матеріально-правовим і процесуально-правовим критеріями.

Враховуючи матеріально-правовий критерій, позови поділяються на види залежно від характеру спірних правовідносин. Позови можуть виникати із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Кожний із цих видів позовів можна підрозділяти

залежно від інститутів чи окремих норм галузей права. Наприклад позови, які виникають із сімейних правовідносин, можна поділяти на позови про стягнення аліментів, про розподіл спільного майна між подружжям, про розірвання шлюбу тощо.

Такий поділ позовів на види має не тільки теоретичне, а й практич­не значення. Залежно від характеру спірних правовідносин суд може вирішувати питання про підвідомчість спору, про предмет доказуван­ня, визначити суб.'єктний склад спору, належність і допустимість до­казів та тощо. Ця класифікація позовів на види дозволяє зосередити увагу на процесуальних особливостях розгляду і вирішення окремих категорій справ.

У вимозі до суду про порушення судової діяльності по захисту прав, свобод та інтересів визначається і спосіб бажаного захисту — як на­слідок, на досягнення якого спрямована ця діяльність. За способом захисту цивільних прав та інтересів позови поділяються на три види: про присудження, про визнання і перетворювальні.

Позови про присудження — найбільш поширений вид позовів, коли позивач вимагає примусового здійснення обов'язку боржника- відповідача. Кожний процес виникає у зв'язку з тим, що суб'єктивне право позивача порушено або є загроза його порушення, внаслідок чого виникає необхідність звернутися до суду за захистом свого права. По­зови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення. Типовими прикладами позовів про присудження є позови про стягнення аліментів, про виселення із житлових примі­щень, про стягнення боргових сум на підставі договору позики тощо.

Характерною особливістю позовів про присудження є те, що після їх розгляду і ухвалення за ними рішення, якщо вони добровільно не виконуються, ці рішення можуть бути виконані в примусовому по­рядку. У судовій практиці ці позови нерідко поєднуються з позовами про визнання, коли позивач вимагає не лише визнати за ним право, а й примусити відповідача до виконання певних обов'язків.

Позови про визнання — це такі позови, коли позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин. Позови про визнання пред'являються в тих випадках, коли порушення права позивача, як правило, немає, однак між сторона­ми виникли сумніви щодо існування чи дійсності між ними відносин, які мають правові наслідки. Звертаючись до суду з позовом про визнання, позивач не ставить собі за мету матеріальне присудження, його мета полягає в усуненні сумнівів відносно існування правовідносин.

520

Залежно від мети, яку має позивач, позови про визнання поділя­ються на позитивні й негативні. Позови, які спрямовані на підтвер­дження наявності певних правовідносин між позивачем і відповідачем (наприклад, визнати право власності на будинок) визнаються позитив­ними. Якщо ж позивач просить суд підтвердити відсутність певних правовідносин між ним і відповідачем (наприклад, визнати правочин недійсним), такий позов визнається негативним.

Характерною особливістю позовів про визнання є те, що рішення по цих позовах не потребують примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо рішенням суду.

У судовій практиці нерідко позови про визнання доповнюються позовами про присудження, коли визнання служить необхідною перед­умовою присудження. Так, наприклад, у позовах про поновлення на роботі суд перш за все повинен визнати звільнення працівника неза­конним і на цій підставі поновити його на роботі і стягнути заробітну плату за вимушений прогул.

Перетворювальні позови — це такі, коли позивач просить суд пере­творити існуючі між ним і відповідачем правовідносини.

Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, пере­творювальні позови підрозділяються на: а) позови, спрямовані на зміну правовідносин. Прикладом такого позову може бути позов про виділен­ня частини із спільного майна на підставі ст. 364 ЦК. Позивач у цьому випадку вимагає такого рішення, яке б змінило існуючі правовідносини;

б) позови, спрямовані на припинення правовідносин. Характерним при­кладом є позови про розірвання шлюбу, коли позивач просить суд при­пинити існуючі між ним і відповідачем правовідносини.

В юридичній літературі висловлюються заперечення проти ви­окремлення цього виду позовів, які зводяться до того, що завдання суду полягає не у творенні правовідносин, а у захисті реально існуючих прав, свобод чи інтересів, які мають місце незалежно від суду, а також, що перетворювальні позови повністю охоплюються позовами про ви­знання і про присудження.

Такі висновки суперечать чинному цивільному законодавству, яке передбачає можливість подання позовів про зміну чи припинення правовідносин окремо від позовів про визнання чи про присудження (ст. 16 ЦК). Це зовсім не означає, що суд творить правовідносини. Він змінює чи припиняє існуючі правовідносини, оскільки тільки суд ком­петентний це зробити, а сторони мають право на їх зміну чи припи­нення ще до виникнення процесу.

Зміна чи припинення існуючих правовідносин є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Оскільки критерієм класифікації позовів на види за процесуальною ознакою є спосіб захисту, то не може викликати сумнівів існування перетворювальних позовів.

Характерною ознакою позовів про визнання є те, що вони пред'являються, як правило, якщо у сторін виникли сумніви в існуван­ні правовідносин і суд своїм рішенням повинен усунути ці сумніви, тобто визнати наявність чи відсутність правовідносин. При поданні перетворювальних позовів таких сумнівів у сторін не існує. Між ними існують правовідносини і сторони це знають, однак вони просять суд перетворити їх (замінити або припинити), що входить у його компе­тенцію.