§ 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхід­ні певні передумови. До них, як правило, належать: 1) норми цивіль­ного процесуального права; 2) процесуальна правоздатність; 3) юри­дичні процесуальні факти.

Норми цивільного процесуального права — це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулю­вання відносин, що складаються у зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цивільного процесуального права мають загальний характер, в них знаходить вираження загальний варіант вза-

¹ Гражданский процесе [Текст] / под ред. М. К. Треушникова. - М. : Изд. дом «Городец», 2010. - С. 84.

ємної поведінки суду та інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам правосуддя. Таким чином, у нормі цивільного процесуального права виявляється те типове, що характерне для кон­кретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямі.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має певний практичний зміст. Для виникнення будь-яких цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність норми права. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством до­звільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними перед­умовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують цивільні процесуальні правовідносини і з точки зору формулювання суб'єктивних прав та обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як «владовідносини». М. Б. Зейдер, наприклад, стверджував, що суд, посідаючи головне становище, є провідним, основ­ним суб'єктом правовідносин, всі ж інші його суб'єкти мають стано­вище, підлегле суду .

Такі твердження перенесені практично в усі підручники з курсу цивільного процесу. Однак їх правильність і практична значущість викликають сумніви. О. Т. Боннер обгрунтовано вважає, що при харак­теристиці цивільних процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводить­ся в основному до двох моментів:

1. суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2. суд здійснює правосуддя в цивільних справах ім'ям держави,

вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності,

обов'язкові для всіх державних установ, підприємств, колгоспів та

інших кооперативних і громадських організацій, службових осіб, гро- . . 2 мадян і підлягають виконанню .

Рейдер, Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения [Текст] / Н. Б. Зей­дер. - Саратов, 1965. - С. 28.

2

Боннер, А. Т. Принцип законности в советском гражданском процессе [Текст] /

А. Т. Боннер. - М. : ВЮЗИ, 1989. - С. 40-42.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздат­ність трактується стосовно всіх суб'єктів цивільного процесуального права і, врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов'язками, допустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і ви­знання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних про­цесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивіліс- тичний характер та не враховує особливостей цивільно-процесуального регулювання. Так, ст. 28 ЦПК «Цивільна процесуальна правоздатність» дозволяє зробити висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, немає. Нею володіють тільки сторони (позивач, відповідач) та треті особи, заявник та заінте­ресована особа в наказному і окремому провадженні, оскільки відпо­відно до названої статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки визнається за всіма громадянами України незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин, а також за державними підприємствами, установами, їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями, які користуються правами юридичної особи.

Іншим є становище в цивільному праві, де правоздатність — за­гальна властивість усіх суб'єктів цієї галузі права. Кожний суб'єкт цивільного права може мати будь-які права й обов'язки та бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників, прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування, свідків, експер­тів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-яка фізична особа. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі факти, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла. Отже, лише спеціаліст у тій чи іншій галузі може бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздат­ність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин? Мабуть, ні. її мають тільки фізичні особи — громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні й однакові можливості участі в цивільно­

му процесі, тобто особи, які можуть бути суб'єктами цивільних спорів, а це — сторони й треті особи. Щоб отримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, слід зауважити, що як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин виступає не про­цесуальна правоздатність, а процесуальна правосуб'єктність. Проце­суальна правосуб'єктність — це специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна правосуб'єктність» за своїм змістом збігаються, бо суб'єкт права — це особа, яка має правосуб'єктність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовід­носин. Правосуб'єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб'єктами прав і обов'язків, конкретизує тим самим коло правовідно­син, що виникають на основі правосуб'єктності. Процесуальна правосуб'єктність є, так би мовити, ступенем реалізації норм цивіль­ного процесуального права, реальною передумовою виникнення ци­вільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб'єктності не існує, а має місце правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна правосуб'єктність має свій зміст. Він структурований і складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і не­сти обов'язки (правоздатність); по-друге, можливості самостійного здійснення прав і обов'язків (дієздатність). Для всіх суб'єктів цивіль­ного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі правосуб'єктності процесуальна правоздатність є невіддільною від процесуальної дієздатності та має спеціальний характер. У правосуб'єктності ж сторін і третіх осіб міцного зв'язку між про­цесуальною правоздатністю та дієздатністю, як відомо, немає, а про­цесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти становище і мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього, в цивільному проце­суальному законодавстві формулюються процесуальна правоздатність та дієздатність сторін і третіх осіб з їх специфічним змістом (статті 28, 29 ЦПК). Оскільки правоздатність та дієздатність у складі правосуб'єкт­ності інших учасників процесу мають спеціальний, а не загальний характер і не відображають загальних властивостей всіх суб'єктів 400

цивільного процесуального права, то і формулювати їх зміст у спеці­альних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки. Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність для кожного суб'єкта цивільного процесуального права є специфічною.

Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає від народження, дієздатність, як правило, належить тим фі­зичним особам, що досягай повноліття.

Правосуб'єктність, наприклад, судових представників визначаєть­ся по-іншому. Відповідно до статей 40, 41 ЦПК не можуть бути пред­ставниками особи, які не досягай повноліття, особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок, а також судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони ді­ють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

У змісті процесуальної правосуб'єктності свідків, експертів також є свої особливості. Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати об­ставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були до­вірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; професійні судці, народні засідателі та при­сяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потре­бують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, судом призначається експертиза (ст. 143 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність експерта визначається його спеціаль­ними знаннями. Якщо особа не володіє такими знаннями, то вона по­винна відмовитися віддавання висновку (ч. 6 ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця особа не має процесуальної правосуб'єктності і не може бути експертом. Цивільна процесуальна правосуб'єктність пере­кладача визначається знанням мов (ч. 1 ст. 53 ЦПК).

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідно­син, крім цивільної процесуальної правосуб'єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти — передбачені в гіпотезах проце­суальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язуються виник­нення, зміна чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслід­ки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодав­ством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних проце­суальних правовідносин (подання позовної заяви стороною, відкриття суддею провадження у справі, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової уго­ди сторін тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу. Особливістю таких юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальна бездіяль­ність — форма невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передба­чених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, за­соби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обме­жений характер, — привід свідка, попередження тощо (статті 91-94 ЦПК).

У теорії цивільного процесуального права інколи дається неадек­ватна інтерпретація процесуальної бездіяльності — як невикористан­ня свого процесуального права. Така інтерпретація не лише формаль­но не відповідає закону, а й дозвільному способу правового регулю­вання процесуальних відносин. У протилежному випадку процесуаль­ною бездіяльністю — юридичним фактом — довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги, небажання вступу у справу як за­інтересованої особи тощо.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і при­пинення процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість по­лягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних на­слідків, вони можуть бути тільки приводом до звершення дій учасника­ми процесу. Так, наприклад, факт смерті однієї із сторін сам по собі не може викликати зупинення або закриття провадження у справі. Прова­дження у справах за певних умов у такому випадку зупиняється або закривається через дію суду — винесення ухвали про зупинення або закриття провадження в цивільних справах (статті 201, 205 ЦПК).

Залежно від наявних умов, з якими законодавство пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні фак­ти. Коли юридичним фактом є одна умова, то це простий юридичний факт: наприклад, залучення судом співвідповідачів при заміні нена­лежного відповідача (ч. 1 ст. 33 ЦПК), залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійної вимоги щодо предмета спору (ст. 36 ЦПК), тощо. Утім найчастіше в цивільному процесі трапляють­ся складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних право­відносин, наприклад між позивачем та судом першої інстанції необ­хідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну заяву, а суддя відкрити провадження у справі. Такий юридичний факт прийнято на­зивати юридичним складом.

Урешті-решт, для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон у деяких випадках передбачає форму здійснення тієї чи іншої процесуальної дії, а також її документальне оформлення. У та­кому разі вимоги форми, документального оформлення мають консти­тутивне значення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то передба­чені законом процесуальні наслідки не настають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту своїх прав чи інтересів тільки шляхом подання до суду позов­ної заяви. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна заява подається до суду у пись­мовій формі. Вона повинна містити в собі: найменування суду, до якого подається заява; точну назву позивача і відповідача, їх місце про­живання або знаходження; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що ствер­джують позов, та ряд інших реквізитів. Якщо заява не відповідає ви­могам, то суддя залишає заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у вста­новлений строк не виконає перераховані у ст. 119 ЦПК вимоги, позовна заява вважається неподаною і повертається позивачу (ст. 121 ЦПК).

мшшш—шшшшш § 3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші право­відносини, мають визначену внутрішню будову. Вони містять три елементи: зміст, суб'єкти і об'єкти.

У теорії цивільного процесу питання про зміст правовідносин ви­рішується по-різному. Одні автори вважають, що зміст цивільних про­цесуальних правовідносин складають процесуальні дії суду та учас­ників процесу. Інші виходять із того, що змістом правовідносин ви­ступають права та обов'язки учасників процесу. Треті, синтезуючи ці дві крайні точки зору, доходять висновку, що змістом цивільних про­цесуальних правовідносин є суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу, а також їх дії .

Остання точка зору є найбільш обґрунтованою. У правовідносинах треба виділити матеріальний та юридичний зміст. Юридичний зміст — це суб'єктивні права та обов'язки, а матеріальний — реальна поведін­ка, яку правомочний може, а правозобов'язаний повинен здійснити. Зміст правовідносин є єдиним, не можна виключати із змісту проце­суальних правовідносин суб'єктивні права та обов'язки, оскільки вони визначають взаємовідносини між суб'єктами. Не можна також виклю­чати із змісту правовідносин і дії, в результаті яких відбувається реа­лізація суб'єктивних прав та обов'язків.

Суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин досить широкий. Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовід­носин становлять судові органи та їх посадові особи. У процесуальних правовідносинах за загальним правилом одним із суб'єктів завжди виступає суд.

До посадових осіб судових органів належать судді. Склад суду ви­значається законом. Відповідно до ст. 18 ЦПК цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головую­чим і діє від імені суду. У випадках, встановлених цим Кодексом, ци­вільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у скла­ді одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні право­суддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий із числа яких визначається в установленому законом по­рядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються коле­гією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально.

Утім слід мати на увазі, що відповідно до закону, коли судді чи головуючому надається право вирішувати окремі питання одноособо­во, то і в цьому випадку він діє від імені суду. Виходячи з особливостей правового статусу, до посадових осіб судових органів належать судовий розпорядник, секретар судового засідання.

До другої групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать особи, які беруть участь у справі: сторони, треті особи, пред­ставники сторін та третіх осіб. У справах наказного та окремого про­вадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтере­совані особи, їхні представники. Статус осіб, які беруть участь у спра­ві, мають також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. У справах про оскарження рі­шення третейського суду та про видачу виконавчого листа на приму­сове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб (ст. 26 ЦПК).

Для осіб, які беруть участь у справі, характерно те, що вони мають юридичну заінтересованість у кінцевому результаті справи, захищають у процесі свої суб'єктивні права чи інтереси, що охороняються законом, права та інтереси інших осіб, державні чи громадські інтереси. Для осіб, які беруть участь у справі, характерно також те, що вони своїми діями можуть чинити вплив на рух цивільного процесу.

Третя група суб'єктів цивільних правовідносин — це особи, які сприяють здійсненню правосуддя. До них належать: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, особи, які надають правову допомогу (статті 50, 53, 54, 55, 56 ЦПКтощо).

У процесуальній літературі набула широкого поширення думка, що процесуальні правовідносини виникають тільки між судом та іншими учасниками процесу і суд є обов'язковим суб'єктом цивільних про­цесуальних правовідносин. Справді, як правило, у процесуальних правовідносинах суд завжди є суб'єктом процесуальних правовідносин, однак у деяких випадках, як виняток із загального правила, процесу­альні відносини можуть виникнути і між заінтересованими особами. Як приклад, можна навести те, що сторони між собою можуть укласти мирову угоду (ч. З ст. 31 ЦПК).

Наступний елемент цивільних процесуальних правовідносин — об'єкт. Об'єкт правовідносин — це те, заради чого виникають певні правовідносини, це явища матеріального і духовного світу, на які спря­мовані суб'єктивні права та обов'язки. Іншими словами, об'єкт право­відносин — це різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, які здатні задовольнити потреби правомочних суб'єктів.

Існують різні погляди на те, що є об'єктом цивільних процесуаль­них правовідносин. Одні автори вважають таким суспільно значущу діяльність суб'єктів, другі — матеріально-правові відносини, які за­хищаються судом, треті розрізняють загальні та спеціальні об'єкти. До загального об'єкта відносять спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, який повинен вирішити суд, а до спе­ціальних — блага, на досягнення яких спрямовані будь-які правовід­носини, чи суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу, чи по­рядок судочинства, чи фактичні дані, повідомлення й інші докази, необхідні для здійснення правосуддя .

Перш за все не може бути об'єктом цивільних процесуальних пра­вовідносин процесуальна діяльність, оскільки в ній реалізуються права й обов'язки, які в нероздільній єдності становлять зміст проце­суальних правовідносин. З цих же причин не можна вважати об'єктом процесуальних правовідносин суб'єктивні права й обов'язки.

Не досить обґрунтованим здається твердження, що об'єктом ци­вільних процесуальних правовідносин виступають матеріально-правові відносини, які захищаються судом. В основі цих висновків лежить прямолінійний підхід до співвідношення матеріальних (цивільних, трудових та ін.) і процесуальних правовідносин як співвідношення змісту та форми. Процесуальні правовідносини не можна розглядати як форму реалізації матеріальних правовідносин. Наявність процесу­альних правовідносин не обумовлена наявністю матеріально-правових відносин і навпаки. Процесуальні правовідносини виникають для ви­рішення юридичної справи (спору про право цивільне чи охоронюва- ного законом інтересу) і не пов'язані з матеріальними правовідноси­нами. На підтвердження цього досить звернутися до закону. Згідно із статтями 118, 119, 122 ЦПК пред'явлення позову та відкриття прова­дження у справі і виникнення цивільних процесуальних правовідносин заявника з судом, а далі — з іншими учасниками цивільного процесу не пов'язується з матеріальними правовідносинами. Наприклад, у ст. 122 ЦПК передбачено правило про те, що суддя відмовляє у від­критті провадження у справі: 1) якщо заява не підлягає розглядові в судах у порядку цивільного судочинства; 2) якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прий­няття відмови позивача від позову або про затвердження мирової

Зейдер, Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения [Текст] / Н. Б. Зей­дер. - Саратов, 1965. - С. 53.

угоди сторін. Тут же передбачені й деякі умови, які мають винятково процесуальне значення.

Вирішуючи питання про об'єкт цивільних процесуальних право­відносин, більш правильно виходити з необхідності виділення загаль­ного об'єкта для всіх цивільних процесуальних правовідносин і спе­ціальних об'єктів для окремих конкретних цивільних процесуальних правовідносин.

Система цивільних процесуальних правовідносин, що складають­ся на основі фактичного динамічного складу — процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу, спрямована на один загальний об'єкт. Таким об'єктом виступає мета цивільного судочинства. У стат­ті 1 ЦПК зазначено, що метою цивільного судочинства є захист по­рушених, визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізич­них осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Для окремих процесуальних правовідносин можна виділити спе­ціальні об'єкти.

У правовідносинах позивача, відповідача та третіх осіб із судом об'єктом є захист заінтересованими особами суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом.

Спеціальний об'єкт можна виокремити і в процесуальних право­відносинах суду, коли беруть участь у справі органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади і місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи у випадках, передбачених законом, — ст. 45 ЦПК). Участь цих суб'єктів в цивільному судочинстві спрямована на охорону дер­жавних, громадських інтересів та інтересів приватних осіб.

Свій спеціальний об'єкт мають і правовідносини за участю свідків та експертів. Об'єкт цих правовідносин — наведення суду фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи.

При теоретичному аналізі будь-яких правовідносин можуть бути визначені спеціальні об'єкти. Однак абстрактним аналізом проблема об'єкта цивільних процесуальних правовідносин не може бути вичер­пана. З практичної точки зору проблема загального об'єкта цивільних процесуальних правовідносин має суттєве юридичне й соціально- політичне значення, проблема ж спеціальних об'єктів цивільних про­цесуальних правовідносин прикладного, практичного значення не має.

Науково-практичне значення загального об'єкта цивільних про­цесуальних правовідносин виявляється в тому, що його законодавче

Однією з актуальних проблем юриспруденції останнього часу є проблема зловживання правом. Це стосується й науки цивільного процесуального права .

Розгляд питань зловживання процесуальними правами ведеться, як правило, удвох напрямах, що не виключають один одного, — з точ­ки зору оцінки зловживання як негативного процесуального явища або аналізу окремих форм зловживань процесуальними правами. Виника­ють і дослідження, в яких заперечується правомірність конструкції зловживання процесуальними правами.

Проблема зловживань процесуальними правами органічно пов'язана з питаннями поняття та ознак цивільних процесуальних правопору­шень і цивільної процесуальної відповідальності, хоча існування цих конструкцій у процесуальній науці також не є безспірним. Початком дослідження цих проблем слід вважати спільну роботу Н. О. Чечиної та П. С. Елькінд, присвячену кримінальній та цивільно-процесуальній відповідальності , в якій вперше було вжито поняття «цивільна про­цесуальна відповідальність».

У наш час можна визнати, що проблема зловживань процесуаль­ними правами є важливою, і це пояснюється такими факторами:

1. поширеністю процесуальних зловживань на практиці, що зако­номірно породжує питання про боротьбу з негативними проявами;

2. відсутністю загальновизнаних та підтриманих законом критері­їв зловживання процесуальними правами, встановлення яких на прак­тиці могло б потягнути застосування до суб'єкта заходів процесуаль­ного примусу;

3. універсальністю цієї проблематики, оскільки будь-яке процесу­альне питання може (а в ряді випадків і повинно) аналізуватися в кон­тексті попередження процесуальних зловживань. Будь-яка процесу­альна норма, що приймається законодавцем, повинна оцінюватися з точки зору можливості адресата такої норми неналежним чином ви­користовувати надані нею правові можливості з урахуванням фактора зловживання процесуальними правами.

Явище «зловживання правом», як це не парадоксально, саме по собі можна розцінити як юридичний парадокс. Його внутрішня суперечли­вість була відзначена М. М. Агарковим, який звернув увагу на те, що наявність у особи суб'єктивного права унеможливлює ним зловживання за визначенням, а дії, які називають зловживанням правом, насправді вчиняються поза межами права'. Не всі вчені підтримували такий підхід, оскільки, яким не був би ступінь конкретизації дій, що входять до зміс­ту суб'єктивного права, він не може вичерпати всі можливі його прояви і відповідна норма права залишається загальним правилом поведінки. Тому і постає необхідність визначити межі здійснення суб'єктивного права, тобто встановити критерій, яким слід керуватися при оцінці пра­вомірності тих чи інших дій носія цього права .

Головний аргумент вчених, які вважають, що можливість зловжи­вання процесуальними правами не має під собою будь-яких підстав, зводиться до того, що всі процесуальні дії, умови і порядок вчинення кожної з них мають бути вказані законодавцем . Отже, якщо певна по­ведінка дозволена процесуальним законом, то немає жодних підстав розцінювати її як зловживання правом. Визнається також, що в цивіль­ному процесі може мати місце певна «незручна» поведінка, що дає суб'єкту необгрунтовані переваги (наприклад, визначення підвідом­чості та підсудності цивільної справи в результаті маніпулювання особою, що порушує цивільну справу, суб'єктним складом учасників спору), однак унеможливлення цього бачиться не в боротьбі з такими ефемерними зловживаннями, а виключно в удосконаленні процесуаль­ного законодавства .

Подібний підхід викликає такі заперечення. Законодавець з огляду на об'єктивні причини неспроможний передбачити та врегулювати всі ситуації, які можуть виникнути в цивільному процесі і в яких може мати місце недобросовісна поведінка. Неможливо створити абсолютно ідеальний порядок вирішення спорів, який не давав би учасникам цивільних процесуальних правовідносин деяких не передбачених за­коном «можливостей» для оминання закону.

Наприклад, ст. З ЦПК дає позивачу право на подання позову, однак це не означає, що позивач має право звернутися до суду із завідомо безпідставними позовними вимогами. Особа, яка бере участь у справі, наділена правом заявляти клопотання (ст. 27 ЦПК), однак це не дає їй права заявляти клопотання з метою затягування цивільного процесу. Не можна також допускати, що особи, які за процесуальним законом мають право оскаржувати судові рішення в апеляційному чи касацій­ному порядку, можуть оскаржувати судові рішення «просто так», бу­дучи повністю впевненими в їх правильності. Приклади таких випад­ків можна продовжити, втім слід зауважити, що формальна відповід­ність поведінки суб'єкта цивільного судочинства вимогам процесуаль­ного закону ще не означає правомірності такої поведінки. У випадку, якщо суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин зловживає сво­їми процесуальними правами, це повинно мати певні процесуальні наслідки і може виникнути питання про застосування до нього заходів процесуального примусу.

Незважаючи нате, що зловживання процесуальними правами тяжіє до процесуальних правопорушень, феномен зловживання процесуаль­ними правами полягає також у тому, що само зловживання не може бути однозначно визначено яктипічне цивільне процесуальне правопорушен­ня. Зловживання процесуальними правами слід віднести до особливої форми цивільного процесуального правопорушення. Основна ознака зловживання процесуальними правами полягає в тому, що дії, які її складають, вчиняються на зовні законній юридичній підставі.

Механізм зловживання процесуальними правами полягає в тому, що особа, яка бажає мати певний юридичний результат (наприклад, відкласти судове засідання, добитися зупинення провадження у спра­ві тощо), вчиняє процесуальні дії (бездіяльність), зовні «схожі» на ті юридичні факти, з якими пов'язується настання необхідного результа­ту. Такі дії, однак, мають повністю штучний характер, подібно тому, як удавана угода у цивільному праві вчиняється лише для цілей при­криття іншої угоди.

З функціональної точки зору такі дії є не що інше, як імітація. На­приклад, імітація тяжкого майнового стану з метою отримання від­строчки або розстрочки сплати судового збору у справі, імітація неза­довільного фізичного стану з метою відкладення судового засідання внаслідок «хвороби» та ін. Апелювання до відсутності того чи іншого компонента судового процесу — доволі поширений мотив зловживан­ня процесуальними правами, зазвичай націлений на скасування судо­вого рішення, прийнятого «проти» особи (наприклад, створення ви­димості свого неповідомлення про час і місце розгляду справи як привід для скасування судового акта).

Очевидно, що зловживання процесуальними правами завдає шкоди як інтересам правосуддя, так і правам осіб, які беруть участь у цивіль­ній справі і вчиняються з умисною формою вини. Виходячи також з логіки поняття «зловживання правом», припуститися зловживання може особа, яка наділена певним комплексом суб'єктивних цивільних процесуальних прав, до числа яких передусім слід віднести осіб, які беруть участь у справі, та їх представників.

Феномен зловживання процесуальними правами як особливий різно­вид цивільного процесуального правопорушення полягає також у тому, що при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав. Це поло­ження відповідає загальнотеоретичним розробкам конструкції зловжи­вання правом, в яких воно нерідко визначається як поведінка, що пере­вищує (або порушує) межі здійснення суб'єктивних прав.

Суб'єкт цивільного судочинства свої цивільні процесуальні права має здійснювати відповідно до їх призначення, яке або прямо визна­чено змістом того чи іншого суб'єктивного права, або вочевидь ви­пливає з логіки існування того чи іншого суб'єктивного процесуаль­ного права. Так, наприклад, право на звернення до суду з позовними вимогами надано позивачу для захисту своїх порушених чи оспорю­ваних суб'єктивних прав. Очевидно, що звернення до суду в сутяж­ницьких цілях хоча й не суперечить змісту існуючого права на звер­нення до суду, але явно здійснюється всупереч його функціональному значенню.

Іншою нормативно закріпленою умовою здійснення суб'єктивних процесуальних прав є сумлінність. Ураховуючи саме це, у процесуаль­ному законодавстві міститься фундаментальне положення, що особи, які беруть участь у справі, повинні сумлінно користуватися усіма на­лежними їм процесуальними правами (ч. З ст. 27 ЦПК). Хоча ніякої конкретизації цього закон не містить, однак очевидно, що воно має тлумачитися як принцип і засадниче положення у механізмі реалізації суб'єктивних прав. Наприклад, у російському цивільному процесуаль­ному законодавстві вказується нате, що при невиконанні процесуаль­них обов'язків настають наслідки, передбачені законодавством про цивільне судочинство (ч. 2 ст. 35 ЦПК РФ). Арбітражний процесуаль­ний кодекс РФ виявляється дещо більш категоричним стосовно харак­теру цих наслідків і передбачає, що зловживання процесуальними правами особами, які беруть участь у справі, тягне за собою для цих осіб передбачені даним Кодексом негативні наслідки (абз. 2 ч. 2 ст. 41 АПК РФ).

Категорія «сумлінність» у цивільному процесі може бути розкрита за допомогою відокремлення інтелектуального та поведінкового ас­пектів сумлінності. Інтелектуальний момент сумлінності передбачає здійснення права з внутрішнім переконанням в існуванні певних фак­тів та наявності суб'єктивних прав. При оцінці процесуальної сумлін­ності особи основним виступатиме суб'єктивний фактор, що відобра­жає внутрішнє ставлення суб'єкта до своєї поведінки. Поведінковий аспект сумлінності відображає процес перетворення внутрішніх уста­новок особи у процесуальні дії (бездіяльність), що ним вчиняються.

Суб'єктивні процесуальні права мають здійснюватися в найбільш економічний спосіб. Зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення роз­гляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню пра­вильного рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій.

Феномен зловживання процесуальними правами полягає також у тому, що різні форми поведінки, які пропонується віднести до зловживання процесуальними правами, не тільки не засуджуються, а, навпаки, підно­

сяться до рангу процесуальних дій, що вчиняються на виконання прин­ципів цивільного процесуального права. Так, нерідко принцип змагаль­ності трактується як допустимість будь-яких процесуальних методів, спрямованих на «перемогу» над процесуальним противником, адиспози- тивність розуміється як абсолютна свобода в розпорядженні своїми про­цесуальними правами. Однак принципи змагальності й диспозитивності, як і всі принципи цивільного процесу, не мають абсолютного и всеохо- плювального значення. В умовах змагального і диспозитивного цивіль­ного процесу активність суду аж ніяк не виключається. Інша справа, що вона виявляється тією мірою і в тих формах, які необхідні для досягнення мети цивільного процесу. Навряд чи можливо заперечувати допустимість такої активності суду, яка б перешкоджала різним зловживанням із боку осіб, які беруть участь у справі. Якщо, наприклад, суд встановить, що надані стороною на обгрунтування причин своєї неявки документи є під- робними, то така сторона не зможе апелювати до того, що суд порушив баланс прав сторін у доказуванні та надав допомогу одній стороні спору на шкоду інтересам іншої сторони.

Підбиваючи підсумок, зловживання процесуальними правами можна визначити таким чином: це особлива форма цивільного про­цесуального правопорушення, тобто умисні несумлінні дії учасників цивільного процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснен­ня суб'єктивних процесуальних прав і вчиняються лише з видимістю реалізації таких прав, які поєднуються з обманом відносно відомих обставин справи, з метою обмеження можливості реалізації або по­рушення прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також з метою перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгля­ду і вирішення цивільної справи, що тягне застосування заходів ци­вільного процесуального примусу.

Зловживання процесуальними правами завдають шкоди як інте­ресам правосуддя, що мають публічний характер, так і правам і закон­ним інтересам учасників процесу.

_ § 2 . Види зловживань процесуальними

правами

Існує велика кількість різних видів зловживань суб'єктивними цивільними процесуальними правами. Як вже зазначалось, будь-яка процесуальна норма, що управомочує суб'єкта на вчинення тих чи

інших дій, може породжувати різні зловживання тією свободою, яку вона надає. Відповідно будь-яке суб'єктивне процесуальне право може бути використано всупереч його призначенню. Звідси слідує, що опис абсолютно всіх процесуальних зловживань є завданням нездійсненним. Немає ніякої необхідності у створенні якогось «зводу» або «каталогу» зловживань процесуальними правами.

Класифікація зловживань процесуальними правами може бути по­будована на підставі різних критеріїв: за стадіями цивільного процесу (зловживання в суді першої інстанції або при перегляді судового акта); за предметом тієї норми або інституту, у сфері яких вчиняється зло­вживання (у сфері доказування, при визначенні юрисдикції або під­судності, при зверненні до суду і т. д.); за ступенем впливу на результат цивільного процесу; за кількістю протиправних дій; за кількістю осіб, що вчиняють зловживання; за метою, що ставить собі суб'єкт, та ін.

Процесуальний закон, як відзначалось, не містить загального по­няття зловживання процесуальними правами і, як правило, з тим чи іншим ступенем конкретизації йде шляхом переліку дій, які можуть бути розцінені як зловживання процесуальними правами. Стаття 90 ЦПК передбачає можливість застосування заходів процесуального примусу до осіб, які порушують встановлені в суді правила або проти­правно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Арбітраж­не процесуальне законодавство Росії, наприклад, підходить до визна­чення зловживання процесуальними правами через опис наслідків неналежної реалізації процесуальних прав. Це може бути: а) зрив су­дового засідання; б) затягування судового процесу; в) перешкоджання розгляду справи; г) перешкоджання прийняттю законного та обґрун­тованого судового акта (ст. 111 АПК РФ).

Спеціальні випадки відповідальності за зловживання процесуаль­ними правами сформульовані стосовно справ окремого провадження. Так, суд, установивши, що особа, яка подала заяву у справі про визнан­ня особи недієздатною, діяла несумлінно в цілях завідомо безпідстав­ного обмеження або позбавлення дієздатності громадянина, стягує з такої особи всі витрати, пов'язані з розглядом справи (ч. З ст. 240 ЦПК). Згідно із ч. 2 ст. 406 ЦПК, якщо мета звернення до суду, зазна­чена заявником при відновленні втраченого судового провадження, не пов'язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою від­мовляє у відкритті провадження у справі про відновлення проваджен­ня або залишає заяву без розгляду, якщо провадження було відкрито.

Окремі форми зловживань процесуальними правами необов'язково повинні бути поіменовані законом як зловживання. Частіше спрямо­ваність на попередження недобросовісних процесуальних дій випливає із запропонованої норми правила поведінки. І навіть якщо такі дії не мали місця, регулюючий потенціал норми все одно «спрацьовує». Так, обов'язок осіб повідомити суд про зміну адреси під час провадження у справі (ч. 1 ст. 77 ЦПК) може не тільки зупинити можливі зловжи­вання сторони, що змінила місце проживання і не повідомила про це суд, яка б апелювала до свого неповідомлення про час і місце судово­го засідання як до підстави для скасування судового акта, а й усунути перешкоди до розгляду справи, які неминуче виникли, якщо б суд був вимушений здійснювати пошук нового місця проживання особи.

Аналогічним чином обов'язок особи повідомляти суд про всі су­дові рішення у його справі і про незавершені судові провадження (ч. З ст. 131 ЦПК) розрахований не тільки на ситуації, за яких несум­лінна особа може ініціювати подібний спір або добитися скасування невигідного рішення з мотиву неврахування судом преюдиційно вста­новлених в іншому процесі фактів, а й на випадки, за яких суд позбав­ляється необхідності повторного дослідження обставин справи, що вже були предметом розгляду в іншій справі (ст. 61 ЦПК).

ш—шшт § 3 . Протидія зловживанню процесуальними правами

Протидія зловживанням процесуальними правами у сфері цивіль­ного судочинства є завданням публічного характеру, переносить ініці­ативу і має здійснюватися судами як органами судової влади. Одно­часно це не позбавляє права осіб, які беруть участь у справі, ініціюва­ти постановку питання про притягнення до відповідальності осіб, які зловжили своїми правами. За необхідності суд може за власного ініці­ативою встановити факти процесуальної несумлінності.

Різні юридичні характеристики «зловживання процесуальними правами» породжують закономірне питання про нормативну регламен­тацію даного явища для цілей протидії йому на законодавчому рівні. Конструкція нормативного регулювання зловживання процесуальними правами і заходів протидії впливу процесуальної несумлінності могла б зводитися до такого:

а) встановлення обов'язку сумлінного користування процесуаль­ними правами з конкретизацією змісту даного обов'язку;

б) формулювання загального нормативного визначення «зловжи­вання процесуальними правами», яке б позиціонувалося через пору­шення обов'язку сумлінного здійснення процесуальних прав. Таке визначення може бути побудовано за моделлю «генерального делікту», відповідно до якої «будь-яке зловживання процесуальними правами заборонено»;

в) визначення в законі окремих різновидів зловживань процесуаль­ними правами («спеціальні делікти»);

г) застосування заходів відповідальності та інших заходів цивіль­ного процесуального примусу за зловживання процесуальними права­ми, перш за все у вигляді відмови в санкціонуванні несумлінних про­цесуальних дій;

д) удосконалення процесуальної регламентації, не пов'язаної зі встановленням заходів примусу, для запобігання і виключення різних форм процесуальних зловживань, оскільки в ряді випадків зловживан­ня правом може виступати як «реакція» на недосконалість самого процесуального законодавства.

Конструкція протидії процесуальним зловживанням, що пропо­нується за моделлю «генерального делікту», могла б працювати таким чином. Якщо поведінка особи містить ознаки поведінки, забороненої «спеціальним деліктом», то притягнення до відповідальності відбува­ється за нормами цього делікту. Якщо суд побачить у поведінці суб'єкта ознаки зловживання процесуальними правами, яке заборонено законом лише в цілому, то суд відмовляє в санкціонуванні відповідних проце­суальних дій, а якщо цей захисний захід не може бути застосований, то особа притягається до відповідальності на підставі норм «генераль­ного делікту».

Способи протидії процесуальним зловживанням поки недостатньо відображаються на змінах процесуального законодавства, тому про заходи протидії процесуальним зловживанням як нормативно- закріпленій системі заходів говорити не доводиться. Тим не менше вивчення різних форм зловживань процесуальними правами дозволяє стверджувати необхідність визначення системи заходів протидії зло­вживанням процесуальними правами, які б являли собою сукупність процесуальних дій суду, спрямованих на недопущення або усунення цивільних процесуальних правопорушень у вигляді зловживань про­цесуальними правами, а також на притягнення до відповідальності осіб, що допустили умисні несумлінні дії в цивільному судочинстві.

Хороший потенціал для вирішення цього завдання містить глава 9 ЦПК «Заходи процесуального примусу», на основі якої могла б бути ство­рена та впроваджена в законодавстві система цих заходів.

Система заходів протидії зловживанням процесуальними правами включає заходи цивільної процесуальної відповідальності та інші за­ходи цивільного процесуального примусу. Не кожне зловживання про­цесуальними правами тягне за собою застосування заходів цивільної процесуальної відповідальності. У деяких випадках стосовно особи слідують інші заходи цивільного процесуального примусу, що не є за­ходами відповідальності.

Зловживання процесуальними правами було визначено нами як правопорушення, але на перший погляд ця теза вступає у конфлікт з положенням про те, що всяке правопорушення повинно тягнути за собою юридичну відповідальність. Разом з тим і інші примусові за­ходи застосовуються в разі необхідності попередження небажаної поведінки і її наслідків, яка не є правопорушенням. Наведене суджен­ня базується на таких факторах: 1) труднощах доказування умислу несумлінної особи. Щоразу ця особа має можливість стверджувати, що вона не знала або помилялася відносно тих чи інших обставин; 2) універсальності заходів захисту, що дозволяють попередити негативні наслідки поведінки певної особи. Застосування заходів процесуально­го захисту може усунути наслідки зловживань процесуальними права­ми без звернення до заходів відповідальності; 3) економії заходів у ситуації, коли наслідки допущеного зловживання незначні, оскільки цивільний процес функціонально спрямований на оперативний захист прав учасників спірних правовідносин. Якщо припустити, що в рамках «основного» процесу виникне ще один процес з притягнення до від­повідальності особи, яка допустила процесуальне зловживання, то це явно не буде сприяти оперативності судочинства. У тих випадках, коли зловживання є неочевидним або його наслідки незначні, суду доцільно вжити заходів процесуального примусу, які не є заходами відповідаль­ності. Так, наприклад, суд може просто відмовити у задоволенні кло­потання, заявленого з очевидним зловживанням, і на цьому зловжи­вання і його наслідки будуть вичерпані.

Вихідною точкою для вирішення проблем протидії зловживанням процесуальними правами має служити система процесуально- примусових заходів у цивільному судочинстві, перш за все заходів процесуальної відповідальності, хоча питання про існування цивільної

процесуальної відповідальності, незважаючи на інтенсифікацію до­сліджень цієї проблеми останнім часом, залишається спірним .

Цивільна процесуальна відповідальність повинна визначатися через традиційні ознаки будь-якого виду юридичної відповідальності:

1. додаткове обтяження та 2) негативна оцінка особи правопорушника. У цей час, на наш погляд, до заходів відповідальності, встановлених законом за процесуальні зловживання, належать: стягнення витрат, пов'язаних із явкою до суду (статті 85, 86 ЦПК); стягнення судових ви­трат із несумлінної особи (ч. З ст. 240 ЦПК). Так, за несумлінне пред'явлення завідомо безпідставного позову або заявления спору ви­носно позову, систематичну протидію правильному і своєчасному роз­гляду справи суд може стягнути на користь іншої сторони компенсацію за фактичну втрату часу. Розмір компенсації визначається судом у ро­зумних межах і з урахуванням конкретних обставин (ст. 99 ЦПК РФ).

Ознаки процесуальної відповідальності має поворот виконання рішення суду у справах, з яких за загальним правилом поворот вико­нання рішення не допускається, але настає з підстав зловживання процесуальними правами. Тут можна виокремити дві ситуації. Пер­ша — поворот виконання рішення суду у справах про стягнення алі­ментів у випадку скасування рішення суду в апеляційному або каса­ційному порядку, якщо скасоване рішення суду було засновано на повідомленні позивачем неправдивих відомостей або наданих ним підроблених документах (ч. 2 ст. 382 ЦПК). Це вузькоспеціальний за­хід цивільної процесуальної відповідальності за зловживання проце­суальними правами, суть якого полягає в обов'язку несумлінного по­зивача повернути все отримане від відповідача за судовим рішенням, у подальшому скасованим судом вищої інстанції. Друга ситуація — поворот виконання рішення суду у справах, встановлених ч. 1 ст. 382 ЦПК. Це також специфічний захід цивільної процесуальної відпові­дальності за зловживання процесуальними правами.

У цих випадках становище позивачів, на чию користь відбулися в подальшому скасовані рішення, відрізняється від становища сумлін­них відповідачів, що не допустили правопорушення у вигляді повідом­лення неправдивих відомостей та надання підробних документів. Якщо останні звільняються від повернення стягнутих на їхню користь гро­шових сум, то особи, що вчинили розглянуті зловживання, набувають додаткових обтяжень у вигляді обов'язку повернути все отримане ними за рішенням суду. Додатковий характер обтяження виражається в тому, що при правомірній поведінці осіб зазначений обов'язок у них би був відсутнім.

З урахуванням соціально значущого характеру справ, за якими за­конодавець порівняно із загальним порядком встановлює обмеження повороту виконання, поворот виконання стає пільгою для позивачів, які звільняються від наслідків припущеної судової помилки, що при­звела до скасування судового акта.

Стягнення судових витрат за зловживання процесуальними права­ми також є різновидом процесуальної відповідальності за зловживан­ня процесуальним правом. У літературі були висловлені різні точки зору на правову природу судових витрат, у тому числі на ступінь ре­пресивності цього інституту. М. И. Штефан розглядав покладення судових витрат на особу, що програла процес, як захід цивільно- правової відповідальності стосовно відповідача і як захід цивільної процесуальної відповідальності відносно позивача. На думку автора, відповідач несе судові витрати у зв'язку з тим, що не виконав своїх цивільно-правових обов'язків, порушив суб'єктивне право позивача, у зв'язку з чим останній вимушений був звернутися до суду. Позивач несе судові витрати, оскільки він заявив безпідставний позов, порушив обов'язок сумлінно користуватися своїми процесуальними правами .

Уявляється, що трактування стягнення судових витрат тільки як заходу цивільної процесуальної відповідальності за неправомірне звернення до суду (для позивача) або за доведення справи до суду (для відповідача) було б однобічним. По-перше, не всіляке подання позову, в задоволенні якого суд у подальшому відмовляє, становить винну процесуальну дію. Позивач може цілком сумлінно помилятися від­носно фактичної або юридичної підстави позову і навіть за дуже ви­сокого ступеня обачності не має можливості передбачити результат процесу. По-друге, у випадках, коли стягнення судових витрат виступає мірою цивільної процесуальної відповідальності, ч. 1 ст. 88 ЦПК спе­ціально акцентує на цьому увагу правозастосувача.

Вважаємо, що у випадках, передбачених законом, при встановлен­ні фактів несумлінного звернення до суду стягнення судових витрат

виступає як захід процесуальної відповідальності, а в усіх інших цей захід повинен бути віднесений до заходів процесуального примусу, що не мають ознак процесуальної відповідальності. Ілюстрацією цього можуть служити наведені вище справи про обмеження громадянина у дієздатності, про визнання громадянина недієздатним, у випадку якщо буде встановлено, що особа, яка подала заяву, діяла несумлінно з метою завідомо безпідставного обмеження або позбавлення дієздат­ності громадянина. У перелічених випадках особа, яка зловживає своїми процесуальними правами, має відшкодувати всі судові витрати, понесені особами у зв'язку з участю в судочинстві, незалежно від результату процесу. Це і становить суть додаткового обтяження учас­ника процесу, який за умови сумлінного ведення справи не поніс би судових витрат.

Варіативність несумлінної процесуальної поведінки і відповідно численність форм зловживання процесуальними правами виявляє недо­статність існуючих та наявних заходів протидії даним явищам у вигляді стягнення компенсації за фактичну втрату часу і звернення на особу всіх судових витрат. У більшості ситуацій вони не досягають своєї охоронної мети, у зв'язку з чим потрібно розширити арсенал примусових заходів для цілей протидії зловживанням процесуальними правами.

Серед нових заходів відповідальності заслуговують на увагу пропо­зиції про впровадження таких заходів, як накладання судового штрафу, відшкодування збитків, завданих несумлінною поведінкою, компенсація моральної шкоди тощо. В арбітражному процесі Російської Федерації, наприклад на підставі ч. З ст. 225.12 АПК РФ, арбітражний суд вправі накласти судовий штраф на особу, що звернулася на захист прав і законних інтересів групи осіб, у випадку зловживання ними своїми процесуальни­ми правами або невиконання ними своїх процесуальних обов'язків.

Притягнення особи до відповідальності за процесуальні зловжи­вання повинно ґрунтуватися на доказах її вини. Факти зловживання правом могли б доказуватися, як інші обставини, що мають значення для правильного розгляду і вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК). Одно­часно факти процесуальних зловживань можна було б віднести до фактів, що доказуються в режимі процесуальних фактів, які включа­ються у загальний або локальний предмет доказування у справі .

До можливих доказів, на підставі яких суд міг би зробити висновок про несумлінність суб'єкта цивільного процесу, належать безпосеред­нє спостереження суду за процесуальними діями (бездіяльністю) сто­рін, матеріали звукозапису судового процесу, різні процесуальні до­кументи, пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків тощо.

Питання про наявність у діях особи, яка бере участь у справі, ознак зловживання процесуальними правами, може бути вирішено: 1) до винесення рішення судом першої інстанції; 2) при винесенні рішення судом першої інстанції; 3) у провадженнях з перегляду судових рішень. У низці випадків висновок про допущене суб'єктом певне зловживан­ня процесуальним правом має бути пов'язаний із висновками суду про задоволення або відмову в задоволенні позовних вимог (наприклад, за зловживання у вигляді подання завідомо безпідставного позову, повідом­лення неправдивих відомостей тощо, оскільки встановлення відповід­них фактів органічно пов'язано зі встановленням матеріально-правової основи справи).

Крім процесуальної відповідальності, до засобів протидії зловжи­вання процесуальним правом також належать інші заходи цивільного процесуального примусу, які не є заходами цивільної процесуальної відповідальності. Вони включають в себе попереджувальні цивільні процесуальні заходи і заходи цивільного процесуального захисту.

Заходи цивільного процесуального попереджувального впливу спрямовані на недопущення наслідків такої поведінки, що створює загрозу порушення норм цивільного процесуального права. Наприклад, це роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх обов'язку сумлін­но користуватися усіма належними їм процесуальними правами і на­слідків зловживання процесуальними правами.

Заходи цивільного процесуального захисту можна визначити як заходи, які спрямовані на мінімізацію негативних наслідків дій учас­ників судочинства. За предметними або функціональними ознаками можна виділити такі заходи цивільного процесуального захисту: 1) від­мова особі у санкціонуванні процесуальної дії (наприклад, відмова у задоволенні клопотання, спрямованого на затягування процесу);

2. вчинення судом процесуальної дії, спрямованої проти зловживання процесуальним правом (наприклад, ініціювання судом перевірки до­стовірності доказів, наданих особою на обґрунтування поважності причин своєї неявки); 3) настання несприятливих наслідків, що не є заходами цивільної процесуальної відповідальності (примусовий характер даної групи заходів полягає в тому, що особа позбавляється можливості претендувати на певний результат в силу обраної нею лінії процесуальної поведінки (наприклад, ухвалення рішення за наявними у справі доказами при ненаданні доказів однією із сторін); 4) застосу­вання цивільних процесуальних фікцій (наприклад, визнання факту, для з'ясування якого призначена експертиза, або відмова в його визнан- ні —ч. 1 ст. 146 ЦПК).