Глава I. Сфера цтічъного процесу

шіродною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до ст. 45 цього Закону І Ілснум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань по­станови. Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються головуючим на засіданні Пленуму і публікуються в офіційному друко- наному органі Верховного Суду України. Для судової практики фунда­ментальний характер мають такі Постанови Пленуму: «Про застосу­вання норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 р. № 2, «Про засто- сунання норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 р. № 5, «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14, «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному по­рядку» від 24 жовтня 2008 р. № 12, «Про практику застосування суда­ми цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 р. № 9 тощо.

При Верховному Суді України утворюється Науково-консультативна рида з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попе­реднього розгляду проектів Постанов Пленуму Верховного Суду Укра­їни стосовно надання висновків щодо проектів законодавчих актів та

ч інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких погребує наукового забезпечення. Порядок організації та діяльності І Іиуково-консультативної ради визначається Положенням про Науково- копсультативну раду при Верховному Суді України, затвердженим постановою Президії Верховного Суду України від 5 жовтня 2007 р. № 33.

Верховний Суд України має офіційний друкований орган («Вісник Норховного Суду України», який виходить 12 разів нарік) та може бути слівзасновником інших друкованих видань. Відповідно до п. 14 По­станови Президії Верховного Суду України від 5 жовтня 2007 р. № 33 «Про затвердження Положення про Науково-консультативну раду при Морховному Суді України» робота Ради висвітлюється у журналі «Ві­сник Верховного Суду України», на веб-сайті Верховного Суду Укра­їни та в інших засобах масової інформації.

мшмвшм § 4. Цивільний процес та правосуддя (цивільне судочинство)

У правовій літературі терміни «цивільний процес» і «цивільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання ви­словлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів з вирішення спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, і з примусо­вого виконання судових постанов, що здійснюється в точно визначе­ному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду

31. здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в су­дових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкрес­лює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виокремлювати її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, урегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На підставі цього робить­ся висновок про тотожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними від­носинами, врегульованими цивільним процесуальним правом .

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в такому аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідно­шення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя у понятійному відношенні майже ототожнюють із цивільним процесом. Найбільш крайня позиція зводиться до того, що правосуддя у цивільних справах — це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, а цивільне процесуальне право регламентує діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права та обов'язки учасників цивільного процесу. Наприклад, М. Т. Арапов

¹ Щ еглов, В. Н. Гражданские процессуальные отношения [Текст] /В. Н. Щеглов. - М.: Юрид. лит., 1966 - С. 51-52; Щеглов, В. Н. Единство гражданского процесса и его объект [Текст] / В. Н. Щеглов // Тр. ВЮЗИ. - Т. 51. - М., 1977. - С. 26-34.

31. відзначав, що правосуддя в цивільних справах є діяльністю державно- го суду і осіб, які беруть участь у ньому, із розгляду і вирішення спорів про право цивільне'. М. А. Гурвич відзначав, що цивільне процесуаль­не право, регламентуючи діяльність суду зі здійснення правосуддя,

встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реа-

2

лізації завдань цивільного судочинства . На думку В. М. Семенова,

цивільний процес поряд із кримінальним процесом є видом право-

.. . .3

судця, різновидом судової ДІЯЛЬНОСТІ .

Як бачимо, М. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду,

1. діяльність осіб, заінтересованих у здійсненні правосуддя. Для цивіль­ного процесу місця не лишається. М. А. Гурвич відокремлює поняття правосуддя і цивільного процесу. В. М. Семенов, навпаки, ототожню­ючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність.

Поняття цивільного процесу тісно пов'язане з поняттям правосуд­дя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес — нетотожні поняття. Зміст право суддя полягає у визначенні ниду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків персоніфіко­ваних осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом ухвалення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризуєть­ся і тим, що воно повинно бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий за­хист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яки передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ г формою здійснення правосуддя в цивільних справах і становить, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян па судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя

1. Арапов, Н. Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам

ІТекст] / Н. Т. Арапов. - Л. : Изд-во ЛГУ, 1984. - С. 12.

2

Советский гражданский процесс [Текст]. - М. : Юрид. лит., 1985. - С. 9.

з

Советский гражданский процесс [Текст]. - М.: Юрид. лит., 1978. - С. 7.

2. Курс цивільного процесу 33

неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Поняття цивільного процесу пов'язане з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Під час здійснення правосуддя реалізуються кон­кретні юрисдикційні повноваження суду. Реалізація цих повноважень судової влади потребує певного правового режиму розгляду юридичної справи, який відбивається у процедурах, що забезпечують умови су­дової діяльності. Втім правосуддя має бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації не лише компетенційних повно­важень суду, а й права на судовий захист, яке має, як зазначалось, конституційний характер, а також закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому саме належне здійснення судової юрисдикції, компетенційних повноважень суду, а також права на судовий захист потребують юридичних механізмів та конструкцій як правових форм їх буття. Такими механізмами, конструк­ціями і є процесуальні форми, процедури, в яких здійснюється право­суддя як синтез реалізації компетенційних повноважень органів судо­вої влади і права на судовий захист. Вони забезпечують гарантії здій­снення правосуддя і права на судовий захист як основи правового статусу особи у судочинстві.

Отже, категоріальний ряд «правосуддя — цивільний процес» від­творює певні закономірності, які мають системний характер і пов'язані з реалізацією судової влади і правосуддя в належних судових про­цедурах. Правосуддя у цивільних справах стосовно цивільного судо­чинства (цивільного процесу) має субстанціальний характер і вони співвідносяться як сутність і явище. Такий зв'язок правосуддя і ци­вільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, так само як і розгляд цивільної справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Розглядаючи взаємовідношення правосуддя і цивільного процесу як сутності і явища (змісту і форми), слід зазначити, що не всякі дії судді у цивільному процесі належать до складу правосуддя і є діями зі здійснення правосуддя. Правосуддя, правосудна діяльність зводиться до прийняття лише судових актів, які вирішують цивільну справу по суті. Такий концепт має принципове значення для дослідження теоре­тичних проблем правосуддя, кваліфікації процесуальних дій судді та 34

їх наслідків при розгляді цивільної справи. Як приклад, на цей час с аксіоматичним положення, що процесуальна діяльність суду, окремі процесуальні дії не можуть бути предметом оскаржень або оспорю­вання, крім випадків, передбачених цивільним процесуальним законо­давством. Проблем не виникає, коли мова йде про оскарження актів правосуддя та інших актів (наприклад, ухвал суду першої інстанції), які за законом можуть бути предметом оскарження. А як бути у ви­падках, коли заінтересовані особи погоджуються з рішенням суду по суті, але вважають, що іншими діями суду їм завдано шкоди? Найбільш типовим є безпідставне порушення строків розгляду справ, затримка направлення справи до апеляційної чи касаційної інстанції, що іноді призводить до негативних майнових наслідків тощо.

Виходячи з того, що не всі процесуальні дії або бездіяльність є здій­сненням правосуддя, очевидно, що незаконні або помилкові дії судді, які спричинили матеріальну або моральну шкоду, можуть бути само­стійними підставами для їх оспорювання в позовному порядку по іншій справі, крім актів правосуддя. Хоча цей висновок навряд чи буде без- спірним для судової практики, все ж таки він має методологічне об­ґрунтування в аспекті співвідношення правосуддя і цивільного судо­чинства, як сутності і явища, змісту і форми.

Слід додати також, що наведена характеристика категоріального ряду «правосуддя — цивільне судочинство» дозволяє визначити не лише самостійність правосуддя у правовій системі, а й самостійність цивільного судочинства як певної процедури, яка забезпечує консти­туційне право на судовий захист і головне — зв'язаність процесуальної діяльності суду процесуальними правами сторін на судовий розгляд. По суті такий підхід практично та теоретично дозволяє моделювати процедури цивільного судочинства і доктринально оцінювати ці про­цедури як належні з точки зору вимог правової держави, права сторін па судовий захист, а також меж дискреційних повноважень органів судової влади.

У цьому зв'язку становить виключний інтерес постанова Консти­туційного Суду Російської Федерації № 1-П від 25 січня 2001 p., пред­метом розгляду якого стала норма, що міститься в п. 2 ст. 1070 Цивіль­ного кодексу Російської Федерації. Конституційний Суд понятійно нідмежував поняття правосуддя та судочинства, констатувавши, що під здійсненням правосуддя розуміється не все судочинство, а лише та його чистина, яка полягає в ухваленні актів судової влади із розгляду під- иідомчих суду справ, тобто судових актів, що вирішують справу по

Частина перша. Уведення в цивіїьнигі процес

суті. Виходячи з необхідності відшкодування збитків, заподіяних при здійсненні цивільного судочинства, суд зробив висновок про необхід­ність законодавчого врегулювання підстав і порядку відшкодування державою шкоди, заподіяною діями (або бездіяльністю) судді в ході здійснення цивільного судочинства, у випадку якщо він видає незакон­ний акт (або виявляє протиправну бездіяльність) з питань, що визнача­ють не матеріально-правове (рішення суду по суті), а процесуально- правове становище сторін (порушення розумних строків судового розгляду, інші грубі порушення процедури). З урахуванням цього за­конодавцеві запропоновано визначити підвідомчість і підсудність справ такого роду.

Слід також зазначити, що в Законі Російської Федерації «Про вне­сення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації у зв'язку з прийняттям Федерального закону "Про компенсацію за порушення права на судочинство в розумний строк або права на виконання судо­вого акта в розумний строк"» від 30.04.2010 р. № 69-ФЗ зроблено спробу врегулювати це питання.

^Лмнмнн § 5. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)

Завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неупере- дженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що закріплені у ст. 1 ЦПК, реалізуються у системі проваджень цивільного судочинства, які відповідно до визначеної законом судової юрисдикції і уособлюють автономні процесуальні порядки розгляду цивільних справ.

Структурно відповідно до ЦПК цивільне судочинство є системою судових проваджень — позовного, наказного та окремого, проваджен­ня у справі до судового розгляду. Виходячи з інстанційності судової системи і процесуальних функцій судів різних інстанцій, крім прова­джень у суді першої інстанції (позовного, наказного та окремого, про­вадження у справі до судового розгляду), структурно цивільне судо­чинство як система складається з апеляційного, касаційного прова­джень та провадження справ у Верховному Суді України. Також ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як

перегляд судових рішень, ухвал та постанов за нововиявленими об­ставинами (гл. 4 розд. V), провадження у справах про скасування рі­шень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусо­ве виконання рішень третейських судів (розд. УП-1), відновлення втраченого судового провадження (розд. IX), провадження у справах Ні участю іноземних осіб (розд. X).

Окремо слід зазначити про статус виконавчого провадження у структурі цивільного судочинства. ЦПК передбачає лише процедури, пов'язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (розд. VI), судового контролю за виконанням судових рішень (розд. VII), про визнання та виконання рішень іноземних судів в Укра­їні (розд. VIII). Втім, незважаючи нате, що ЦПК не містить норм, які комплексно регулюють порядок виконання судових рішень (виконав­чого провадження), а передбачає лише порядок вирішення окремих питань виконання судових рішень у цивільних справах, виконавче про- ішдження слід вважати структурним компонентом-цивільного судочин­ства. Правосуддя здійснюється не лише в результаті розгляду і вирі­шення цивільної справи, а за умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства, що можливо при реаліза­ції судових рішень і перш за все в порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження, передбачених Законом Укра­їни «Про виконавче провадження».

У прецедентній практиці Європейський суд з прав людини не­одноразово наголошував на значенні своєчасного виконання рішень суду дли захисту прав та свобод людини і громадянина, зауважуючи, що ви­конання судових рішень є невід'ємною частиною цивільного процесу, її несвоєчасне виконання судових рішень є таким, що суперечить п. 1 сг, 6 ЄКПЛ, і є порушенням права на суд. Так, у справі Хорнсбі проти

І)к'цїїЄСіт зауважив, що право на суд стало б ілюзорним, якщо б пра­вова система держави дозволяла, щоб кінцеве та обов'язкове рішення суду залишалося невиконаним, що завдавало б шкоду одній зі сторін. Виконання рішень, ухвалених будь-яким судом, слід розглядати як невід'ємну частину «судового розгляду» для цілей ст. 6 ЄКПЛ. Така позиція ЄСПЛ підтримувалася судом також і у рішеннях Ромашов проти України, Дубенко проти України, Вассерман проти Росії, Ма- чітовський проти Росії, Гіззатова проти Росії та. ін.

Таким чином, базову структуру цивільного процесу, його «матерію» складають судові провадження як первинні елементи судочинства.

Структурно провадження мають вертикально інтегруючий характер і визначають, так би мовити, інстанційні періоди здійснення право­суддя при розгляді цивільних справ цивільними судами різних інстан­цій, а також фронтальну інтеграцію цивільного процесу, яка відбиває процедури цивільного судочинства в межах відповідного інстанційно- го періоду (перегляд за нововиявленими обставинами, відновлення втраченого судового провадження може здійснюватися судами різних інстанцій) або, навпаки, відбиває абсолютну лінійність тих чи інших проваджень.(те чи інше провадження в суді першої інстанції, виконав­че провадження) поза межами інстанційних періодів.

Як видно, цивільне судочинство — це перш за все асиметрична система різних судових проваджень. Така асиметричність судових проваджень цивільного судочинства означає реальну диференціацію судових процедур, тобто певну гнучкість цивільного судочинства, адаптовану до здійснення завдань цивільного судочинства, а самі су­дові провадження як структурні компоненти цивільного процесу мають системоутворюючий та субстанціальний характер. Не випадково в те­орії юридичного процесу звертається увага на концептуальність кате­горії «провадження цивільного процесу» і те, що судове провадження є базовою конструкцією юридичного процесу. В теоретичному плані юридичне провадження визначається як комплекс взаємопов'язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які: 1) становлять певну су­купність процесуальних правовідносин, що відрізняється наочною характеристикою і зв'язаністю з відповідними матеріальними право­відносинами; 2) виникають у зв'язку з потребою встановлення, дове­дення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних юри­дичної справи, яка розглядається; 3) обумовлюють необхідність за­кріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних резуль­татів у відповідних процесуальних актах — документах .

Згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають справи відповідно до цивіль­ної юрисдикції в порядку позовного, наказного та окремого проваджен- 2

ня . Позовне, наказне та окреме провадження, як провадження в суді першої інстанції, становлять основу цивільного процесу не лише в межах першого інстанційного циклу, а й процесу в цілому.

Теория юридического процесса [Текст] / под общ. ред. В. М. Горшенева. - Харь­ков : Вища школа, 1985. - С. 71-91.

2 jj .

Наявність різних структурних компонентів цивільного судочинства має свою іс­торію та певні підстави (див.: Комаров, В. В. Окреме провадження [Текст] / В. В. Кома­ров, Г. О. Світлична, 1. В. Удальцова. - X. : Право, 2011. - С. 13-21).

38

Стаття 15 ЦПК до позовного провадження відносить справи у спо- рнх про право, які виникають із цивільних, житлових, сімейних, тру- домих відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Показне провадження цивільного судочинства є спрощеною процеду­рою розгляду лише певних категорій цивільних справ (ст. 96 ЦПК), яка мис забезпечити прискорення цивільного судочинства, що не завжди можливо при розгалуженій системі формальних вимог і процедур по­чинного провадження. Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно визначається як вид непозовного цивільного су­дочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про під­твердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають чішчення для охорони прав та інтересів особи або створення умов чдійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвер­дження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

При наявності трьох проваджень цивільного судочинства в суді першої інстанції позовне провадження, хоча формально і є одним із структурних компонентів цивільного судочинства, на відміну від ін­ших, є фундаментальним провадженням, яке віддзеркалює сутність, власне, цивільного судочинства та правосуддя у цивільних справах. У позовному провадженні відбивається морфологічна структура ци­вільного судочинства в цілому як форми захисту та процесуальної форми, оскільки воно характеризує родову ознаку цивільного судочин­ства як процедури з розгляду спорів у сфері приватних правовідносин. Крім того, правила позовного провадження в юридико-технічному підношенні визначаються як загальні правила цивільного судочинства, які тією чи іншою мірою застосовуються при розгляді справ у різних провадженнях цивільного судочинства . Так, відповідно до ст. 97 ЦПК заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції чп загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом, ('таття 98 ЦПК передбачає, що до неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу застосовуються положення ст. 121 цього Ко­дексу тощо. Щодо справ окремого провадження, то відповідно до ст. 235 ЦПК ці справи розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо зма- іильності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду справ окремого провадження встановлюються спеціальними правилами.

Про проблему диференціації" судових процедур та субстанціальність судових проваджень див.: Комаров, В. В. Гражданский процесе в глобальном контексте [Текст] / И. П. Комаров // Юрид. наука и образование. Вып. 2. - 2009. - С. 113-118.

Слід наголосити, що в законодавстві закріплена конструкція позов­ного провадження як певної процедури розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право (ст. 15 ЦПК). Звідси позовне провадження визначається як врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду з розгляду й вирішення спорів про права або охоронювані законом інтереси, що виникаюють з певних цивілістичних правовідносин, а знаковим для нього є: спір про право як предмет су­дового розгляду; специфічний об'єкт судового захисту — суб'єктивне право або охоронюваний законом інтерес; рівноправність суб'єктів спору й відсутність, як правило, між ними відносин влади та підпо­рядкування; здійснення процесуальної діяльності у позовному про­вадженні з метою розгляду та вирішення спору про право у спосіб, передбачений законом.

Позовному провадженню притаманна і позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яке підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб'єктивне право; наявність двох сторін із проти­лежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями

_я . . .1 щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді .

Самоцінність позовної форми захисту завдяки названим вище озна­кам виявляється також в її універсалізмі. У результаті своїх, так би мовити, генеративних властивостей вона використовується як інстру­мент захисту в різних галузях матеріального і процесуального права і тим самим набуває конститутивного значення для формування галу­зей процесуального права (господарського судочинства, адміністра­тивного судочинства, третейського судочинства).

Що стосується наказного провадження, то воно, як і позовне, є ав­тономною процедурою розгляду цивільних справ у суді першої інстан­ції. Воно переважно сконструйовано не тільки як альтернативне позов­ному провадженню, а як таке, що виключає можливість для заінтересо­ваних осіб звертатися до суду з позовом за вимогами, які розглядають­ся у наказному провадженні (ч. З ст. 118 ЦПК). Тому позовне та на­казне провадження цивільного судочинства мають взаємовиключний характер.

Див.: Добровольский, А. А. Основные проблемы исковой формы защиты пра­ва [Текст] / А. А. Добровольский, С. А. Иванова. - М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1979. - С. 24.

З теоретичної точки зору введення наказного провадження як само- етійного провадження цивільного судочинства і як альтернативного позовному провадженню концептуально мало б засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованості ти рівноваги гарантій відповідно до завдань цивільного судочинства.

І тому функціональні неузгодженості позовного та наказного проваджень цивільного судочинства стали підставою для дискусії щодо правосудних ;іасад наказного провадження та природи судового наказу як акта, який ухвалює суд при розгляді справ наказного провадження'. Чинна кон­струкція наказного провадження, що побудована не на загальнодозвіль- пому регулюванні альтернативної позовному провадженню процедури, яка врівноважує позовне та наказне праводження, а на протиставленні то виключенні позовного провадження, не може вважатися формою здійснення правосуддя у цивільних справах .

Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно в самому законі визначається як вид непозовного цивільного судочин­ства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтверджен­ня наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження на- яішості чи відсутності неоспорюваних прав (про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповно­літній особі повної цивільної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; вста­новлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на трачені цінні папери на пред'явника та векселі тощо).

Легальне визначення окремого провадження, хоча і є позитивним і точки зору законодавчих мотивів, але воно не вирішило питань щодо природи окремого провадження та його місця в системі цивільного процесу, співвідношення з позовним та наказним провадженнями. Однозначно можна підкреслити лише те, що ЦПК виділив окреме про­вадження у структурі цивільного процесу, поряд із позовним та на­казним провадженнями, і, крім того, загальним чином визначив пред­мет судової діяльності уданому провадженні, а також передбачив коло справ, які розглядаються в окремому провадженні.

Проблеми теорії та практики цивільного судочинства [Текст] : монографія / II, В. Комаров, В. І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін.; за заг. ред. проф. В. В. Кома-

рома. - X.: Харків юрид., 2008. - С. 289.

2

Див. главу XXVIII цього підручника.

У концептуально-теоретичному плані природно окреме проваджен­ня, як структурний компонент цивільного процесу, слід розглядати в контексті ст. 1 ЦПК, тобто завдань цивільного судочинства — спра­ведливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення ци­вільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюва­них прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридич­них осіб, інтересів держави та ст. З ЦПК, яка передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 1 ЦПК об'єктами судового захисту виступають суб'єктивні права, свободи та інтереси. Ці об'єкти судового захисту як такі є у позовному та наказному провадженнях цивільного судочинства. У цьому зв'язку окреме провадження стає начебто безоб'єктним з точ­ки зору завдань цивільного судочинства та юрисдикційних повнова­жень суду як органу судової влади'. Тут слушно виникає питання щодо узгодженості ст. 234 ЦПК також зі ст. 15 ЦПК, яка закріплює, що об'єктом судового захисту є права, свободи чи інтереси, що виникають із відповідних правовідносин, яка явно не враховує специфічний об'єкт судового захисту в окремому провадженні. Саме цей факт свідчить про глибоке концептуальне протиріччя щодо системи проваджень цивіль­ного судочинства в суді першої інстанції та можливості їх структурно- функціональної характеристики з точки зору завдань цивільного судо­чинства та правосуддя у цивільних справах. Очевидно, що законодавець не робить більш-менш чіткої диференціації самих цивільних справ за об'єктами судового захисту на рівні загальних норм, які визначають сферу судової влади у цивільному судочинстві і навіть уніфікує об'єкти судового захисту, хоча і передбачає різні порядки захисту цих прав у межах проваджень цивільного судочинства.

Таким чином, ЦПК України закріплює специфічну конструкцію цивільного судочинства на рівні диференціації судових проваджень. Виходячи з наявної структури цивільного процесу та сутності прова­джень цивільного процесу в суді першої інстанції, можна виснувати, що правосуддя у цивільних справах втілюється в повному масштабі у позовному провадженні. У наказному та окремому провадженнях цивільного процесу правосуддя не здійснюється, виходячи з того, що незважаючи на так би мовити правосудні ознаки об'єкта судової ді-

Див.: Комаров, В. В. Окреме провадження [Текст] : монографія І В. В. Комаров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. - X. : Право, 2011 - С. 25.

42