§ 5. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як засада судочинства закріплена у п. 7 ст. 129 Конституції України. Зміст принципу гласності судочинства регламентований і у ст. 6 ЦПК. На відміну від конституційного припису щодо гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, ст. 6 ЦПК має назву «Гласність та відкритість судового розгляду» і ре­гламентує головним чином підстави закритого розгляду справи в су­довому засіданні.

Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу не­залежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує «прозо­рість» судочинства. Судовий процес стає «прозорим» за умов визнання пріоритету прав людини і громадянина. Суспільство зацікавлене у не­залежному суді та рівності сторін і тому лише в умовах гласності су­дова незалежність і рівність сторін стають гарантованими. Гласність судочинства також є необхідним елементом правосудної діяльності органів судової влади та умовою реалізації права на судовий захист та інтересів суспільства у справедливому правосудді. Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як обов'язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, по­ширювати та отримувати інформацію про діяльність суду.

Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, ви­окремлюють гласність загальну і гласність сторін. Загальна гласність означає можливість присутності у суді всіх бажаючих при розгляді

судових справ і допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації, висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує належну судову процедуру і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету правосуддя. Реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації, які висвітлюють діяльність суду. Гласність судочинства у цьому аспекті не зводиться тільки до свобод­ного доступу у зал судового засідання і до права присутніх інформу­вати інших осіб про те, що вони спостерігали у судовому засіданні. Гласність судочинства означає також право кожного з присутніх у су­довому засіданні за допомогою відповідних засобів спостерігати за ходом процесу, а також фіксувати хід судового засідання.

Частина 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випад­ків, установлених процесуальним законом. Учасники судового про­цесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслю­вання судового засідання допускається за рішенням суду.

Згідно з п. 8 ст. 7 ЦПК учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмо­ві записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Гласність для сторін, на відміну від загальної гласності, відбива­ється в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідом­леними про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріа­лами судової справи, бути вислуханими у судовому засіданні тощо. Суд має всіляко гарантувати це право. Гласність судочинства прита­манна формально всім провадженням судочинства — при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах (крім наказ­ного провадження). Разом з тим у практиці Європейського суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апе­ляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прийняті рішення. У справах Монелля проти Швеції (рішення від 22 лютого 1984 р.) та Моріс проти Швеції (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відходу в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і наводити доводи на свій захист, з урахуванням особливос- 170

ті національного процесуального права. Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанції може бути виправдана особливостями про­цедури. Якщо скарга стосується виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апе­ляційному або касаційному суді . Як видно, ЄСПЛ в даному випадку тлумачить гласність у контексті розуміння гласності для сторін.

Важливим аспектом гласності судочинства є відкритість судових засідань. У статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий судовий розгляд пов'язується з відкритим розглядом справи. Конвенційною вимогою є також те, що судова постанова оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися до залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження мораль­них засад, громадського порядку або національної безпеки в демокра­тичному суспільстві, коли того вимагають інтереси малолітніх чи за­хисту конфіденційності особистого життя сторін або уразі неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов'язків і повноваження суб'єктів процесу та процедури їх здійснен­ня, можна говорити, що в системі засад судочинства гласність може бути певною мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежува­тися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну таємницю або станов­лять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони жит­тя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 6 ЦПК розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Закритий судовий розгляд допуска­ється у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у спра­ві, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Европейський суд по правам человека. Избранные решения [Текст] : в 2 т. Т. I. - М. : НОРМА, 2000. - С. 584-585.

Закон України «Про державну таємницю» визначає державну таєм­ницю як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди націо­нальній безпеці України та які визнані в порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону). Так, наприклад, у сфері економіки, науки і техніки до державної таємниці належить інформація про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання страте­гічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номен­клатуру і фактичні запаси державного резерву; про використання тран­спорту, зв'язку, потужностей інших галузей та об'єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки тощо.

Втім цим Законом забороняється віднесення до державної таємни­ці будь-яких відомостей, якщо при цьому будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завда­ватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.

Не належить до державної таємниці інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастро­фи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти й куль­тури населення і деякі ін. (ст. 8 Закону).

ЦПК передбачає закритий розгляд справи не лише з підстав дер­жавної, а й іншої таємниці, яка охороняється законом, — нотарільної, банківської, адвокатської, комерційної, медичної тощо. Так, медична таємниця — це сукупність інформації про стан здоров'я людини: відо­мості щодо звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, діагнозу її захворювання, стану здоров'я тощо.

Про закритий судовий розгляд суд постановляє мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності — свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Елементом гласності судового процесу є правило про те, що рішен­ня суду проголошується прилюдно.

Відповідно до принципу гласності особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання 172

про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матері­алами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал (п. 9 ст. 6 ЦПК).

Поряд із загальною гласністю може бути обмеженою і гласність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайоми­тися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення процесуаль­них прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 338 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не були притягну­ті до участі у справі.

Суттєвим аспектом загальної гласності судочинства є публікація су­дових рішень та інформації про цивільні справи, що розглядаються суда­ми, а також право кожного отримувати інформацію про судові справи.

Закон України «Про доступ до судових рішень» визначає порядок до­ступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння одна­ковому застосуванню законодавства. Цим Законом регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ве­дення Єдиного державного реєстру судових рішень (ст. 1 Закону).

Відповідно до ст. 2 Закону кожен має право на доступ до судових рішень. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення можуть опубліковува­тися у друкованих виданнях, поширюватися в електронній формі з дотриманням вимог цього Закону. Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися із судо­вим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосуєть­ся їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків, у порядку, передбаче­ному цим Законом.

Відповідно до ст. 31 Митного кодексу України судові рішення стосов­но митної справи загального характеру, що набрали законної сили, під­лягають офіційному опублікуванню у порядку, встановленому законом.

З питаннями гласності судового процесу пов'язана проблема взаємо­відносин суду та преси, що в сучасних умовах має важливе значення для практики судочинства та преси. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов'язки, передбачені Законом України «Про інформа­цію» та цим Законом. Журналіст має право: на вільне одержання, вико­ристання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і орга­нізації та бути прийнятим їх посадовими особами; відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за ви­нятком випадків, передбачених законом, тощо.

Що стосується публікацій про судові справи у засобах масової ін­формації, формальних обмежень чинне законодавство не містить. Разом з тим допустимість таких публікацій обумовлена неприпустимістю порушення конституційних прав і свобод громадян та законодавчих заборон щодо впливу на суддів у будь-який спосіб.

Гласність судочинства в Конституції поєднується з повного фікса­цією судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судо­вого процесу технічними засобами розглядається як спосіб забезпе­чення гласності судочинства. Недотримання встановлених правил при складанні та оформленні протоколів позбавляє їх доказової сили і про­цесуального значення.

шш—шшмшшшш Питання для самоконтролю

1. Яким є значення організаційно-функціональних принципів цивільного судочинства?

2. У яких джерелах цивільного процесуального права закріп­лені організаційно-функціональні принципи цивільного судочинства?

3. Охарактеризуйте сутність організаційно-функціональних принципів цивільного судочинства, зважаючи на предмет їх правового регулювання.

4. Чи можна стверджувати про пріоритет того чи іншого організа- ційно-функціонального принципу цивільного судочинства?

ГлаваУІІ і ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

. § 1. Принцип законності

Відповідно до п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України основною за­садою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до загальноправових принципів. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по­садові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По- перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов'язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процеду­ри, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності. Тому логічно, що ЦПК у системі вимог, що ставляться до судового рішення, називає його законність (ст. 213 ЦПК).

Вимоги принципу законності в цивільному судочинстві звернені до суду й учасників цивільного процесу. Вимоги принципу законності до суду зводяться до правильного застосування судом норм матеріаль­ного і процесуального права. Вимоги принципу законності до інших учасників цивільного процесу зводяться до здійснення ними своїх процесуальних прав відповідно до цивільної процесуальної форми і належного виконання ними процесуальних обов'язків.

Згідно зі ст. 8 ЦПК: Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Він застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. У разі виникнення у суду сумніву під час роз­гляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта

Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд зверта­ється до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конститу- ційності закону чи іншого правового акта. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. У разі невідповід­ності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір. Суд також застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності тако­го — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Згідно з цією статтею забороняється відмова у розгляді справи з моти­вів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Як видно, важливим аспектом законності судочинства є верховен­ство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Консти­туція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно-правовому акту з точки зору його відповідності. Конституції. Судові рішення повинні ґрунту­ватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке їй не суперечить.

У випадках невизначеності в питаннях відповідності Конституції України закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою при­зупиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду Укра­їни, який відповідно до ст. 150 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конститу­ції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради Укра­їни, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України). Частина 4 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також передбачає, що Верхов­ний Суд України звертається до Конституційного Суду України щодо

176

конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіцій­ного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення про звернення до Верховного Суду України стосовно по­становки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при роз­гляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливе у випадках:

1. якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність до­даткової регламентації її положення законом;

2. якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції або при­йнятий після цього, їй суперечить;

3. якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду, за­коном не врегульовані, нормативно-правовий акт, прийнятий Верхов­ною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, супе­речить Конституції України;

4. якщо укази Президента України нормативно-правового харак­теру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних су­дових справ, протирічать Конституції України.

Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть ви­знати неконституційними закони та інші правові акти, передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України. Разом з тим на підставі ст. 144 Кон­ституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідпо­відність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самоврядування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції Украї­ни — акти органів державної виконавчої влади — міністерств, ві­домств, місцевих державних адміністрацій тощо. Так, в одній із справ Верховний Суд України відзначив, що при вирішенні цивільної справи суд безпосередньо керується відповідним положенням Конституції України як нормою прямої дії в тому разі, коли воно стосується даних правовідносин, які не врегульовані законодавством (чи не потребують додаткового регулювання) або врегульовані нормативно-правовими актами, що суперечать Конституції'.

В аспекті принципу законності нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міні-

Рішення Верховного Суду України. Щорічник, 1998 р. / зазаг. ред. В. Ф. Бой­ка. -К., 1 9 9 8.-С. 9-10.

стрів України, нормативно-правові акти Верховної ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази й інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ і орга­нізацій) підлягають оцінці на відповідність їх як Конституції України, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно- правовий акт, що підлягав застосуванню, або не відповідає, або супе­речить закону,.суд зобов'язаний застосувати закон, що регулює ці правовідносини.

Крім національного законодавства, суди при розгляді цивільних справ можуть застосовувати міжнародні нормативно-правові акти. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни», міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься до­говір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і неза­лежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакет, протокол тощо).

Стаття 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про між­народні договори України» передбачають, що міжнародні договори є чинними за умов, що згода на їх обов'язковість надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то засто­совуються правила міжнародного договору. Міжнародні договори за­стосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України. У рішен­ні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від

20. листопада 2003 р. вказується, що, розглядаючи трудовий спір про визнання кваліфікаційної категорії за працівником, якому її присвоїли за рішенням атестаційної комісії в Російській Федерації, суд, застосо­вуючи до спірних правовідносин міжнародну угоду, не врахував, що чинним законодавством України не передбачено взаємного визнання документів про атестацію, виданих у Російській Федерації .

При розгляді цивільних справ суд може застосовувати норми права інших держав. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про міжнародне приватне право» застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права.

Стаття 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріп­лює такі правила відносно застосування іноземного права:

1. При застосуванні права інших держав суд встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

2. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд може звернутися в установленому порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів або залучити експертів.

3. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати доку­менти, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду у встановленні змісту цих норм.

4. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті заходи, застосовується право України.

У контексті принципу законності принципове положення має також положення ЦПК про заборону відмовляти в розгляді справи за моти­вами відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд повинен вирішити спір на підставі аналогії права або закону.

Цивільне процесуальне законодавство забороняє також відмову у розгляді справи з мотивів не лише відсутності, а й неповноти, нечіт­кості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Вимоги принципу законності, як зазначалося, також спрямовані на правильне застосування судом норм процесуального права і здій­снення учасниками цивільного процесу своїх процесуальних прав відповідно до процесуальної форми і належне виконання ними про­цесуальних обов'язків. При цьому провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який уста­новлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ст. 2 ЦПК). Тобто принцип законності щодо цього означає дотримання цивільної процесуальної форми в цілому. Так, рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 8 травня 2001 р. у за­доволенні позову відмовлено. Судова колегія в цивільних справах Верховного суду Автономної Республіки Крим 22 серпня 2001 р. за­

значене рішення скасувала і постановила нове — про задоволення позовних вимог С.

У касаційній скарзі представник Б. просив скасувати рішення судо­вої колегії в цивільних справах Верховного суду Автономної Республіки Крим і направити справу на новий апеляційний розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України визна­ла, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

20. червня 2-001 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2540- III «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу Украї­ни», який набрав чинності 29 червня 2001 p., але не був узятий судом до уваги.

Відповідно до змін, одночасно внесених до Закону від 5 червня 1981 p. № 2022-ХІ «Про судоустрій України», Верховний суд Авто­номної Республіки Крим набув статусу апеляційного суду і за новою процедурою з 10 липня 2001 р. повинен був переглядати судові рішен­ня згідно з гл. 40 ЦПК 1963 p., якою передбачено порядок розгляду справ судом апеляційної інстанції. Проте Верховний суд Автономної Республіки Крим, розглядаючи 22 серпня 2001 р. скаргу С. на рішення Київського районного суду м. Сімферополя, змін до ЦПК не врахував і нового процесуального закону не застосував. Зокрема, відповідно до вимог ст. 302 ЦПК справи в суді апеляційної інстанції мають бути при­значені до розгляду за правилами, встановленими для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, передбаченими в гл. 40 ЦПК.

Згідно зі ст. 15 ЦПК 1963 р. судочинство здійснюється на засадах змагальності та рівності учасників процесу.

Сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, повідомляють про час та місце судового засідання з додержанням процедури, вста­новленої гл. 8 ЦПК. У разі неявки в судове засідання кого-небудь із осіб, які беруть участь у справі і щодо яких немає відомостей про вручення їм повісток, суд відкладає розгляд справи.

Під час розгляду скарги апеляційним судом ведеться протокол су­дового засідання.

Як вбачається з матеріалів справи, апеляційний суд скасував рішен­ня першої інстанції і постановив нове, розглянувши справу без дотри­мання процедури, передбаченої гл. 8 ЦПК і ст. 15 ЦПК, і таким чином грубо порушив процесуальні права сторін.

За таких обставин, керуючись ст. 334 ЦПК, судова палата з цивіль­них справ Верховного Суду України рішення судової колегії в цивіль­но

них справах Верховного суду Автономної Республіки Крим від 22 серпня 2001 р. скасувала і направила справу на новий апеляційний розгляд .

Що стосується осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу, то вимога принципу законності означає належне здійснення ними своїх процесуальних прав (для осіб, що беруть участь у справі) та виконання процесуальних обов'язків (для осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу).

Відповідно до ч. З ст. 27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і ви­конувати процесуальні обов'язки. Добросовісне здійснення прав озна­чає заборону зловживання процесуальними правами, тобто неможли­вість задовольняти свої інтереси «за будь-яку ціну». Тому процесу­альні права повинні реалізовуватися відповідно до їхнього законного призначення, а не всупереч йому. Зловживання правом може виявля­тися у пред'явленні безпідставного позову, систематичній протидії правильному і швидкому роз'ясненню справи тощо. Що стосується виконання процесуальних обов'язків, покладених на учасників цивіль­ного процесу, то за їх невиконання закон передбачає можливість за­стосування заходів процесуального примусу (ст. 91 ЦПК).