§ 4. Принцип державної мови судочинства

Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що цивільне судо­чинство здійснюється державною мовою. Особам, що беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, дава­ти пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, або мовою, якою вони володіють, а також користуватися послугами перекла­дача. Судові документи складаються державною мовою (ст. 7 ЦПК).

Правила про мову цивільного судочинства мають суттєве значення для здійснення функцій суду, завдань цивільного судочинства, реалізації його принципів, прав сторін на судовий захист, а також процесуальних прав і обов'язків іцших учасників цивільного процесу. Неправильне за­стосування правила про мову судочинства або порушення цих правил призводить до скасування судових рішень з підстав порушення права сторін на судовий захист. Через цей системоутворюючий фактор це правило більшою мірою тяжіє до норми принципового характеру. Пра­вило про мову судочинства, незважаючи на його прикладний характер і опосередковану дію щодо забезпечення процесуальних прав сторін судового процесу, має забезпечити належне здійснення правосуддя. Окремі автори правило про мову судочинства, кваліфікуючи як принцип цивільного процесу, визнають, що це правило має забезпечити належне відправлення правосуддя для досягнення правової визначеності .

Фурсов, Д. А. Теория правосудия в кратком трехтомном изложении по граждан­ским делам [Текст] : т. 2 : Гражданское судопроизводство как форма отправления правосудия /Д. А. Фурсов, И. В. Харламов. - М. : Статут, 2009. - С. 126.

162

Принцип державної мови судочинства забезпечує здійснення за­вдань правосуддя, прав та обов'язків учасників цивільного процесу і тому слід вважати, що наведена у ст. 7 ЦПК норма містить як загаль­не правило мови судочинства правило про державну мову судочинства. Основний зміст принципу мови цивільного судочинства залишається незмінним, але він доповнюється змістом таких складових цього прин­ципу, як право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді і за­являти клопотання рідною мовою або мовою, якої вони володіють, а також користуватися послугами перекладача, якщо вони не володіють мовою, якою провадиться судочинство.

Такий концептуальний підхід до правового регулювання мови судо­чинства зреалізував Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним поданням народних депутатів України та за конституцій­ним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відпо­відності Конституції України (конституційності) ст. 15 Кодексу адміні­стративного судочинства України, ст. 7 Цивільного процесуального кодек­су України (справа про мову судочинства) від 22 квітня 2008 р.

У цій справі суб'єкти права на конституційне подання вважали, що Верховна Рада України, прийнявши ст. 15 КАС України і ст. 7 ЦПК України (далі — Кодекси) та закріпивши здійснення судочинства і скла­дання судових документів державною мовою, порушила положення статей 3, 10, 21, 22, 24, 64 Конституції України, що призвело до зміни мовного режиму діяльності судів України і звуження існуючого змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина, встановлених Консти­туцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, Цивіль­ним процесуальним кодексом України 1963 p., іншими нормативними актами, а також міжнародними договорами.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо конституцій­ності оспорюваних положень Кодексів, виходив із того, що Конституція України визначає, що державною мовою в Україні є українська мова (ч. 1 ст. 10). Статус української мови як державної є складовою конституцій­ного устрою держави нарівні з її територією, столицею, державними символами. Суди реалізують державну мову, якій державою надано право­вий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспіль­ного життя, у процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції і законів України.

Суд констатував, що офіційне застосування державної мови в ад­міністративному і цивільному судочинстві врегульовано Законом

України «Про судоустрій України» (ч. 1 ст. 10), а також оспорюваними статтями Кодексів. Державною мовою здійснюються ведення судового процесу, складання судових документів та інші процесуальні дії і від­носини, що встановлюються між судом та іншими суб'єктами на всіх стадіях розгляду і вирішення адміністративних та цивільних справ. Кодекси гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право користуватися в судовому про­цесі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють (ч. 2 ст. 15 КАС України, ч. 2 ст. 7 ЦПК України). Отже, законодавче регулювання мови судочинства та зазначеного права громадян є необхідною умовою на­лежного застосування мов у адміністративному і цивільному судочин­стві. На підставі цього Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені положення Кодексів відповідають Конституції України.

Визначаючи мову судочинства як принцип, слід вказати на певні аспекти практики його застосування. При цьому основоположним має бути, по-перше, положення Конституції України щодо функціо­нування української мови як державної і обов'язкової для викорис­тання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві і т. ін.; гарантування державою вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин (ст. 10 Конституції); по-друге, пріоритет прав і свобод людини, утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України); по-третє, вимоги міжнародно-правових актів, які відповідно до ст. 9 Конституції України є чинними як органічна частина національного законодавства.

Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональ­них мов або мов меншин» від 15 травня 2003 р. Верховна Рада Украї­ни ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов мен­шин, прийняту у Страсбурзі 5 листопада 1992 р. Відповідно до Закону положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської (ст. 2).

Хартія також містить заходи, які необхідно вжити на забезпечення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті відповідно до зобов'язань, взятих на себе державами-учасницями. Що стосується зобов'язань у галузі судової влади у цивільному судочин­стві, стосовно кожної мови, на яку відповідно до ст. 2 цього Закону поширюються положення Хартії, застосовуються тільки підпункти 164

«а (ііі)», «Ь (ііі)», «с (ііі)» п. 1, підп. «с» п. 2 та п. З ст. 9 ч. III Хартії: дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин; у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів; не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених у межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншин. При­чому мова йде про те, що Сторони беруть такі зобов'язання стосовно тих судових округів, у яких чисельність мешканців, що користуються регіональними мовами або мовою меншин, виправдовує вжиті заходи відповідно до стану кожної з цих мов і за умови, що використання наданих можливостей, на думку судді, не перешкоджатиме належному відправленню правосуддя.

У частині інших положень Хартії стосовно цивільного судочинства вона не була ратифікована — щодо положень передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу, здійснювали провадження ре­гіональними мовами або мовами меншин; і/або якщо сторона має по­стати перед судом особисто, дозволяти їй користуватися своєю регіо­нальною мовою або мовою її меншин без додаткових витрат.

Крім того, для цивільного судочинства мають значення й інші за­гальні положення Хартії стосовно судової влади щодо застосування мов. Так, Сторони зобов'язалися: не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених у межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншин (підп. «с» п. 2 ч. З ст. 9); забезпечити наявність складених регіональними мовами або мовами меншин найбільш важливих на­ціональних законодавчих актів і тих документів, які, зокрема, стосу­ються осіб, що вживають ці мови, якщо їх наявність не забезпечена іншим шляхом (п. З ч. З ст. 9).

Ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та її чинність у межах ратифікованих положень визначає обсяг її дії в контексті застосування сторонами процесу рідної мови як мови ре­гіональної або мови меншин. Що стосується принципу державної мови судочинства, то він залишається незмінним. Інша справа, що він аж ніяк не має дискримінаційного характеру для сторін, оскільки і Хартія, і чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає право сторо­ни мати перекладача. Таким чином, принцип державної мови судочин­ства урівноважується з правом на судовий захист і таким принципом цивільного процесу, як рівноправність сторін, оскільки складовою принципу державної мови судочинства є право сторони мати перекла­дача. Тому порушення цього права призводить до порушення принци­пу мови судочинства. У судовій практиці такі випадки є нетиповими, але все ж таки трапляються. Так, рішенням Луцького міського народ­ного суду, залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Волинського обласного суду, громадянці К. відмовлено у по­зові до громадянина С. про відібрання дитини. Президія Волинського обласного суду задовольнила протест заступника Голови Верховного суду УРСР і у постанові про направлення справи на новий розгляд вказала нате, що відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦПК УРСР 1963 р. особам, які не володіють українською мовою, забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання, виступати в суді і заявляти кло­потання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Позивачка у скарзі в порядку нагляду зазначила, що судочинство вело­ся українською мовою, оскільки вона не володіє нею досконало, то не зовсім розуміла зміст пояснень відповідача та свідків. За таких обста­вин, коли суд не виконав покладеного на нього обов'язку забезпечити ведення судового процесу відповідно до побажання позивачки і не з'ясував питання про мову судочинства і про необхідність участі у спра­ві перекладача, постановлені судові рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд .

Право мати перекладача в основному пов'язується з усним слухан­ням справи і необмеженим правом сторони брати участь у судовому засіданні. Разом з тим порядок цивільного судочинства передбачає, що окремі процесуальні дії сторін, які мають вирішальне значення для здійснення судочинства, повинні мати відповідне процесуально- документальне оформлення (позовна заява, клопотання тощо), законом встановлюються спеціальні вимоги для письмових доказів. У окремих випадках процедури цивільного судочинства мають виключно докумен­тарний характер (наказне провадження) або за певних умов допускають розгляд справи в заочному порядку або взагалі без участі сторін. Щодо цього реалізація принципу державної мови цивільного судочинства в контексті цивільного процесуального законодавства та чинності Хар­тії означає відповідні вимоги до мови і стилю офіційних процесуальних актів-документів суду та мову процесуальних актів-документів, що над­ходять від сторін судового процесу. Мова офіційних процесуальних актів-документів суду має бути виключно українською, мова процесу­альних актів-документів сторін відповідно до умов застосування Хартії може бути мовою меншин або регіональною мовою.

1. Рад. право,- 1988.-№ 6. -С . 88-89.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу Ухвала Судової палати у цивіль­них справах Верховного Суду України від 23 січня 2003 р. по конкретній справі, яка обгрунтована тим, що викладення касаційної скарги росій­ською мовою не могло бути підставою для застосування правил ст. 139 ЦПК України 1963 р. У цій справі у березні 1998 р. Г. у порядку, перед­баченому гл. 31-А ЦПК, звернувся зі скаргою на дії посадових осіб Ні­жинського районного суду Чернігівської області у зв'язку з тим, що вони понад два місяці не розглядали його скаргу на відмову Ічнянської район­ної прокуратури в порушенні кримінальної справи стосовно голови Іч­нянського районного суду Чернігівської області.

Ухвалою судді Чернігівського обласного суду від 1 квітня 1998 р. у прийнятті позовної заяви відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК (у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в судах). Ухвалою судді Апеляційного суду Чернігівської області від 3 жовтня 2001 р. касаційну скаргу Г. на зазначену ухвалу залишено без розгляду через те, що вона викладена російською мовою, і надано строк до жовтня 2001 р. для усунення вказаного недоліку. Оскільки Г. не зробив цього у зазначений термін, скаргу ухвалою судді Апеляційного суду Чернігівської області від 29 жовтня 2001 р. визнано неподаною і повернуто скаржникові.

У касаційній скарзі Г. просить ухвалу від 29 жовтня 2001 р. скасу­вати як таку, що суперечить Конституції України та вимогам процесу­ального права, і розглянути його справу по суті.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ка­саційну скаргу задовольнила з таких підстав.

Постановляючи ухвалу про повернення касаційної скарги Г., суддя апеляційного суду виходив із того, що вона оформлена з порушенням вимог, встановлених ст. 322 ЦПК. Однак суддя не врахував, що в за­значеній статті вимоги щодо форми і змісту касаційної скарги є ви­черпними.

Подання касаційної скарги до суду не українською мовою, а росій­ською не могло бути підставою для застосування правил ст. 139 ЦПК, оскільки вимога щодо мови викладу скарги ст. 322 ЦПК не передбаче­на. Посилання в ухвалі апеляційного суду нате, що подання касаційної скарги російською мовою суперечить вимогам ст. 10 Конституції — безпідставне, як зазначено в ч. З цієї статті, у нашій країні гарантують­ся вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов на­ціональних меншин України.

Згідно зі ст. 5 Закону від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» громадянам України гарантується право користуватися націо­нальною або будь-якою іншою мовою. Громадянин вправі звертатися до державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою сторонами.

Статтею 18 цього Закону, як і ст. 9 ЦПК, передбачено і забезпечено право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою про­вадиться судочинство, робити заяви, давати пояснення і показання, виступати в суді та заявляти клопотання рідною мовою, а також корис­туватися послугами перекладача.

Це передбачено також ст. 10 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 p., ратифікованої За­коном України від 9 грудня 1997 р.

Враховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верхов­ного Суду України касаційну скаргу Г. задовольнила, ухвалу судді Апеляційного суду Чернігівської області від 29 жовтня 2001 р. скасу­вала, а справу повернула до апеляційного суду для виконання вимог статей 323-325 ЦПК¹.

Для цілей застосування Європейської хартії регіональних мов або мов меншин термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які: традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельні­стю менша, ніж решта населення цієї держави, та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів (п. «а» підп. і), іі) ст. 1). Термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова менши­ни» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і за­охочувальних заходів, передбачених у цій Хартії (п. Ь ст. 1).

Хартія передбачила зобов'язання Сторін будувати свою політику, законодавство та практику в контексті забезпечення розвитку регіо­нальних мов або мов меншин, зокрема, виходячи з поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншини, з метою забезпечення, щоб існуючий або новий адміністративний розподіл не створював перешкод розвиткові відповідної регіональної мови або мови меншини; сприяння викорис­танню регіональних мов або мов меншин, в усній і письмовій формі, у суспільному та приватному житті, заохочення такого використання тощо. Сторони також зобов'язуються усунути будь-які необгрунтовані розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Особливо слід підкреслити, що в контексті застосування Хартії вжит­тя спеціальних заходів у галузі регіональних мов або мов меншин, які спрямовані надосягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення або які належним чином враховують їхній кон­кретний стан, не розглядаються як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови.